— Жахлива перешкода у твоїй справі, — кивнув верховний астроном.
— Я скористався частиною срібла, щоби виготовити цю нову руку, застосувавши свої незрівнянні знання про важелі й точки опори. Її вистачає. Після створення першої великої Греблі світла, котра мала 50 000 годин денного світла, племінні ради Нефу засипали мене добірними шовками, а тоді підрізали мені підколінні сухожилля, аби я не міг утекти. Як наслідок, я був вимушений скористатися тим шовком і бамбуком, аби спорудити літальний апарат, з котрого запустив себе з найвищої вежі моєї в’язниці.
— Що через різні перипетії приніс тебе до Крулу, — сказав верховний астроном. — І неможливо позбутися відчуття, що якась інша професія — скажімо, вирощування латуку — передбачала б дещо менший ризик поступової смерті. Чому ти й далі це робиш?
Золотоокий Дактилос знизав плечима.
— Мені це добре вдається, — відповів він.
Верховний астроном знову поглянув угору на бронзову рибу, що тепер сяяла, немов ґонґ у полуденному сонці.
— Така краса, — пробурмотів він. — І неповторність. Ану, Дактилосе, нагадай, що я обіцяв тобі у винагороду?
— Ви попросили мене спроектувати рибу, котра плавала би морями космосу, що лежать поміж світами, — співуче мовив майстер-ремісник. — А натомість… натомість…
— Так? Моя пам’ять вже не та, що колись, — промуркотів верховний астроном, торкаючись гарячої бронзи.
— Натомість, — продовжив Дактилос без жодної очевидної надії, — ви мене відпустите й утримаєтесь від того, щоби відрубувати мені кінцівки. Я не прошу ніяких скарбів.
— Ах, так. Тепер я пригадую. — Старий підняв угору вкриту синіми венами руку й додав: — Я збрехав.
Почувся легесенький подмух і золотоокий чоловік похитнувся. Тоді поглянув униз на наконечник стріли, котрий стирчав із грудей, і ледь кивнув. На його губах з’явилася цяточка крові.
На цілому майдані не було і звуку (за вийнятком дзижчання кількох вичікувальних мух), коли його срібна рука дуже повільно здійнялась і палець торкнувся наконечника.
Дактилос пирхнув.
— Недбале виконання, — мовив він і завалився назад.
Верховний астроном штурхнув тіло великим пальцем ноги й зітхнув.
— Буде короткий період жалоби, як і належить майстру-реміснику, — сказав. Він спостерігав, як на одне зі золотих очей всілася велика муха і збентежено полетіла геть…
— Цього часу має бути досить, — промовив верховний астроном та дав знак кільком рабам забрати звідси тіло.
— Черепахонавти готові? — запитав він.
Керівник запуску виступив наперед.
— Так, Ваша Вельможносте, — відповів.
— Відповідні молитви співаються?
— Безперечно, Ваша Вельможносте.
— Скільки ще до входу?
— Пускового отвору, — обережно виправив керівник запуску. — Три дні, Ваша Вельможносте. Хвіст Великого А’Туїна буде в бездоганній позиції.
— Тоді все, що лишається, — підсумував верховний астроном, — це знайти відповідну пожертву.
Керівник запуску вклонився.
— Океан її дасть, — сказав.
Старий усміхнувся.
— Завжди дає, — промовив він.
«Якби вміти кораблем вправно керувати,
Якби вміти те стерно у руках тримати…»
Палубу омило хвилею. Буйвітер і Двоквіт перезирнулися.
— Вичерпуй! — викрикнули вони одночасно й сягнули по відра.
Невзабарі зі затопленої каюти долинув дратівливий голос Двоквіта.
— Не розумію, чому це моя вина, — сказав. Він подав ще одне відро, котре чарівник перехилив через край.
— Ти мав стояти на варті, — кинув Буйвітер.
— Я врятував нас від работорговців, пам’ятаєш? — сказав Двоквіт.
— Я б радше був рабом, аніж трупом, — відповів чарівник. Він випростався й поглянув у море. Здавався збентеженим.
То був дещо інший Буйвітер, ніж той, котрий урятувався від вогню в Анх-Морпорці шість місяців тому. З’явилися рубці, наприклад. Побував у багатьох різних землях. Відвідав Центрозем’я, відкрив цікаві звичаї багатьох барвистих народів — незмінно отримуючи нові рубці у процесі — і навіть кілька аж-ніяк-незабутніх днів плив легендарним Зневодненим океаном у серці неймовірно сухої пустелі, знаної як Великий Неф. У холоднішому й мокрішому морі він бачив плавучі гори льоду. Літав на уявному драконі. Майже промовив найпотужніше закляття на диску. Він…