— Це був злий жарт, — почувся голос чарівника, цяточка звуку, що зникала в безмежних чорних вимірах.
— Мій володарю... то що таке Смерть? — трепетно гукнув старий.
— Коли я повністю це досліджу, то повідомлю тебе, — ледь чутно доніс легіт.
— Так, — пробурмотів відун. Раптом його відвідала деяка думка. — За дня, будь ласка, — додав.
— Ви клоуни! — репетував Грун у передніх лапах Дев’ятьочеретина.
— Що він сказав? — проревів Буйвітер, оскільки дракон стрімголов нісся у висотних перегонах.
— Я не чув, — заволав Двоквіт у вітрі, що виривав йому слова. Коли дракон трішки нахилився, він поглянув униз на маленьку дзиґу, котрою був могутній Змієгір, і побачив натовп істот, що здіймалися женучись за ними. Крила Дев’ятьочеретина вперто били й хльоскали повітря. Та ще й більш розріджене повітря. Двоквітові втретє заклало вуха.
Попереду юрби, помітив він, був золотий дракон. І хтось на ньому верхи.
— Агов, із тобою все гаразд? — занепокоєно сказав Буйвітер.
Йому довелося зробити кілька повних вдихів дивного прісного повітря, аби промовити слова.
— Я міг стати володарем, але вам, клоунам, треба було взяти й… — Грун роззявив рота; холодне рідке повітря витягло життя навіть із його могутніх грудей.
— Шо з повітрям? — пробурмотів Буйвітер. Перед його очима з’явилися блакитні вогники.
— Ох, — видав Двоквіт і зомлів.
Дракон зник.
Ще кілька секунд трійко чоловіків усе ще рухалися вгору. Двоквіт і чарівник створювали чудернацьку картину, адже сиділи один за другим із ногами, що охоплювали те, чого там не було, Тоді те, що на Диску вважалося гравітацією, оговталося й заволоділо ними.
Цієї миті поруч майнув дракон Лісси і Грун важко упав на його шию. Лісса нахилилася й поцілувала його.
Цю деталь Буйвітер не помітив, бо летів донизу, все ще стискаючи руками пояс Двоквіта. Диск здавався невеличкою круглою мапою, зачепленою навпроти неба. Не схоже було, що він рухався, проте чарівник знав, що це так. Увесь світ летів йому назустріч, немовби велетенський пиріг.
— Прокинься! — закричав він крізь гул вітру. — Дракони! Думай про драконів!
Затріпотіли крила. То Буйвітер і Двоквіт пролітали крізь рій істот, що їх переслідували і котрі віддалялися вгору. Дракони кричали й кружляли небом.
Ані слова від Двоквіта. Мантія Буйвітра оповила його, але він не прокинувся. «Дракони», — панічно подумав чарівник. Спробував зосередитись, уявити справді реального дракона. Якщо йому це вдалося, гадав собі, то й я зможу. Але нічого не сталося.
Диск уже побільшав, огорнутий хмарами круг поступово збільшувався під ними.
Буйвітер спробував ще раз, заплющивши очі та напруживши кожен нерв у тілі. Дракон. Його уява, дещо пошарпаний та користований орган, потягнулася по дракона... будь-якого.
— ДАРЕМНО, — засміявся голос, немов монотонний гул похоронного дзвону, — ТИ В НИХ НЕ ВІРИШ.
Буйвітер поглянув на жахливу примару, що шкірилась йому, і його розум засіпався від жаху.
Яскравий спалах.
Повна пітьма.
Під ногами Буйвітра м’яка підлога, навколо рожеве світло, і раптові перелякані крики багатьох людей.
Він дико роззирнувся. Стояв у якомусь тунелі, здебільшого заповнений кріслами, до яких були прив’язані чудернацько вдягнуті люди. Усі вони кричали на нього.
— Прокинься, — прошипів він. — Допоможи!
Тягнучи досі непритомного туриста зі собою, Буйвітер відходив од натовпу, доки його вільна рука не намацала клямку дивної форми. Він повернув її й пірнув усередину, а тоді міцно зачинив. Роздивився нову кімнату, у котрій опинився, і зустрівся поглядом із нажаханою молодою жінкою, котра впустила тацю і закричала.
Цей крик був схожий на ті, після котрих прибуває м’язиста допомога. Буйвітер, переповнений адреналіном і страхом, повернувся й пробіг повз неї. Тут були ще крісла, і люди в них нахилялись, коли він поквапно тягнув Двоквіта центральним проходом. За рядами крісел були маленькі вікна. А за вікнами, на тлі хмар, немов перин, виднілося драконове крило. Срібне.
«Мене з’їв дракон», — подумав чарівник. «Що за дурниці, — відповів собі, — із драконів не можна бачити назовні.» Тоді його плече вдарилось до дверей у дальньому кінці тунелю і він зайшов до кімнати конічної форми, навіть дивнішої за тунель.
У ній було повно мерехтливих світелок. Поміж ними в контурних кріслах сиділо четверо чоловіків, котрі тепер із роззявленими ротами витріщалися на нього. Витріщаючись зі свого боку на них, він побачив, що їхні погляди майнули вбік. Буйвітер повільно повернувся. Біля нього був п’ятий чоловік — з вигляду молодий, бородатий, смаглявий, немов кочівники з Великого Нефу.