— Я не казала, що хвилююся, — відповідаю і йду собі далі вулицею.
Мені чотирнадцять, мені п’ятнадцять, мені виповнюється шістнадцять, а на мій сімнадцятий день народження навпроти мене сидить Бленда, темне волосся підстрижене під «пажа», воно хитає келихом.
— Їм завжди каже, що ти врятувала йому життя, коли приходила до Бекомберґи, — каже вона. — Я така рада, Єккі, така рада, що ти врятувала його для мене.
Їм одружився з Блендою, в них народилося двоє хлопчиків. Вночі, коли вони засинають, ми разом випиваємо, сидимо в їхній великій вітальні з видом на Васапаркен.
Коли мені виповнюється вісімнадцять, я перестаю їх відвідувати. Дзвоню до їхньої квартири, але вони не відповідають, і мої листи залишаються без відповіді. Може, вони нещасливі або їм просто вистачає товариства одне одного.
Разом з кількома університетськими друзями я спускаюся по Дроттнінґґатсбаккен, коли Їм вивалюється з одного з барів. На ньому темне поношене пальто, перед тим, як піднятися на ноги й поплестися далі, до центру, він кілька разів падає у сніг. Після одного падіння здається, що він вже не встане, буде лежати на землі, люди будуть переступати через нього, а сніг все падатиме.
— Бідолаха, — шепоче мені Ульва й показує на Їма, не здогадуючись, хто він; нам видно, як його спина повільно зникає і зливається з людським натовпом. Потім я шкодую, що не підійшла до нього, я мала би простягнути руку і допомогти йому вибратися зі снігу. Могла сісти біля нього, почистити сніг з його волосся, запитати:
— Ти в порядку тепер?
— Можеш трохи залишитися зі мною?
— За десять хвилин в мене починається лекція.
— Посидь зі мною, лише кілька секунд. Мені недобре, Єккі. Де ти була дотепер?
— Я телефонувала кілька разів, писала листи, але ти так і не відповів.
— Не відповів?
— Ні.
— Як же я міг бути настільки дурним, щоб відкинути найкраще, що в мене було?
— Не знаю, Їме. Мені треба йти.
Маріону було лише кілька тижнів, коли Їм несподівано телефонує з таксі, дорогою на летовище. Минуло вже майже два десятиліття. Він п’яний, його голос не змінився — такий теплий, ейфорійний, близький.
— Ти народила хлопчика?
— Так, Маріона.
— Гарно. Можна мені його побачити? Можна потримати його на руках?
— Ти цього хочеш?
— Звісно, хочу. Єккі, ти бувала в Парижі?
Сильний вдих, він припалює сигарету, тоді чутно дорікання водія таксі і він неохоче гасить сигарету. Я чекаю. Маріон заснув на моєму плечі, я стою перед дзеркалом у ванні і розмовляю, затиснувши телефонну слухавку між щокою і плечем, по моїй голій руці тече тоненька цівка молока.
— Не дозволили курити в таксі?
— Не дозволили.
Я всміхаюся до свого відображення у дзеркалі.
— Сумна справа.
— Ну, скажи?
У телефоній слухавці чутно його усмішку.
— Я ще не знайшов готель, але ризикнув і купив квиток на літак для тебе теж, Єккі. Ми можемо зупинитися прямо біля L’Autoroute de l’Est з видом на річку або біля Опери, якщо там тобі більше подобається. У Тюїльрі зараз розпустилися дерева.
Я так і не поїхала з ним в ту подорож. Повернувшись, він подзвонив і попросив, щоб я приїхала з Маріоном до нього. Помешкання біля Васа Паркен було заставлене коробками, Бленда з хлопцями переїхали звідти. У великих світлих кімнатах не лишилося їхніх слідів, лише маленька червона музична шкатулка на стільці у вітальні, яку хтось із них, одягаючи куртку, напевно, відклав набік, а тоді забув.
Їм виглядав так, наче пив місяцями. Він довго дивився на Маріона, обережно торкнувся пухнастого волоссячка в нього на голові, але не відважився потримати, бо руки у нього тремтіли. Невдовзі він відішле піаніно до Каріньо, де знайшов маленький будиночок на березі моря. Він сидів у халаті на картонній коробці і показував мені рвані шрами на плечах, вони нагадували рани від того, що йому стерлися крила, він розказував, що впав у відкритий вогонь на пляжі біля Біарріца. Я помила рани від крові й піску і допомогла йому вдягнути чисту футболку, а тоді ми сиділи й дивилися на ніч.
Дорогою до лікарняної брами Лоне зупиняється. Це останній сон.
— То що ти думаєш про лікарню? Чому всі так боялися цього місця?
— Це схоже на запаморочення, цей страх упасти, бути відтягнутим у ніч, опинитися відкинутим. Але нема чого боятися.
— І тобі подобалося бути тут?