— НІ, — Смерть устав. — ТАК НЕ ПОВИННО БУТИ.
Велику залу Невидної академії як слід підготували до Вепронічного Бенкету. Столи вже гнулися під вагою столового приладдя — а на них іще ж не встигли покласти головні страви. Важко було уявити, куди їх впихнуть, поміж декорованими вазами для фруктів і лісами винних келихів.
О Боже взяв меню і розгорнув четверту сторінку.
— «Четверта зміна: молюски та ракоподібні. Кулінарне попурі з омарів, крабів, королівських крабів, креветок, устриць, молюсків, гігантських мідій, зеленогубих мідій, тонкогубих мідій та войовничих тигрових молюсків. З трав’яним та масляним соусом. Вино: шардоне „Три чарівники“, рік Балакучої Жаби. Пиво: „Старомолюскове особливе“, — тоді відклав меню набік. — І це все одна зміна? — здивувався він.
— На їжі вони знаються, — сказала Сюзен.
Він перегорнув меню. На обкладинці був герб Академії, а над ним старовинним шрифтом написані три великі літери:
— Це якесь закляття?
— Ні, — Сюзен зітхнула. — Таке пишеться на всіх меню. Можеш вважати це неофіційним девізом Академії.
— І що це означає?
— Ета, бета, пі.
— Ну і? — Сушняк поглянув на неї в очікуванні.
— Ну... наприклад, „Ель, борщ пиріг“, — сказала Сюзен.
— О так, як я зразу не здогадався, — сказав О Боже.
— Ну, розумієш, ці літери ефебійського алфавіту повинні надавати фразі більшої ефектності.
— Ага, — О Боже з розумінням кивнув. — І викликати сум’яття.
Сюзен відчула певну безпорадність, поглянувши на його збентежене обличчя.
— Ні, — сказала вона, — насправді вони повинні викликати трохи сум’яття, а потім веселий сміх. Це гра слів. Ета, бета, пі. А тепер усміхайся, — сказала вона й обережно подивилася на нього. — Губами. Хоча насправді усміхатися не слід, бо над такими речами не сміються.
— Як думаєш, я б зміг тут розшукати склянку молока? — безпомічно пробурмотів О Боже, вдивляючись у безкінечні ряди глечиків і пляшок. Він явно покинув усі намагання зрозуміти суть почуття гумору.
— Сумніваюся, що Архіректор тримає молоко в Академії, — сказала Сюзен. — Він стверджує, що знає, звідки воно береться, і вважає це негігієнічним. І ця людина щодня на сніданок з’їдає по три яйця. До речі, звідки ти знаєш про існування молока?
— У мене є певні... спогади, — сказав О Боже. — Не якісь конкретні, дуже специфічні. Просто певні спогади. Наприклад, я знаю, що дерева зазвичай ростуть зеленим кінцем догори... і таке подібне. Напевно, богам таке просто відомо.
— А якісь особливі божественні сили ти маєш?
— Я вмію перетворювати звичайну воду на газовану, — він почухав ніс. — Це рахується? І ще, найімовірніше, можу спричинити в людей жахливий головний біль.
— Я повинна з’ясувати, чому мій дідусь... так дивно поводиться.
— Чому його не спитаєш?
— Він не зізнається!
— У нього часто буває блювота?
— Сумніваюся. Їсть він нечасто. Випадкове карі раз чи два на місяць.
— Він, мабуть, дуже худий.
— Навіть не уявляєш.
— Ну, тоді... може, він часто витріщається на себе в дзеркало і каже „аргх“? Або висуває язик і дивується, що він раптово став жовтим? Розумієш, я маю певний вплив на людей, які страждають від похмілля. Якщо він багато п’є, можливо, я міг би його розшукати.
— Ніколи не бачила, щоб він таке робив. Думаю, краще сказати напряму... Мій дід — Смерть.
— О, щиро співчуваю.
— Я сказала, він — Смерть.
— Пробач?
— Смерть. Ну знаєш... Смерть?
— Ти про мантію і...
— ...косу, білу конячку, кістки... так. Смерть.
— Я мушу впевнитися, що все правильно зрозумів, — сказав О Боже розсудливим тоном. — Твій дідусь — Смерть, і ти гадаєш, що він дивно поводиться?
Пожирач шкарпеток обережно зиркнув на чарівників. А тоді знову почав жувати.
— ...грнф, грнф, грнф...
— Гляньте, он це моя! — скрикнув Завкаф неточних наук. Пожирач шкарпеток поспішно позадкував.
Він нагадував крихітного слоника з сильно розширеним на кінці хоботом, в якому саме зникала одна зі шкарпеток Завкафа.
— Кумедне створіння, правда ж? — запитав Ридикуль, притуляючи костур до стіни.
