Незабаром після того, як було одержано лист Сталіна (12 травня 1926), Політбюро ЦК КП(б)У розглянуло питання: "Попередні підсумки українізації" і "Обмін думками у зв’язку із заявою т. Шумського". На цьому засіданні Шумський знову висловив своє негативне ставлення до перебування Кагановича на посту генерального секретаря ЦК КП(б)У, а також повторив свою пропозицію про кандидатуру на цей пост. Крім того, він назвав ряд кандидатур на пост голови Раднаркому УСРР, яких, як він заявив, було названо і під час бесіди із Сталіним.
Шановні тов. Сталін і Молотов.
Як і треба було сподіватися, самовбивство В. Маяковського сильно загострило ряд хворобливих явищ в середовищі радянського письменства і частини молоді.
...Ми вважаємо необхідним втручання Центрального Комітету в діяльність тих комуністів, які не тільки не виправляють своєї помилкової лінії у зв’язку з самовбивством Маяковського, але намагаються проводити її далі.
З ком. привітом — Л. Авербах, В. Єрмило, В. Кіршон, Ю. Либединський, О. Селивановський, В. Сутирін, О. Фадєєв.
...Що ж, з благословіння Сталіна і Молотова їм удалося "закрити" Маяковського як великого поета революції, витіснити його ім’я з газетних та журнальних полос, удалось, хоча на певний час, адміністративним шляхом задовольнити свої амбіції.
Проте минуло п’ять років, і все дивним чином змінилось. А чи дивним? 1935 року Сталін підтвердив підказане йому, що Маяковський був і залишається кращим, найталановитішим поетом нашої радянської епохи. Що ж трапилося? А трапилося ось що: література вже понесла втрати, цілий ряд талановитіших письменників своїми творами не влаштовували Сталіна і слухняне йому керівництво; уже відлучений від культури А. В. Луначарський; лякливо великий розгін в суспільній та літературній діяльності набрав хоча й чутливий на ласку, але все іноді норовистий і надзвичайно популярний у світі Горький; можливо, визрівають в умі "вождя народів" замисли нових розправ з письменниками...
У цій ситуації потрібен якийсь-то жест уваги до літератури, і тут лист Л. Ю. Брик зі скаргою на те, що Маяковський, поет революції, поет радянської епохи, забутий, що його не видають і про нього не пишуть. Прекрасна ідея — возвеличити Маяковського, мертвий — він уже не небезпечний!
Так з’являється на світ сталінська оцінка Маяковського, котра поклала початок канонізації поета і його творчості, наведення на нього "хрестоматійного глянцю’’, оцінка, яка завдала шкоди уже з іншого боку. Але це — окрема тема.
Хоча треба все-таки сказати, що Фадеев невдовзі переглянув своє ставлення до Маяковського...
Лист "рапповцев" і його наслідки треба знати, щоб, маючи на увазі й багато інших фактів, скласти повне уявлення про складні й драматичні сторінки історії радянської літератури, у тому числі, і, можливо, особливо, коли вони торкаються видатних художників слова, її зачинателів.
У листі, опублікованому 21 травня 1988 року газетою "Советская культура", професор В. Фролов пише: "...Є одне запитання, пов’язане як з періодом Сталіна, так і з роками застою: як ці потворні явища змогли одержати серед населення багатомільйонної країни живильний грунт? Адже одного Сталіна та групи його підручних було явно не досить, щоб ввергнути країну у морок середньовіччя? Були, очевидно, й інші фактори, без чіткого аналізу яких ми ніколи не матимемо гарантій того, що ці періоди не повторяться". Справді, не міг же, приміром, Сталін сам, в одиночку, добитися такої абсолютної влади, якою він неухильно оволодівав, хай навіть поступово, поволі. Факторів тут багато. Торкнусь лише одного — суб’єктивного, пов’язаного з роллю тих, хто входив у керівний ешелон нашої партії.
Хто ж мимоволі сприяв реалізації планів Сталіна, про котрі багато років знав він один? Як показала історія, насамперед те саме Політбюро початку 1924 року. Адже саме воно рекомендувало делегатам XIII партз’їзду не виконати заповіту Леніна щодо Сталіна (посилаючись на його обіцянку “виправитись"). А входили до нього Троцький, Зінов’єв, Каменев, Бухарін, Риков... Роль Каменева у звеличенні Сталіна, починаючи принаймні з перших місяців 1917 року, до речі, взагалі ще не досліджена: якось-то забувають, що саме він, а зовсім не Ленін (як стверджувалось в "Короткому курсі історії ВКП(б)" — і, певно, не випадково) запропонував зробити Сталіна Генеральним секретарем у 1922 році. Потім Сталін, хитро маневруючи, веде боротьбу проти Троцького, що зарвався, проявляв "вождизм" (використовуючи Зінов’єва, Каменева, Бухаріна, Рикова, Томського, Дзержинського, Калініна, Рудзутака, Куйбишева, Ейхе, Угланова та багатьох, багатьох інших). Після цього настає черга самих Зінов’єва і Каменева, причім знову-таки на боці Сталіна фактично вся верхівка партії, яка виходила з того, що вона (як і було насправді) відстоює ленінський шлях розвитку. Далеко не відразу помічає ця верхівка, як Сталін по ходу їхньої ідейної боротьби, паралельно, "заодно", захоплює в свої руки партійний апарат. У цій справі йому активно допомагають за кулісами особливо довірені люди на зразок секретарів ЦК Молотова і Кагановича, а також більш "дрібних сошок" типу Мехліса, Стецького та інших.