— … — почав він.
Раптовий удар перехопив йому подих. Полум’я згасло і заклинання розвіялося. Пара рук охопила його талію і весь світ перекинувся на бік: дракон вийшов зі стрімкого піке, ледве торкаючись пазурами найвищої скелі у бридкій низині Змієгора. Двоквіт переможно засміявся.
— Піймав!
Дракон, ліниво змахнувши крилами після ґраційної дуги, вилетів крізь отвір печери у ранкове повітря.
Опівдні на просторій зеленій леваді заквітчаного плоскогір’я, що становило верхівку дивним чином збалансованого Змієгора, дракони та їхні вершники утворили широке коло. Позад них було ще місце для натовпу слуг і рабів, та інших, хто животів на даху цього світу. Усі вони спостерігали за постатями, що згуртувалися посередині трав’янистої арени.
Там було чимало старших повелителів драконів, а серед них — Ліо!рт із братом Ліартесом. Перший, з легким виразом болю, усе ще потирав свої ноги. Трохи збоку була Лісса з Груном і ще кілька її прибічників. Між цими двома групами стояв традиційний відун Змієгора.
— Як вам відомо, — невпевнено мовив він, — за волею не зовсім покійного володаря Змієгора, Ґрейхи Першого, наступник буде аж тоді, коли хтось із його дітей відчує в собі достатньо сили кинути виклик своїм брату й сестрі — чи, може, навіть обом братам — і переможе їх у смертельному бою.
— Так-так, ми всі це знаємо. Гайда скоріш далі, — озвався не знати звідки позаду нього слабкий сварливий голос.
Відун сковтнув. Він ніяк не міг сприйняти те, що його колишній господар не пішов нормально на спочинок. «Живий ще той старий чорт чи ні?» — дивувався собі відун.
— Не зовсім зрозуміло, — озвався він із тремтінням у голосі, — чи можна приймати виклик від представника…
— Можна, можна, — проскреготів безтілесний голос Ґрейхи. — Це вказує на розсудливість. Та не тягни ж, як на цілий день.
— Я викликаю вас на бій, — сказав Грун не зводячи очей з братів. — Обох відразу.
Ліо!рт і Ліартес перезирнулися.
— Ти битимешся з нами двома одночасно? — перепитав Ліартес, високий та жилавий чоловік із довгим чорним волоссям.
— Ага.
— То ж збіса нерівні шанси, хіба ні?
— Ага. На мене одного вас двох треба.
Ліо!рт насупився:
— Ах ти ж, варваре нахабний…
— Ну, все, — прогарчав Грун. — Я тебе зараз…
Відун виставив свою руку зі синіми жилами, щоб угамувати його.
— Не можна битися на Бійні, — сказав він і замовк, обмірковуючи суть сказаного.
— Ну, ви розумієте, про що я, — врешті вимовив він і додав: — Оскільки викликаною стороною є мої пани Ліо!рт і Ліартес, то вони мають право вибору зброї.
— Дракони, — ураз відповіли вони.
Лісса пирхнула.
— Драконів можна застосовувати для нападу, отже, вони — зброя, — упевнено мовив Ліо!рт. — Якщо не погоджуєшся, то можемо побитися.
— Та, — сказав його брат, киваючи до Груна.
Відун відчув, як у його груди вперся примарний палець.
— Чого стоїш роззявившись? — озвався могильний голос Ґрейхи. — Дій уже, та хутчіше.
Грун відступив на крок і трусонув головою.
— О, ні, — сказав він. — Одного разу було досить. Я скорше вмру, ніж буду битися на такій тварюці.
— Тоді вмри, — якомога лагідніше промовив відун.
Ліо!рт і Ліартес уже крокували морогом туди, де чекали слуги з їхніми верховими тваринами. Грун обернувся до Лісси. Вона стенула плечима.
— Мені що, навіть меча не дадуть? — жалібно спитав він. — Ножа бодай?
— Ні, — відповіла вона. — Я цього не чекала.
Раптом Лісса наче якось поменшала, уся її зухвалість де й поділася.
— Пробач.
— «Пробач?»
— Так, пробач.
— Та, я чув, що ти ніби сказала: «Пробач.»
— Не дивися на мене так! Я можу науявляти тобі найкращого верхового дракона.
— НІ!
Відун вишмаркався в хустинку, мить потримав у простягнутій руці той клаптик шовку, а тоді впустив його долі.
Ураз бухнули крила, що Грун аж перекрутився.
Ліо!ртовий дракон уже був у повітрі і кружляв навпроти них. Коли він спустився над самий моріг, з його пащі вихопилася хвиля полум’я, що пропалила на траві чорну смугу й покотилася аж до Груна.
Останньої миті варвар відштовхнув Ліссу й, кидаючись убік від небезпеки, відчув на руці шалений біль від вогню. Він перекотився по землі і знову скочив на ноги, нестямно шукаючи очима другого дракона. Той надлетів з іншого боку і Грун, не встигнувши й подумати, підстрибнув на місці, щоб не попектися. Та дракон, пролітаючи повз, махнув хвостом і зацідив йому по чолі. Грун підвівся й потрусив головою, щоби минули зірочки в очах. Укрита пухирцями спина нила від болю.