— Відпусти її, клята істото! — сказав Завкаф, хапаючи шкарпетку. — Виплюнь!
Пожирач шкарпеток спробував втекти, залишаючись на місці. Це здавалося неможливим, але насправді щось схоже робило багато дрібних тварин, коли їх заставали за поїданням чогось забороненого. Ноги заспішили геть, а шия почала розтягуватися, поки щелепи гарячково дожовували шкарпетку. Нарешті рештки шкарпетки зникли в хоботі з ледь чутним всмоктувальним шумом, й істота потрюхикала за один із котлів. За певний час вона визирнула з-за нього одним оком, підозріло спостерігаючи за чарівниками.
— Вони були дорогими, з посиленою льоном п’яткою, — пробурмотів Завкаф неточних наук.
Ридикуль витягнув шухляду в капелюсі й дістав із неї люльку та мішечок з трав’яним тютюном. Він запалив сірник об бік прального двигуна. Вечір ставав набагато цікавішим, ніж він очікував.
— Нам необхідно усе це з’ясувати, — сказав він, заповнюючи пральню першими хмаринками диму з ароматом осіннього вогнища. — Не можна допустити існування істот, які з’являються лише від однієї думки про них. Це негігієнічно.
Сани розвернулися й приземлилися в кінці провулка Обдирайлівка.
— ХОДІМО, АЛЬБЕРТЕ.
— Ви знаєте, що вам не можна робити такого. Пам’ятаєте, що сталося попереднього разу?
— А БАТЬКОВІ ВЕПРУ МОЖНА.
— Але... крихітна дівчина з сірниками, що помирає на снігу, — у цьому весь дух Вепроночі, пане, — відчайдушно заявив Альберт. — Розумієте, люди почують про це й скажуть: „Можливо, ми бідніші за банана-інваліда, а з їжі в нас лише бруд і стара підошва, але принаймні нам краще, ніж цій бідосі“, — пане. Це змушує їх відчувати щастя і вдячність за те, що вони мають.
— Я ЗНАЮ, ЩО ТАКЕ ДУХ ВЕПРОНОЧІ, АЛЬБЕРТЕ.
— Пробачте, пане. Але, розумієте, це ж чудово, тому що вона отямиться, а навколо все яскраве, блискуче, дзвіночки дзвенять, ангели літають, пане.
Смерть замовк.
— АГА. ТО ВОНИ З’ЯВЛЯТЬСЯ В ОСТАННЮ ХВИЛИНУ З ТЕПЛИМ ОДЯГОМ І ГАРЯЧИМ КАКАО?
„О боги, — подумав Альберт. — Пан зараз явно в дивному гуморі“.
— Ну. Ні. Не в останню хвилину, пане. Не зовсім.
— НУ?
— Радше якраз після останньої хвилини, — нервово кашлянув Альберт.
— ТОБТО ПІСЛЯ її...
— Так. Таке життя, пане, я в цьому не винен.
— ЧОМУ Ж ВОНИ НЕ З’ЯВЛЯЮТЬСЯ РАНІШЕ? ЯНГОЛИ ЗДАТНІ ПЕРЕНОСИТИ ЧИМАЛІ ВАНТАЖІ.
— Не знаю, пане. Думаю, люди гадають, що так... краще, — Альберт задумався, а потім насупився. — Знаєте, тепер, коли я це все обміркував...
Смерть опустив очі на постать, що зникала під снігом. Тоді змусив часомір зависнути в повітрі й торкнувся його. Одразу спалахнула іскра.
— Але ж дійсно не можна, — жалісливо сказав Альберт.
— А БАТЬКУ ВЕПРУ МОЖНА. ВІН РОЗДАЄ ПОДАРУНКИ. НЕ ІСНУЄ КРАЩОГО ПОДАРУНКА ЗА СВІТЛЕ МАЙБУТНЄ.
— Так, але...
— АЛЬБЕРТЕ.
— Ну добре, пане.
Смерть підняв дівчину й побрів до кінця провулка.
Сніжинки падали довкола, схожі на янгольське пір’я. Смерть ступив на вулицю і побачив дві фігури, які пробиралися через кучугури.
— ПЕРЕНЕСІТЬ її В ТЕПЛЕ МІСЦЕ ТА ДОБРЕ НАГОДУЙТЕ, — наказав він, тицяючи згорток до рук одного з чоловіків. — Я ПРИЙДУ ПЕРЕВІРИТИ.
Тоді він обернувся і зник у завірюсі.
Констебль Відвідай зиркнув на дівчинку на своїх руках, а потім на капрала Ноббса.
— Що взагалі відбувається, капрале?
Ноббі відгорнув ковдру.
— Якби ж я знав, — сказав він. — Схоже, доведеться трохи побути благодійниками.