Выбрать главу

Дмитро Білий

БАСАВРЮК ХХ

Роман

Передмова

Твір, який пропонується зараз до вашої уваги, виник внаслідок збігу досить несподіваних обставин, першою з яких стала знахідка рукопису невідомого автора зі середовища українських політичних емігрантів покоління УНР. Рукопис зберігався в архіві журналу «Вольное казачество — Вільне козацтво», і належав до періоду 20-30-х рр. Автор, працюючи над науковим дослідженням про національну революцію 1917–1921 рр., не звернув спочатку увагу на цей белетристичний твір, але декілька нових документів (обставини, за яких автор зміг з ними познайомитися, поки не можуть бути розголошені) довели, що він зіткнувся з дивовижною історією, котра навряд чи може бути охарактеризована як белетристика. Єдиною заслугою автора можна вважати обробку документів у напрямі осучаснення їх мови і об'єднання в певній логічній послідовності.

ЧАСТИНА I

1 (Кав'ярня в Подебрадах)

Випадок звів мене з цією людиною теплим весняним вечором 1926 року в кав'ярні «У старого вепра», яку обрали своїм клубом козаки і старшини нашої кінної бригади. Всі Подебради були всіяні такими затишними схованками для чисельних українських емігрантів, які за декілька років вже досить добре освоїлися в неушкодженій останніми світовими завірюхами гостинній Чехословаччині.

Колишні козаки і старшини Армії УНР, незважаючи на старанне дотримання останніх досягнень європейської моди, все ж досить чітко відрізнялися від привітних і доброзичливих чехів. Тільки іноді, десь вранці, ідучи по місту на лекції, або на роботу, вони миттєво пізнавали один одного — вояк непереможеного Чехословацького корпусу і козак непереможеної Армії, яка так і не змогла зберегти свою Державу. Вони миттєво зустрічалися поглядами і розходилися, але за цю мить в їх очах проминали роки і події, незбагнені для решти мешканців цього ідеального європейського академічного містечка…

Вечорами всі вони — студенти Української Сільськогосподарської Академії, наймані батраки з приміських ферм, таксисти та інші добропорядні громадяни Чехословацької Республіки — знов перетворювалися на сотників та хорунжих, чотарів та полковників, стрільців та козаків. Як правило, гуртки класифікувалися за приналежністю до конкретних військових з'єднань.

В третій кінній бригаді я опинився випадково. Тоді, в такому далекому 1920 році, мене відправили від нашого повстанського загону встановити зв'язок з якоюсь частиною українського регулярного війська, що знову наближалося до Києва. Тільки зараз я розумію, як мені пощастило, що перші вершники, які ввійшли до хутора, де я ночував, мали на папахах тризуби, а не зірки. Повернутися до повстанців я так і не зміг. Тим не менше, півроку мого перебування в цій бригаді надали мені впевненого статусу ветерана і, відповідно, право слухати (чим я користувався як міг) і бути почутим (ніколи не намагався скористуватися).

Який би вигляд мала історія подій, що відбувалися в Україні декілька років перед тим, якби її написали за нескінченними розповідями в чеських кав'ярнях!

Але те, що я почув навесні 1926 року, назавжди змінило всі мої уявлення про минуле моєї далекої Батьківщини.

2 (Таємничий полковник)

Я давно помітив досить кремезного, але, в той же час, і вишуканого чоловіка, який декілька місяців щовечора заходив до кав'ярні. Він сідав за столик недалеко від нашого товариства, але ближче познайомитися з нами не намагався. Те, що він наш, було видно одразу. І все ж він відрізнявся від нас, і скоріше за все поглядом, який був спрямований крізь стіни з гравюрами і губився десь у хащах волинських лісів. Іноді він з'являвся в інших кав'ярнях, де збиралися наші вояки. Його замкнутість та мовчазна поведінка могли здаватися підозрілими, але я навіть не допускав думки, що це агент ГПУ — занадто сильно минуле володіло цією явно непересічною людиною.

Як я вже сказав, випадок допоміг нам познайомитися. В той вечір всі були надзвичайно пригнічені — звістка про загибель Отамана немов зразу довела те, що кожний розумів, але сподівався, що помиляється, — повернення тих часів неможливе. Ми всі немов стали мудрими і сумними старцями. Ми зрозуміли, хто ми є — чомусь врятовані, поступово розсіяні по світу, ми вже ніколи не будемо йти в кінній атаці на бронепотяги, ніколи не будемо, надіславши останній гарматний снаряд в наступаючу кавалерію, хапатися за тесаки і гинути під копитами, не будемо виходити з холодноярівських лісів вистежувати продзагони, ми не будемо! І ми дуже добре зрозуміли, ким ми будемо без Отамана!

