Регочучи вони нарешті полишають мене. Я ледь чутно промовляю:
- Ага, ну звичайно, такі два дурбелища, як ви, точно розгадають її.
Ідучи додому, я весь час думав про пригоду, що чекала на мене. Я був настільки натхненний, що страх як вітром здуло! Звичайно, одному потикатися на «Базу» реально може бути небезпечно, але я впевнений, що навіть Паша відмовиться піти зі мною. Він і майже єдиний, хто товаришує зі мною, але така пригода точно не для нього. Та й опис придорожнього магазину, мабуть, займе ну ду-у-у-у-же багато часу. Чи яку дурню він там обрав для завдання? Проте одна людина, яка стопудово погодиться, все ж таки є – моя мама. Хто як не вона завжди подорожувала з батьком. Тож я вже і не сумнівався, що вона погодиться поринути у небезпечну пригоду разом зі мною. Та й тато бажав би, щоб моїм компаньйоном стала саме вона!
Коли я прибіг додому, мама одразу спитала:
- Як справи із загадкою, Семі?
Вона ніби тільки цього і чекала. Ніяких питань про школу, про день узагалі. Я вирішив теж її здивувати, тому відповів:
- Чекаю, поки запрошу тебе долучитися до пригод!
Вона точно була спантеличена такою відповіддю, бо звучало це так, ніби я герой дитячої програми «Дора мандрівниця». Трохи насупивши брови, вона запитала:
- Хіба ти розгадав усю загадку? Невже так швидко?
Я відповів чесно:
- Ні, але гайда швидше, я розберуся з усім на місці!
Мамі точно не сподобалося те, що я не розібрався з усім повністю, та все ж таки, пообідавши разом, ми побрели у сторону «Бази». Дорогою туди я перечитував загадку, яку я по пам’яті переписав, як тільки ті бугаї відібрали у мене оригінал. Мама побачила це, проте нічого не сказала. Гадаю, вона і так усе зрозуміла, особливо після того, як біля однієї з колон парадного входу «Бази» ми наштовхнулись на знайомий, проте зім’ятий папірець із загадкою.
Ну ось і настав цей момент. Невже зараз я нарешті зайду у будинок, який так давно манив і одночасно лякав мене. Я штовхаю височенні дерев’яні двері, вкриті вже порепаною фарбою, і ми вже всередині. Тут мої очі стають ледве не вдвічі більшими, а рот трохи відкривається – усі стіни маєтку вкриті яскраво-блакитною фарбою, що аж засліплює своєю красою. І тут я розумію, що ми у правильному місці, адже у загадці йдеться саме про це – «блакитне сяйво лоскоче, страху закрити маєш очі». Хто б міг подумати, що всередині тут така краса – ззовні ж бо маєток не виділяється яскравими тонами. Я дивлюся на свій компас, і ще раз переконуюсь у правильності нашого місцезнаходження – магнітна стрілка просто з’їхала з глузду. Вона крутиться у різні боки, мов навіжена – ось тобі і «пластикове серце вийшло з ладу». Зараз мою посмішку, мабуть, можна використовувати замість освітлювального приладу. Ми оглядаємо кожен метр «Бази». Я записую усі елементи інтер’єру – домашку також потрібно зробити. Ми дослідили увесь перший поверх, та увесь другий. Звичайно, тут усе неймовірно гарне і чаруюче, хоч і обшарпане часом, але я не знайшов жодних натяків на скарб від батька. Натомість я маю захопливий і детальний опис будівлі, проте не за цим я сюди насправді йшов. І ось тепер я знову на першому поверсі, стою на бетонній підлозі величезної зали, яку генерал Базилевський вірогідніше всього використовував для прийомів і танців. Та і взагалі, ця підлога тільки на половину бетонна – інша іі половина це звичайний ґрунт. Сподіваюсь, це не ті гарні жіночки своїми танцями видовбали половину бетонних плит. Не розумію, що я зробив не так. Чому я не знайшов татового скарбу? Проте я точно розумію, що було не так з людиною, яка прямо серед картин, яких вже тут немає, повісила звичайну лопату. Нащо вона їм тут була потрібна? Хіба що, аби одразу закопати дурня, який неправильно танцював.
Назад ми з мамою йшли мовчки. Я все не розумів, що я зробив не так. Коли я прийшов додому, думки про «Базу» не полишали мене. Я одразу всівся на своє підвіконня і став перечитувати свій опис, час від часу поглядаючи на «Базу». Вечоріло, за вікном ставало майже нічого не видно. Я все більше втрачав надію, що загадка батька має якийсь сенс. Доробивши зовнішній опис маєтку, я ліг у ліжко, проте заснути мені було важко.
Ранок. Я знову сиджу на підвіконні, перечитую опис будівлі, перечитаю загадку, дивлюся у сторону «Бази». Надії як кіт наплакав. Не вистачало ще й мені заплакати. Тут до мене в кімнату заходить мама, мабуть я пропустив не тільки сніданок, а ще й обід. Вона ніжно промовляє до мене:
- Я тобі тут дещо принесла…