...За Троцьким, слідом за котрим ідуть і численні хронікери історичних подій, Сталін народився злодієм, з дитинства був моральним чудовиськом. Не треба доводити, що такий підхід, на який ми часто натрапляємо і сьогодні, ненауковий. Апріорі ніхто не може вважатися злочинцем. І ніхто не народжується злодієм. Наявність негативних рис: підозрілість, скритність, жадоба влади, мстивість — не завжди і не відразу реалізується у злочинах. Не можна на Сталіна дивитися однаково в 1918-му, 24-му, 37-му роках. Це той і... не той чоловік. Звичайно, в силу об’єктивних і суб’єктивних причин та обставин Сталін дуже змінився. Ним скоєно багато такого, чому нема прощення. Але в тому-то й складність аналізу політичного портрету цієї особистості, що вона, борячись за ідеали соціалізму (які він розумів викривлено, вульгарно, догматично), одночасно скоювала помилки й злочини. Троцький мав час, щоб оцінити Сталіна. Він болісно борсався у зашморгу протиріч.
...На Троцького було здійснено два замахи, останній з котрих скінчився його смертю. Перший — у травні. Рано вранці група невідомих у формі поліцейських обеззброїла охорону й атакувала приміщення, де жив Троцький з дружиною — Наталією Сєдовою та внуком. Але подружжя встигло притаїтися в кутку, за ліжком. Кілька десятків пробоїн від куль виявилось на місці, де вони щойно перебували. Багато пострілів у напрямку зачинених і замкнутих кімнат виявилися безрезультатними. Ні Троцький з дружиною, ні їхній онук не постраждали. Але кожний наступний прожитий день вони розцінювали як дарунок долі. Вони знали: на них іде серйозне полювання. Троцький жив, як смертник у камері, не знаючи, коли настане момент скарання. Поліцейський, котрий приїхав для розслідування, спитав:
— Чи підозрює пан Троцький конкретно кого-небудь у замасі.
— Звичайно, — відповів той. Нахилившись до вуха поліцейського, не без гумору сказав: — Автор нападу — Йосиф Сталін...
— Вас підвезти?
— Дякую, товаришу Сталін. Я пройдуся. Я — схвильований.
Потиснув простягнуту Сталіним білу, по-жіночому маленьку руку.
Метушня варти, удар металевих дверцят, і вже художник лишився на розі один.
Усім цим, що сталось, Довженко був справді глибоко схвильований. Нічна прогулянка по Арбату. Один на один з вождем. Сталась подія, про яку завтра знатимуть володарі кабінетів. Йому заздритимуть. Розпитуватимуть про найменші відтінки. Він не приховував перед собою, що ця, виявлена йому найвища увага, лестить йому, і не почував докорів сумління за таке марнолюбство. Тиран і митець? Сила влади і сила мистецтва в їх зіткненні — це справді могло б стати темою окремого твору...
Вітер остуджує розпашіле збудження обличчя, постійної втоми, яка настане колись, ще нема, в поставі — оте, помічене друзями, пружне, орлине.
Сам, як орел, і по-орлиному якось іде!
...А чия ж таки влада сильніша? Ви кажете, ваша, товаришу Сталін, але чому ж, як я спостеріг, і вас не минає та мить, коли людину пригнічує сумнів, і тривога, і смуток?
З високо піднятою головою крокує митець упродовж вулиці, крізь посвисти вітру несе в душі розлив співчуття до всіх без винятку, будьте замучені люди вокзалів чи всесильна людина в шинелі. Бачить у скверику пам’ятник тому, з ким щойно ходив, десь аж угорі на фронтоні будинку вітер шарпає величезне полотнище знайомого всьому світові портрета, і в уяві художника знов постає загадковий прижмур холодних очей, налитих смутком самотності. Під час прощання Сталін наче поник, і густі вуса його злегка торкнуло усміхом йому невловимим, якимось прохацьким, майже запобігливим. Так! Владі його немає меж, але й він, той, чия влада безмежна, на якусь мить ставав перед художником схожим на прохача, запобігаючи співчуття й підтримки, шукаючи в нього захисту перед вічністю.
Спрощено і вкрай несправедливо було б зображених у цьому творі ("Людина і зброя" — М. М.) людей уявити фанатиками Сталіна, бездумними виконавцями його деспотичної волі. Звичайно, ніхто не міг знати того, що в усьому обсязі відкриється народам країни через кілька десятиліть. В числі студ-батівців були сини репресованих, сини червоних командирів, мужніх ленінців, бездоганно чесних людей, що їх вхоплювало з життя терором єжовщини, були ті, чиєму дитинству випало на власні очі рачити масове, жорстоке й безтямне руйнування села, методичне нищення інтелігенції, звідати всіх жахів штучного голоду 1933-го, що тільки на Україні забрав мільйони людських життів. Про таке, про нещодавно пережиту драму народу, коли ночами гасали "чорні ворони", коли винищувався самий квіт народу, не могло, звісно, не думатися в окопах. Думалося, хоч як ще далеко було до нинішніх днів очищення, коли всі ми дізнаємось про справжні масштаби злодіянь, про сфабриковані процеси, про розгул сваволі й беззаконня, якими нічим не обмежена сталінщина, диктатор і його опричники навіки заплямували себе. Завдані кривди боліли, душі в багатьох кровоточили, та й цим не заглушити було в людях голос совісті, почуття найвищого обов’язку, готовність захищати рідну землю, відборонити своє найдорожче.