Войнаровському зразу причувалося, немов за ними хтось жене. Погоня. Ставав і надслухував... Тихо... Це лунав відгомін копит їх власних коней.
Згодом привик до ночі, до бездоріжжя, до їзди навмання. Кілька разів заяць перебіг шлях або птиця зривалася з корчів. Спиняли коней, давали їм відсапнути, гладили по шиях і — дальше, щоб дальше від Городка, від Меншикова, від усього, що мало статися і, дякувати Богові, не сталось. "А що дальше?" — питався Войнаровський. "Що Бог дасть, — відповідав собі. — Тут уже вороття немає. Треба скоріш сповістити дядька, що ворог попав на слід. Не може дожидатися приїзду світлійшого.
Завтра, а може, краще казати нині, бо то вже недалеко ранку, п'ятниця, гетьманові найдальше в суботу треба тікати з Борзни, до Карла, або до Батурина, де він, як того треба буде, може замкнутися в твердині. Зробить як схоче, це вже його річ, моя — сповістити".
Скорше! Скорше! Дорогами не їхали рано. При дорогах, буває, засідається гільтайство, втікачі, горлорізи, всякий хибкий народ. Кинуть колом коневі попід ноги або вигребуть рів поперек дороги, і — пиши пропало. Нелегко двом їздцям боротися з цілою бандою.
Женуть.
Нараз щось засичало в воздусі, вдарило козака по лиці і відскочило.
— Аркан! — крикнув козак і конем повернув у другий бік. Войнаровський за ним. Кілька чорних тіней доганяло їх, кидало арканом далеко, справно, але ніч була темна, лив дощ, важко петлю закинути на голову коня або їздця. Запалили смолоскип на довгім дручку, не помагало. Втікачі мчали стрілою.
— Відбігли ми, милосте ваша. Треба нам повертати вісьта, понад балку з озерцем.
Повернули.
Та не доїхали до балки, як козак скочив убік і свиснув на свого коня. Побачив біля балки двох їздців на сивих конях.
— Щастя, що сиві, хоч ніч, а видно.
Летіли, як хорти. Білі тіні за ними. Їх коні притомлені, тамтих свіжі.
Войнаровський озирнувся. Ще трохи, і засягне його аркан. Витягнув пістолю, і грюхіт покотився полями. Ще раз і ще. Крик — біла тінь зупинилася. Друга присунулася до неї.
Войнаровський насунув шапку, поправив бурку, стиснув острогами коня...
Помчали...
У БАТУРИН
Гетьман стояв у Борзні. Не стояв, а лежав, бо з осінньою негодою здоровля його погіршилося. Хвилювався, по ночах не міг спати, лікарі турбувалися ним. Казали, що гетьманові треба спокою і відпочинку, бо він до краю вичерпав свої сили.
Гетьман, почувши таке, усміхався. "Добрі ліки, але мій аптекар не вміє їх готовити".
Орлик не відступав від нього. Ще надавно маломовний, беззамітно сповняючий прикази свого гетьмана, останніми днями геть відмінився. Думав, радив, писав, скоро, бистро, вправно. Гетьман щолиш тепер пізнав, якого доброго писаря має. Орлик прямо вгадував його думки і, не розпитуючися багато, сповняв його волю. Разом з небезпекою росла бистрість його думки й енергія руху.
На довгі розмови не було часу, прийшла пора на діло, скоре, рішуче, добре. З розвідок і з переловлених язиків знати було, що і шведи, і москалі хапаються перейти Десну. Якщо скорше перейдуть шведи, Мазепі треба остатися на цім боці, щоб получитися з ними, коли ж би заносилося на те, що скорше перейдуть москалі, тоді козакам нема що дожидати їх, лиш перед ними треба поспішатися на той бік, щоб лиш не бути разом... Пора!
Гетьман нетерпеливо дожидав Бистрицького. Сподівався, що він принесе нові вістки про становище шведської армії і про воєнні плани короля Карла в цей рішаючий момент.
Бистрицький поїхав до Карла з одним шведським офіцером-полоненим, що мав йому бути за провідника й товмача, як увійдуть у шведські лінії. Цілий план цеї небезпечної мандрівки був дуже хитро, хоч скоро, придуманий самим гетьманом, і гетьман не сумнівався, що він вдасться, тим більше, що і Бистрицький, і цей офіцер-полонений — люди меткі й проворні.
Сподівання не завели гетьмана. Шведський офіцер остався у Карла, а Бистрицький в п'ятницю, дня 22 жовтні прибув щасливо до Борзни.
Його зараз покликали до гетьманського ліжка.
— Вернувся? Лепський молодець! — привітав його гетьман. — Як же там? Кажи!
Бистрицький хотів розказувати все з кінця: і як їхав, і яких пригод зазнавав по дорозі, і як його приняв на послуханню сам король, славний Карло XII. Але гетьман перебив йому зараз на перших словах.
— Це лиши на пізніше. Послухаємо колись. Тепер кажіть, що Карло?
— Його милість короля Карла стрінув я у Панорівцях, що на річці Ровці, 26 верстов від Стародуба, на шляху від Стародуба до Десни.
— Ого! Значиться, недалеко шведи! І що переказав мені король?