І все.
Глухий кут.
Хоча. Можливо, ні...
На підлозі біля ліжка, немовби ненароком кинута, лежала маленька срібляста монетка в пів долара.
Сюзен підняла й легенько підкинула її. Тоді оглянула О Боже від маківки до п’ят. Той набрав повний рот пива й ганяв його від щоки до щоки, задумливо втупившись у стелю.
Вона обдумала ймовірність його виживання в Анк-Морпорку у Вепроніч, особливо після припинення дії ліків. Зрештою, єдина мета його існування полягала в стражданні від головного болю та блюванні. Небагато знайдеться робочих місць із такими кваліфікаційними вимогами.
— Скажи, — мовила вона. — Ти коли-небудь їздив на коні?
— Не знаю. А що таке кінь?
У глибинах бібліотеки Смерті пролунав скрип.
Не дуже голосний. Серед тихенького шелесту книжок він здавався занадто гучним, щоб бути виміряним у звичайних децибелах.
Кажуть, усередині кожної людини прихована книга. У цій же бібліотеці всередині кожної книги містилося по людині. Скрип став голоснішим, набув ритмічності та регулярності.
Книга на книзі, полиця на полиці... і в кожнісінькій книзі на сторінці постійно мінливого сьогодення зі скрипом пишеться історія чергового життя...
Скрип почувся з-за рогу.
Він долинав із багатоповерхової споруди, надзвичайно хиткої на вигляд.
Вона була схожа на облогову вежу, відкриту з боків. Біля підніжжя, між колесами, крутилися педалі, завдяки яким і пересувалася штукенція.
Сюзен міцно трималася за перила горішньої платформи.
— Ти можеш прискоритися? — поцікавилася вона. — Ми зараз лише біля букви „Б“!
— Я кручу ці педалі вже сто років! — задихався О Боже.
— Ну, „А“ — дуже популярна буква.
Сюзен підняла погляд на полиці. „А“ призначалася й для анонімів, тобто всіх тих людей, які з тої чи іншої причини не мали імені.
Як правило, ці книжки були короткими.
— Ах. „Бо“... „Бог“... „Бод“... Поверни наліво...
Масивна башта зі скрипом завернула за наступний ріг.
— Ну, „Бу“... чорт забирай, „Бут“ щонайменше на двадцять полиць вище.
— Чудово, — похмуро відізвався О Боже.
Він натиснув на важіль, який перемістив ланцюг від одного колеса на інше, і знову почав крутити педалі.
Масивна башта зі скрипом почала рух угору.
— Чудово, ми на місці, — закричала Сюзен через кілька хвилин повільного підйому. — Ось... погляньмо... Аабана Бутля.
— Гадаю, Фіалка буде набагато далі, — сказав О Боже, намагаючись зіронізувати.
— Далі!
Трохи похитуючись, башта рушила вздовж „Б“.
— Стоп!
О Боже вдарив гальмівною педаллю об колесо, і башта здригнулася.
— Здається, це вона, — сказав голос зверху. — Можеш спускатися.
Заоберталося величезне колесо з масивними свинцевими тягарцями, і вежа почала складатися, поскрипуючи й скрегочучи. Останні кілька футів Сюзен подолала драбиною.
— Тут є кожен? — здивувався О Боже, спостерігаючи за дівчиною, що гортала сторінки.
— Так.
— Навіть боги?
— Усе живе й самосвідоме, — відказала Сюзен, не піднімаючи голови. — Це якось... дивно. Неначе вона в якійсь... в’язниці. Кому б знадобилося замикати зубну фею?
— Комусь із вкрай чутливими зубами?
Сюзен повернулася на кілька сторінок назад.
— Так... каптур на голові, якісь люди її кудись несуть... Але... — вона перегорнула сторінку... тут написано, що востаннє вона завітала до Банджо і... так, отримала зуба... а потім їй здалося, наче позаду неї хтось стоїть... поїздка на кареті... зняли каптур... якась дорога... і...
— І це все є в книзі?
— Це автобіографія. У кожного вона є. У ній записується все твоє життя.
— І в мене така є?
— Думаю, так.
— Ого. Прокинувся, проблювався, захотів померти. Таке собі чтиво, якщо чесно.
Сюзен перегорнула сторінку.
— Вежа, — сказала вона. — Її помістили у вежу. Фіалка зауважила, що та висока й біла всередині... але не зовні? Вона здається несправжньою. Навколо неї ростуть яблуні, але ці дерева якісь неправильні. А ще там є річка, але також якась дивна. У ній видно золотих рибок... на поверхні.
