Лісса й відун чекали на помості на іншому кінці левади. Драконниця повернула собі холоднокров’я і спокійно дивилася, як Грун скидає двох чоловіків на сходи перед неї. Люди довкола Лісси стояли шанобливо, наче придворні.
— Убий їх, — сказала вона.
— Уб’ю в належний час, — відповів Грун. — У будь-якому разі вбивати непритомних — негідна справа.
— Ліпшого часу годі й чекати, як на мою думку, — озвався відун. Лісса пирхнула.
— Тоді я відправлю їх у вигнання, — мовила вона. — За межами чарів Змієгора вони втратять свою Силу. Стануть простими розбійниками. Таке тебе вдовольнить?
— Так.
— Ти дивуєш мене своєю милосердністю, Груне.
Грун стиснув плечима.
— Чоловікові мого стану інакше неможливо. Треба дбати про свою репутацію.
Грун роззирнувся.
— А де тоді наступне випробування?
— Попереджаю: воно небезпечне. Якщо хочеш, можеш піти зараз. Якщо ж ти пройдеш це випробування, то станеш володарем Змієгора й, певна річ, моїм законним чоловіком.
Очі Груна зустрілися з її очима. Він подумав про своє життя, до цього дня. Раптово воно йому здалося повним довгих сирих ночей спання під зірками, відчайдушних боїв із тролями, міською вартою, безліччю розбійників та лихих жерців, і ще й, принаймні в трьох випадках, справжнісінькими напівбогами. І за що? Ну, за вельми непогані скарби, мусив він визнати, але ж де все те поділося? Порятунок полонених дівиць давав деяку скороминучу винагороду, але переважно все закінчувалося тим, що він покидав їх десь у якомусь місті з гарним посагом, оскільки з часом кожна панянка, навіть найбільш згідлива, ставала ревнивою і не розуміла його намагань порятувати її посестер у біді. Коротко кажучи, життя направду дало йому мало що, окрім слави та мережива шрамів. Бути володарем, мабуть, цікаво. Грун посміхнувся. За таку опору, з усіма цими драконами й цілою ватагою бійців, не гріх було позмагатися.
Та й дівка та була нівроку.
— То третє випробування? — спитала вона.
— А я знову маю бути без зброї? — озвався Грун.
Лісса сягнула до свого шолома і зняла його, а з-під нього м’яко висипалися руді пасма її волосся. Тоді вона відстібнула брошку на своїх шатах. Під ними було тільки голе тіло.
Щойно погляд Груна промайнув по Ліссі, як у мозку варвара запрацювало дві рахувальні машинки. Одна оцінювала золото її браслетів, тигрові рубіни в оправах перснів на пальцях ніг, діамантову блискітку, що прикрашала пупок, і дві дуже індивідуальні срібні закрутульки філігранної роботи. Друга була пов’язана з його статевим інстинктом. Обидві видавали підсумки, які страшенно його тішили.
Лісса простягнула руку і з усмішкою запропонувала келих вина, сказавши:
— Гадаю, що ні.
— Він не спробував тебе врятувати, — нагадав Буйвітер, як останній засіб.
Чарівник відчайдушно чіплявся за Двоквітовий пояс, доки дракон повільно кружляв, нахилюячи світ під небезпечним кутом. Нове знання про те, що луската спина, на котрій він тримався, існувала лиш як щось на зразок тривимірного марення, жодним чином, як він скоро зрозумів, не вплинуло на його відчуття запаморочення. Розум намагався з’ясувати можливі результати втрати Двоквітом зосередження.
— Навіть Груну не вдалося би перемогти їх із тими арбалетами, — твердо мовив Двоквіт.
Доки дракон здіймався дедалі вище над тією частиною лісу, де наша трійця перед тим спала бентежним і неспокійним сном, сонце з’явилося над краєм диска. Миттєво похмура блакить і сірість передсвітанкового часу перетворились на яскраву бронзову ріку, що текла крізь світ, спалахуючи золотом там, де зустрічалась із льодом, водою чи греблею світла. (Завдяки густині магічного поля, котре оточувало диск, світло рухалось повільніше за швидкість звуку; наприклад, ця цікава властивість була вдало використана народом сорка з Великого Нефу, котрі за століття побудували складні й вишукані греблі, а також долини, оточені полірованим кварцом, аби впіймати повільне сонячне світло й ніби як зберігати його. Іскристі резервуари Нефу, переповнені після кількох тижнів безперервного сонячного світла, були направду дивовижним видовищем із повітря, а тому дуже шкода, що Двоквіт і Буйвітер не поглянули в тому напрямку.)
Перед ними в небі висіла неможливість вагою в мільярд тонн — чарами створений Змієгір — і це було не так уже й погано, доки Буйвітер не повернув голову й побачив, як тінь гори повільно розгортається у хмарних просторах світу...
— Що тобі видно? — сказав Двоквіт до дракона.
«Іде бій на верхівці гори», — слухняно відповів той.