— Тоді нас порятували, не шкодуючи могутніх чарів…
— Вони з пресованих морських водоростей, — кинув розпорядник.
— … але потім нам погрожували, також не шкодуючи жодних чарів…
— Я так і думав, що то щось схоже на морські водорості, — погодився Буйвітер. — Вони, безперечно, смакують так, як би мали смакувати водорості, коли хтось був би достатньо мазохістичним, аби їх їсти.
— … а після цього нас потягли вартові й кинули сюди…
— М’яко штовхнули, — виправив Ґарартра.
— … що виявилося цією неймовірно багатою кімнатою, і тут уся ця їжа і якийсь чоловік говорить, що присвячує своє життя тому, щоби зробити нас щасливими, — завершив Двоквіт. — Тобто маємо якийсь брак послідовності.
— Ага, — озвався Буйвітер. — Він має на увазі, чи ви плануєте знову стати зовсім неприємними? Це просто перерва на обід?
Ґарартра заспокійливо здійняв руки.
— Прошу, прошу, — запротестував він. — Просто було потрібно якнайшвидше доправити вас сюди. Ми, безперечно, не бажаємо робити вас рабами. Запевняю щодо цього.
— Що ж, добре, — мовив Буйвітер.
— Так, власне, вас принесуть у жертву, — безтурботно продовжив Ґарартра.
— У жертву? Ви вб’єте нас? — скрикнув чарівник.
— Вб’ємо? Так, авжеж. Безперечно! Що б то була за жертва, якби вас не вбили, чи не так? Та не хвилюйтесь — то порівняно безболісно.
— Порівняно? Порівняно з чим? — промовив Буйвітер. Ухопив високу зелену пляшку, повну вина з медуз морський виноград, і щосили метнув у розпорядника, котрий махнув рукою, немов захищаючись.
З його пальців злетіли іскри октаринового полум’я й повітря раптом набрало густого пересиченого відчуття, котре свідчило про могутній розряд чарів. Кинута пляшка сповільнилась, а тоді спинилася, легенько обертаючись.
У цю ж мить невидима сила підійняла Буйвітра і, швиргонувши його кімнатою, незграбно притиснула до стіни над землею, що й не дихнути. Він повис там із роззявленим ротом, охоплений люттю й захватом.
Ґарартра опустив руку й повільно витер її до мантії.
— Я не дістав задоволення від цього, знаєте, — мовив він.
— Помітно, — пробурмотів Буйвітер.
— Та за що ви хочете нас принести в жертву? — запитав Двоквіт. — Ви нас ледь знаєте!
— У цьому вся суть, хіба ні? Не дуже виховано приносити в жертву друга. Та й окрім того вас… ммм… конкретно замовлено. Мені небагато відомо про цього бога, та Він доволі чітко висловився щодо цього. Слухайте, мені вже треба бігти. Стільки всього треба влаштувати, знаєте, як воно є. — Розпорядник гостей відчинив двері, а тоді висунувся з-за них: — Будь ласка, влаштовуйтеся зручніше й не переймайтеся.
— Та Ви нам нічого так і не розповіли! — поскаржився Двоквіт.
— Воно того не зовсім варте, правда. Однаково зранку вас принесуть у жертву, — промовив Ґарартра. — Справді, не варто забивати собі голову тим знанням. Поспіть добре. Порівняно добре в будь-якому разі.
Він зачинив двері. Короткий октариновий спалах навколо них свідчив, що їх тепер не відчинити жодному смертному слюсарю.
— Дзінь-дзень-бом, — озвалися дзвоники вздовж Межтину місячної ночі, наповненої ревом Закрайспаду.
Тертон, відрізковик 45-го відрізку, не чув такого брязкоту, відколи п’ять років тому в Тин занесло великого кракена. Він висунувся зі своєї хатинки, яка через брак зручного острівця була збудована на дерев’яних стовпах, устромлених у морське дно, і втупився в темряву. Раз чи два йому ввижався рух у далечіні. Відверто кажучи, він мав би поплисти й подивитися, яка причина того шуму. Але в холодному й сирому мороці це здавалося вкрай поганим задумом, тож Тертон грюкнув дверима, огорнув шалені дзвоники якимось мішковинням і спробував знову заснути.
Усе було марно, бо тепер дринькало навіть горішнє пасмо Тину, мовби об нього билося щось велике й важке. Подивившись кілька хвилин у стелю та з усієї сили намагаючись не думати про величезні довгі мацаки й завбільшки з озерця очі, відрізковик задмухав ліхтар і прочинив на шпарину двері.
Щось просувалося вздовж Тину великими стрибками, що покривали за раз кілька метрів. Ось воно виринуло перед ним і Тертон умить побачив дещо прямокутне, багатоноге, з пелехами водоростей і — хоч не було зовсім ніяких рис, за якими це можна було здогадатися — ще й неабияк люте.
Чудовисько промчало крізь хатину, розбивши її на друзки, однак Тертон уцілів завдяки тому, що зловився за Межтин. За кілька тижнів бідолаху звідти підібрав рятувальний флот, а згодом він утік із Крулу на викраденій лінзі (адже заробив неймовірну гідрофобію) і після багатьох пригод нарешті дістався до Великого Нефу: такої сухої місцевості на Диску, що в ній аж були від’ємні опади, і все одно там йому здавалося страшенно волого.