Кожної неділі мати вела Граціано в тінь церковної апсиди, до чотирьох невеличких горбочків, порослих травою і зіллям. Його сестри – Елісена, Оріетта, Кларабелла і Беренісе – померли одного вечора, під час тієї холодної весни, коли червона смерть лютувала по обидва боки гори. Стояли біля них деякий час, влітку слухаючи гудіння бджіл, а взимку -- каркання ворон. І мовчки йшли геть, ледь схиляючи голови перед портиком святині, бо священик помер невдовзі після сестер Граціано і на його місце не прислали нікого, хто міг би розхитати церковний дзвін.
Тільки Граціано інколи задумувався, якими вони були, його сестри, яких він ніколи не знав, бо народився майже через рік після того, як їх поховали на старому, сільському цвинтарі. А коли підріс, питав себе, чи вони пускали човники з кори по струмку і ганяли стадо гусей по вкритих травою пагорбах. Цікаво, як могло бути, якби червона смерть не забрала їх в хороводі далеко за край Боско Неро. Однак пронизлива мелодія чуми вивела всіх дітей з села на схилі драконової гори. Всіх до одного. Наче щуролов з казки. Але того самого року, перш ніж впав перший сніг, народився Граціано.
Дитя чуми. Він знав, що так його називають позаочі. Пам’ятав, як минулої весни тітка Ісотта, що жила відразу за майстернею Тріфоне, накинулася на Аріанну біля криниці. Пам’ятав біле, як крейда, обличчя матері, цівку крові, що стікала повільно по її щоці, в яку влучив камінь. І крики тітки Ісотти, яка, перш ніж її відтягнули інші жінки, назвала його потворою і байстрюком демона. Він цим не дуже переймався. Надалі прокрадався в сад до тітки Ісотти, але вже не брав від неї дрібних гостинців – сушених яблук, ліщинових горіхів і перепічок, намащених лісовим медом. Вона теж перестала запрошувати його під вікна хати зі стінами обплетеними повійкою, плющем і дикою трояндою. Інколи виходила на сільську площу в поношених вдовиних сукнях, згорблена і дрібна, і бурмотала під носом сердиті, незрозумілі слова. Вона щораз більше видавалася божевільною і щораз більше схожою на Міртіллу, чаклунку, що жила самотньо на вершині гори, в печері, яка колись належала дракону.
Коли Граціано виповнилося десять років, він вирішив, що вже достатньо дорослий, щоб оглянути місце, де його прадід зустрів принцесу з яскравим, наче сонце, волоссям і бився з золотим драконом. Дракона він не знайшов. Зате Міртілла сиділа під засохлим стовбуром сосни, оперши ноги на хребті плямистої свині, яка, як говорили, насправді була лісовим демоном, ув’язненим знахаркою у вигляді тварини. Баба розгрібала палкою купку пожухлого листя, що тліло і сильно диміло, тож йому здалося, що вдасться непомітно втекти. Не встиг. Міртілла підняла голову;очі в неї були темні і наповнені димом.
-- Біжи звідси, дитя чуми! – крикнула вона несподівано дзвінким голосом. – Йди геть, дитя дракона, тут ти не знайдеш свого бажання! І нічого іншого!
Він біг крутою стежкою вниз, онімілий від страху, кров глухо гуділа в голові, а за спиною лунав голосний сміх Міртілли і радісне кувікання свині. Хоча може йому це тільки здалося.
Опустилися сутінки, коли Граціано нарешті знайшов знайому стежку і глуха ніч, перш ніж він вийшов з лісу у відкрите поле, далеко від села. Повітря було холодним, просякнутим запахом диму від спалених в полі бур’янів і печеної в попелі ріпи. Хлопець йшов по вузькій межі, порослій кущами чорної бузини та заростями малини, і сухе бадилля чіпляло його за штанини. Смуги лісу заходили глибоко на просіку і межа губилася в молодняку вільхи, берези і ліщини. Тонкі, молоді галузки шмагали його по плечах а нитки павутини обліпили йому волосся і щоки. Граціано не помічав цього. Не зауважив він і лиса, який зненацька вискочив на стежку і перелякано втік, здіймаючи куряву ржавим полум’ям хвоста, ні тривожного ухкання сов на краю лісу. В його голові бриніли слова Міртілли, її гострий, пронизливий крик, в якому не було ні страху, ні привітності. Чи інших почуттів, які він навчився розпізнавати в голосах сусідок, коли вони балакали з ним біля криниці. Він народився в рік червоної смерті і чудово знав голоси жінок, у яких в коморах порожні колиски вкривалися шаром пилюки і гіркоти.
В голосі Міртілли було тільки глузування.
Дитя чуми. Дитя дракона.
Він не зауважив, як в гаю стало дуже тихо. Тільки коли стежка звернула на краю піщаного яру і знову вивела його на відкриту місцевість, хлопець раптово зупинився. Він не впізнавав цього місця. За спиною в нього був темний обрис пущі, яка, здавалося, відсувалася від стежки і непевно відступала. Його огорнув міцний запах полину, дикого часнику і ще чогось, невідомого йому. Незнайома стежка вивела його вниз, в неглибоку долину.