Наслухує. Хтось відчинив ворота, вже на ґанку, вже в сінях... входить до сусідньої кімнати. Видно, не до нього і не по нього...
Відітхнув... Заснути!
Годі, вибився зі сну, Чує, як бренькають остроги. Щось упало, наробило галасу, ніби куля в хату влучила. Мабуть, нетверезі прийшли, — Це чи не офіцери з гостини в Меншикова?.. Розмовляють- по-німецьки, значиться, райтари. Ліжко під самою стіною, кождіське слово чути.
— Та й пили ж бо нині!
— Дуріли.
— Наскучило таке гуляще життя. Нічого цікавого не почуєш, — все про дівки.
— Про що ж їм балакати? Здебільшого люди необразовані. Тільки знають, що пити й ширити розпусту.
— Хай би про військове діло розмовляли.
— Не розбираються в ньому. Кождий з них провадить свій відділ, а в інше не встряває. Пощо? Воно зробиться і без них.
— Наскучило.
Затріщали ліжка, старшини клалися спати. Один мовив молитву, другий мовчав. А по хвилині:
— Ти спиш?
— Ні. Я, бачиш, нині ні п'яний, ні тверезий, а тоді мене звичайно сон не береться.
— Мене також — ні. Що ти кажеш на того гетьманового небожа, що нині приїхав. Його дядько, кажуть, командуватиме цілою кінницею.
— Як не вмре.
— А може, він цього неборака на своє місце прислав.
Войнаровський сів на ліжку й уши до стіни притулив.
— Смійся з того. Хіба ти не чув, що за столом казали?
— Ні, не чув. Я в кості грав. Кажи, що?
— Говорять, гетьман непевний чоловік.
— Як то?
— А так, що до Карла тягне. Нібито докази мають у руках.
— Певні?
— Бог його зна, чи певні, Я на власні уши чув, як наш одноокий, коли цей Войнокі...
— Не Войнокі, а Войнорокі...
— Коли Войнорокі пішов на свою кватиру, до Меншикова приставав, щоби він його, того Войнокого...
— Войнорокого...
— Щоб він Войнорокого заарештував і не пускав, поки не виясниться справа.
— А Меншиков?
— Мабуть, послухає, бо не перечив.
— Жаль чоловіка. Такий інтелігентний.
— Його хоч би й на герцога, то не сором. Жаль. Але спім, бо вже пізно.
Замовкли.
Войнаровський до стіни прикипів. Не завело його погане прочуття. Діло, очевидно, рішене. Тому-то Меншиков і запрошував його на довшу гостину. А не заарештував відразу, бо гадав, що й так не втече. Так остається одно — втікати...
Наслухував хвилину. Німці хропіли. Твердо сплять після нинішньої гулянки.
І Войнаровський встав. Одягнувся, накинув на себе бурку, за пояс всунув дві добрі пістолі, впевнився, чи не забув грошей, і відчинив віконце городу. Повіяло на нього гнилим холодом осінньої темної ночі. Тишина, — тільки дощ цяпотить.
Кватира була далеко, на передмістю. На городі стояв його обоз, карету закотили до якоїсь клуні. Вози понакривали шкурами. Під ними його люди. Один стоїть на сторожі.
Войнаровський закликав його по імені. Козак підбіг.
— Мені треба до Борзни, сейчас, важне діло.
— Повозом?
— Конем. Поїдеш зі мною.
— Добре, ваша милосте.
— Знаєш тутешні сторони?
— Ще й як.
— Як проведеш щасливо, кінь твій.
— А сідло?
— Ціла збруя твоя.
— Спасибі вашій милості. Проведу.
— Але так, щоб московські вартові не зупинили.
— Їх тут нема, бо ми на краю города, поза вартами. А там — поїдемо. Бог ласкав. Ніч темна, дощ. Варти гріються біля огнищ, здалеку видно.
— Так їдьмо.
— Зараз?
— Негайно. Возьми два найкращі коні, окульбач і проведи за цвинтар. Нікого не треба будити. Я йду наперед. Не барись!
Козак пустився до коней. Войнаровський завернув його:
— Степових бери, легких, щоб скоро йшли, і гнідих або чорних, розумієш?
— Розумію. А як збудиться хто?
— Кажи, що з листом біжиш. Не говори, що я їду.
— З листом на двох конях?
— Для скорості, щоб можна пересісти.
— Слухаю.
— Дай мені свою шапку, для себе возьми в котрого з товаришів, мою ткни в який віз.
— Будь ласка.
Войнаровський насунув на чоло козацьку шапку, обтулився буркою і побрів полями за цвинтар. Не прийшлось довго на вірного козака ждати. Привів коней, сіли, перехрестилися і кинулися в обійми темної ночі й широкого поля.
Мчали засіяними нивами, грузькими стернями, польовими суголовками, перетинали шляхи й дороги, річки переходили вбрід, минаючи села, хутори, мости, щоб не стрічати людей. (Буває, що радніше стрінешся з вовком, як з чоловіком).
Прямували в напрямі Борзни.
Козак дійсно знав добре тутешні сторони. Як побачили світло, що далеко десь блимало перед ними, то казав, чи це на хуторі світиться, чи в лісника, чи вартівники огнища розложили. Не поступали нігде. Добрий кінь кілька годин без відпочинку піде.