Після ситої вечері засіли за манускрипти з книгами. Сандр уважно їх перечитував, а я з цікавістю розглядала малюнки. Зображені на них істоти були настільки реалістичні, що здавались ось-ось зійдуть зі сторінок і розпочнеться фільм жахів.
Тишу, що тривала кілька годин, несподівано було порушено. Спочатку відкрилися двері, а слідом гучний голос оголосив:
- Сандре, невже твій дворецький не бреше, і ти вирішив покінчити зі своїм чернецьким життям?
Від несподіванки я спочатку впала з крісла, після чого закашляла, подавившись шматком яблука, яке жувала.
Чоловік, що увійшов, відрізнявся від Сандра як ніч та день. Смаглявий, темноволосий.
- Віраг, тебе стукати не вчили? - запитав чаклун, підійшовши до мене, щоб постукати по спині.
- Навіщо? І упустити найцікавіше? Ні. І як звати цю красуню?
За комплімент я це не порахувала, тому що на красуню в цей момент була схожа найменше: обличчя червоне, а туш на очах розмазалася.
- Красуню не кличуть, вона сама приходить, - це на все що був здатен мій сарказм під час кашлю.
- Богдана, дозвольте вам представити Вірагальда ед`Бол. Архімагістр некромантії. А ще п'яниця, хам та бабник. А ось ця дівчина, Віраг, Богдана, потрапила до мого демонічного кола призову з іншого світу.
- Ось як? – видав некромант, округливши мигдалеподібні очі. І підійшовши до мене впритул боляче схопивши за підборіддя, змусив закинути голову.
Які в нього очі, потонути можна, настільки чорний, що зіниці в них губилися
- Справді людина, - дійшов висновку через кілька хвилин Віраг, - І маю відмітити, що жива.
- Ще б. Стільки з'їсти мертвий не здатний, - весело підморгнув Сандр.
Зауваження мовчки проковтнула, обжерливість мій гріх.
- Я не про те, - продовжив брюнет, - вона у своєму світі не померла. Отже, поверни її назад. І швидше поки вона тебе не розорила.
Добре, що мантія Сандра в цей момент була на мені, бо некромант ризикував перейти в розряд матеріалу, для своїх колег.
- Якби це було так просто, дівчина була б давно вдома.
- Ой та годі. Потрібно всього-на-всього, запхати її в пентаграму, перевести в передсмертний стан, активувати заклинання і вона знову вдома.
Вбити нахабника мені переходило рівно до «передсмертного стану».
- Про це я навіть не подумав.
- Я не хочу вмирати! - скрикнула, готуючись боротися за своє життя до кінця.
- Ніхто тебе вбивати не збирається, - порадував некромант. - Просто трошки придавлю серце. У свій світ повернешся живою живенькою. Шкода звичайно, але якщо в тебе немає іншого інтересу залишатися, то повертайся.
Не думаючи довго, я ствердно кивнула. Хоч на електричку з концертом запізнилася, навіть не зважаючи на снігопад, зможу повернутися до бабусі.
***
Підземелля в порівняні з теплою бібліотекою нагадувало морозильну камеру. Вставши в центрі пентаграми, почала прощатися з Санром.
- Це тобі на згадку про мене, - сказав демонолог, надягаючи мені на руки, теплі рукавиці з білої вовни. Я навіть не стала питати, звідки вони.
- Все готово, - оголосив Віраг, запаливши останній смолоскип. – Сандре, виходь із кола, а ти Богдана думай про місце та час повернення. Бо якщо я почну, ти можеш втратити свідомість від болю та опинитися невідомо де.
- Місце та час? Це означає, що ти перенесеш мене туди, куди хочу, а не звідки потрапила?
- Точно, - запевнив мене некромант.
Слова некроманта мене підбадьорили. Що ж. Час та місце. Час – 21:00. Місце – клуб «Стара шкарпетка». Час – 21:00. Місце – клуб «Стара шкарпетка». Я навіть заплющила очі, щоб більш явно уявити вивіску клубу, зелені двері та старий запорожець біля входу занесений по дах снігом.
Різкий біль несподівано стиснув ребра так, що я закричала і розплющила очі. Останні, що я побачила перед тим, як провалитися в підпростір, задоволене обличчя Вірага, та сумну посмішку Сандра.
Біль відпустив, а світло пентаграми перейшло у світ фар машини. Роздратований недбалим пішоходом, водій просигналив, я ж відскочила убік.
Вийшло.
За двадцять кроків від мене стояла компанія і курила. Вивіска сяяла, а запорожець стояв на місці. Час перевіряти не стала, знала – вчасно.
Усередині клубу все кипіло, готуючись за останні години встигнути те, що не встигли за день. У загальній метушні знайшла лідера нашого гурту. Хлопець вже встиг добряче випити, тому лаяв мене не довго. А потім все закрутилося. Репетиції, концерти, тости, конкурси, ще раз тости. Все це не давало згадати події недавньої давності. І лише під ранок, коли повернулася додому, та впала на ліжко без сил, загорнувшись в ковдру з головою, згадала про Сандра. Про його мантію. Про його світ. Адже окрім частини замку я нічого не бачила. Лише про одне мріяла, як додому повернутись. А перебуваючи знову вдома, в спокої та безпеці, захотілося пригод. Захотілося повернутись.