— Ага. Забруднення, — зі знанням сказав О Боже.
— Сумніваюся. Тут написано, що вона бачила, як вони плавають.
— На поверхні води?
— Так їй здалося.
— Справді? Може вона того запліснявілого сиру наїлася?
— І блакитне небо, але... вона, мабуть, помилилася... тут сказано, що блакитне небо було лише вгорі...
— Так-так. Найкраще місце для неба, — підтвердив О Боже. — Небо під тобою швидше за все передбачає неприємності.
Сюзен погортала сторінку туди-сюди.
— Вона має на увазі... що небо є над головою, але не з країв. Ніякого неба на горизонті.
— Пробач, — сказав О Боже. — На цьому світі я недовго й усвідомлюю це, але, на мою думку, небо на горизонті повинно бути. Інакше як дізнатися, що це горизонт?
У Сюзен закралося відчуття, що вона бачила щось схоже, але спогади сховалися, коли вона спробувала на них зосередитися.
— Я вже бачила це місце, — сказала вона, торкаючись сторінки. — Якби вона тільки придивилася до дерев... Тут написано, що в них коричневі стовбури та зелене листя, і сказано, що, на її думку, вони були дивними. І... — вона зосередилася на наступному параграфі. — Квіти. Ростуть у траві. З великими круглими пелюстками.
Сюзен знову втупилася в О Боже невидющими очима.
— Це дещо невідповідний ландшафт, — зауважила вона.
— Мені все здається доволі реальним, — сказав О Боже. — Небо. Дерева. Квіти. Мертві риби.
— Коричневі стовбури дерев? Зазвичай вони сіруваті та вкриті мохом. Коричневі стовбури можна побачити лише в одному місці, — сказала Сюзен. — Це те саме місце, де небо є лише над головою. Блакить ніколи не доходить до землі.
Вона підняла очі. У дальньому кінці коридору містилося одне з дуже високих, дуже тонких вікон. Воно виходило на чорні сади. Чорні кущі, чорна трава, чорні дерева. Скелетики риб плавають у чорних водах ставка під чорними водяними ліліями.
Певні кольори там таки вирізнялися, але їх можна було отримати, лише пропустивши чорний промінь через призму. То тут, то там вгадувалися відтінки, у деяких місцях чорний можна було сприйняти за темно-фіолетовий або опівнічно-синій. Але переважно все було чорної барви, під чорним небом, тому що цей світ належав Смерті — чим усе й пояснювалося.
Смерть був саме тієї форми, яку люди створювали для нього протягом багатьох століть. Чому кістлявий? Бо кістки були пов’язані зі смертю. Смерть мав косу, оскільки землероби вбачали в цьому вдалу метафору. І жив у похмурій місцині, тому що людська уява не дозволяла уявити його в якомусь затишному куточку з квітами.
Такі істоти, як Смерть, жили в людській уяві, там вони й набували форми. Він не був єдиним...
...але йому не сподобався сценарій. Він почав цікавитися людьми. Це була думка чи просто спогад про те, що ще не відбулося?
О Боже стежив за її поглядом.
— Ми можемо піти за нею? — поцікавився він. — Я кажу „ми“, бо, думаю, влип, оскільки опинився в неправильному місці.
— Вона жива. Це значить, що вона смертна, — сказала Сюзен. — А також те, що я можу її знайти.
Вона повернулася і попрямувала до виходу з бібліотеки.
— Якщо вона каже, що небо є лише над головою, що ж тоді між ним і горизонтом? — запитав О Боже і почав бігти, щоб не відставати.
— Тобі необов’язково йти зі мною, — сказала Сюзен. — Це не твоя проблема.
— Так, але з огляду на те, що єдина мета мого життя — кепське самопочуття, будь-яка зміна — на краще.
— Це може бути небезпечно. Сумніваюся, що вона там за своєю власною волею. Ти зможеш допомагати мені в бійці?
— Так. Я зможу блювати на супротивника.
Це була халупа в найвіддаленіших околицях міста Скрот. У нього було багато околиць, настільки розкинутих — то якийсь уламок візка, то мертвий собака, — що часто люди проходили крізь нього, навіть не усвідомлюючи про його існування, та й з’явився він на картах лише тому, що незаповнений простір сильно бентежив картографів.