В цей час до кав'ярні зайшов якийсь підпилий панок, не помічений нашими ветеранами, які стримано обговорювали те, що відбулося в Парижі. Раптом ми почули, як від стійки пролунало:

— За ваше здоровье, господа! Кажется, вы лишились главаря своей банды?

Якби до кав'ярні вдерлася вся Червона Армія на чолі з Троцьким, ми б сприйняли це набагато спокійніше. Тим часом панок, зухвало вирячивши очі, дивився на нас, піднісши напівспустошену чарку з горілкою. Хто це був — нажлуктавшийся в кінець білоемігрант, якийсь колишній «титулярный советник», а в еміграції комівояжер, провокатор, агент ГПУ, а скоріше і те і друге, вже не мало значення. Українські ветерани почали поволі підводитися.

Першим біля панка опинився сотник Кожух, завжди спокійний і насмішкуватий кубанець, студент Української Сільськогосподарської Академії:

— За здоров'я кажеш, собачий сину?

— А що, хлопці, пом'янемо батька? — пролунало багатозначне запитання чотаря Макаренка.

З-за чиєїсь спини я побачив, як обличчя панка поступово змінює колір з бурякового на попелястий. Зважаючи на багатомовну мовчанку, я зрозумів: ще хвилина і панок розлетівся би на такі дрібні частини, які не знайшло би все ГПУ і ВЧК разом узяті.

— Давайте, панове, з цим простіше буде, ніж з Будьоним!

Немов холодний дощ впав зі стелі на наші голови. Спокійний, трохи іронічний, але в той же час і безмежно сумний голос нас отверезив. Всі озирнулися — незнайомець все так же сидів за столиком перед кухлем пива і дивився на нас. Погляд його був холодний і пронизливий, він проходив крізь нас і, в той же час, притягував, немов тільки він міг дати відповідь на всі наші питання. Стало дуже огидно і за нашу безсилу лють, і за нашу розгубленість, боляче за наше безсилля і нашу самотність. Ми раптом побачили себе збоку, — два десятки ветеранів Армії, яка кинула виклик всьому ворожому світу, збираються мститися напівмертвому з переляку п'яниці.

Тільки Кожух, який всі справи в своєму житті доводив до завершення, обережно розгорнув вже абсолютно тверезого панка і могутнім копняком надав тому такого прискорення, що той вже за годину міг звітуватися в Кремлі про стан справ в Чехословацькій Республіці.

Через годину кав'ярня вже була порожня. Господар, пан Длугош, витирав кухлі, із вдячністю поглядаючи на незнайомця, який врятував його заклад від небезпечного скандалу. Я теж почав збиратися додому з останніми відвідувачами. Як завжди, ми були вдвох — серед нашого об'єднання я досить щиро заприятелював із сотником Кожухом.

Кожух походив з кубанських козаків. Почав воювати з 1914 року, у царській армії дослужився до чину підосавула і в 1917 році, повертаючися з фронту, пристав у Києві до загону вільного козацтва, з яким і пройшов всіма шляхами Боротьби. (Нам всім тоді здавалося, що ми вже пройшли до кінця ці шляхи. Якби ми знали, що головним шляхом нам ще доведеться пройти!) Тоді сотник Кожух ледь не на всю Армію прославився своєю впертістю і дивовижним вмінням знаходити вихід з будь-яких карколомних обставин. Як це водиться, в розповідях про нього, вже тяжко було відрізнити справжні події від вигадки. Але те, що Кожух вивертався з найнеймовірніших пригод, було незаперечним. Він належав до числа тих небагатьох, що повернулися з Другого Зимового походу.

В 1923 році Кожух, махнувши рукою на бездіяльність Штабу, майнув з п'ятьма такими ж відчайдухами на Велику Україну, і до нас тільки доходили відлуння його кривавого і заплутаного шляху. Його заганяли як вовка найкращі чонівські загони, а кубанський сотник все вивертався, залишаючи за собою спалені сільради, вбитих комуністів та комунарів. Через рік, влітку 1924 року, він вирвався до Збруча на загнаному коні, в скривавленій сорочці. За ним неслися вершники в чорних шкірянках. Під зливою куль Кожух, зіскочивши з коня, кинувся в річку, переплив на польський берег і, не озираючись на чекістів, пішов назустріч польському роз'їзду, стискуючи в руці маузер без набоїв.