«Він їх зачаклував»,— думала Алейн поночі, лежачи в ліжку й дослухаючись до завивання вітру за вікнами. Вона гадки не мала, звідки взялися підозри, та щойно це спало їй на думку, вона вже не могла заснути. Вона крутилася й вертілася, і думка гризла її, як собака — стару кістку. Нарешті Алейн підвелася і, вдягнувшись, залишила Гретчел бачити десятий сон.
Пітир ще не лягав: він писав листа.
— Алейн,— мовив він,— люба! Що привело тебе сюди так пізно?
— Просто хочеться знати. Що буде за рік?
Він відклав перо.
— Редфорт і Вейнвуд уже літні люди. Хтось із них може померти (ба й обидва). Гілвуд Гантер загине від рук власних братів. Швидше за все, це зробить юний Гарлан, який підлаштував і смерть лорда Іона. Хто вкрав мідяк, вкраде і срібняк, ось моя улюблена приказка. Белмор захланний, його можна підкупити. З Темплтоном я подружуся. Бронзовий Йон Ройс, боюся, й надалі виявлятиме ворожість, та доки він лишається на самоті, він не становить справжньої загрози.
— А сер Лін Корбрей?
У його очах танцювало полум'я свічки.
— Сер Лін залишиться моїм заклятим ворогом. З кожним стрічним говоритиме про мене з презирством і ненавистю, радо пропонуватиме свого меча всім змовникам, які замислять скинути мене.
Тут її підозри перетворилися на певність.
— І як ви збираєтеся винагородити його за послуги?
Мізинчик уголос розреготався.
— Золотом, хлопчиками й обіцянками, звісно. Сер Лін — людина простих запитів, люба моя. І йому до смаку тільки золото, хлопчики і різанина.
Cepci
Король закопилив губу.
— Хочу сидіти на Залізному троні,— повідомив він.— Ти завжди дозволяла Джофу там посидіти.
— Джофрі було дванадцять років.
— Але ж я — король! І трон належить мені.
— Хто тобі таке сказав? — Серсі затамувала подих, щоб Доркас могла тугіше затягнути корсет. Дівчина вона була дебела, набагато дужча за Сенель, от тільки незграбніша.
— Ніхто мені не говорив,— почервонів Томен.
— Ніхто? Це так ти кличеш свою леді-дружину? — мовила королева: від цього бунту тхнуло намовами Марджері Тайрел.— Якщо збрешеш мені, я не матиму іншого вибору, як послати по Пейта і веліти відшмагати його до крові...— (Пейт був у Томена хлопчиком для биття, а перед тим — у Джофрі).— Ти цього хочеш?
— Ні,— похмуро пробурмотів король.
— Хто тобі сказав?
Він почовгав ногами.
— Леді Марджері...— Томен добре знав, що не варто називати її королевою в присутності матері.
— Отак краще. Томене, я займаюся важливими справами, яких тобі в такому юному віці не зрозуміти. Мені тільки бракувало за спиною маленького дурненького хлопчика, яких крутитиметься на троні й відвертатиме мою увагу дитячими питаннями. Я так розумію, Марджері вважає, що ти маєш відвідувати і всі засідання ради?
— Так,— визнав він.— Каже, що мені треба вчитися бути королем.
— Коли трохи підростеш, сидітимеш на всіх радах, на яких схочеш,— сказала йому Серсі.— Запевняю тебе, дуже швидко це тобі набридне. Роберт на тих засіданнях засинав...— («Якщо взагалі туди приходив»).— Він любив полювати на звірину і птахів, а всі нудні справи передоручав лорду Арину. Пам'ятаєш його?
— Він помер від болю в животі.
— Так, бідолаха помер. А якщо вже так тобі кортить чогось навчитися, то вивчи ліпше імена всіх королів Вестеросу і всіх правиць, які їм служили. Можеш переказати мені їх завтра.
— Так, мамо,— покірливо озвався він.
— Ось і молодець.
Влада була в її руках, і Серсі не збиралася її віддавати, поки Томен не досягне повноліття. «Я довго чекала, і він може почекати. Я все життя чекала». Вона грала роль смиренної доньки, сором'язливої нареченої, поступливої дружини. Вона терпіла п'яні ласки Роберта, ревнощі Джеймі, глузи Ренлі, хихикання Вейриса, терпіла Станіса з його нескінченним скреготом зубовним. Вона боролася з Джоном Арином, з Недом Старком, зі своїм лихим, зрадливим і кровожерним братом-карликом, усякчас обіцяючи собі, що одного дня прийде і її черга. «Якщо Марджері Тайрел зібралася підступно вкрасти в мене мою годину слави, ліпше хай двічі подумає перед тим».
Снідала Серсі в кепському гуморі, й поліпшився він нескоро. Решту ранку вона провела з лордом Гайлзом за його обліковими книгами, слухаючи, як він щось там кашляє щодо зірок, оленів і драконів. Після нього з'явився лорд Вотерз зі звітом, що три перші дромони майже добудовані, але потрібно ще трохи золота, щоб довершити їх у всій пишноті, на яку вони заслуговують. Королева залюбки вдовольнила його прохання. Під розважання Сновиди королева обідала в товаристві представників купецької гільдії, вислуховуючи їхні скарги на горобців, які вештаються вулицями і сплять на площах. «Можливо, доведеться наказати золотим плащам повиганяти отих горобців з міста»,— саме подумала королева, коли втрутився Пайсел.
Великий мейстер останнім часом на радах постійно буркотів. На останньому зібранні він страшенно нарікав на капітанів, яких обрав на дромони Оран Вотерз. Вотерз волів набирати людей молодих, у той час як Пайсел переконував брати досвідчених, наполягаючи, що командування дромонами має перейти капітанам, які вціліли в полум'ї Чорноводдя. «Загартовані вояки, які довели свою відданість»,— ось як він їх називав. Серсі ж називала їх стариганями й пристала на бік лорда Вотерза. «Довели ці люди хіба те, що добре вміють плавати,— сказала вона.— Жодна матір не повинна пережити власних дітей, і жоден капітан — власний корабель». Пайсел це зауваження сприйняв не дуже люб'язно.
Сьогодні вигляд він мав не такий роздратований, навіть спромігся вичавити подобу тремкої посмішки.
— Ваша світлосте, добрі новини,— оголосив він.— Вайман Мандерлі виконав ваш наказ і відрубав голову цибулевому лицарю лорда Станіса.
— Це вже точно?
— Його руки й голову виставили на мурах Білої Гавані. Так заявив лорд Вайман, а Фреї підтвердили. Самі бачили ту голову з цибулею в роті. І долоні характерні: на одній вкорочені пальці.
— Дуже добре,— мовила Серсі.— Відішліть до Мандерлі птаха з повідомленням, що тепер його сина повернуть, оскільки він засвідчив свою відданість.
Скоро в Білу Гавань повернеться королівський мир, а Руз Болтон зі своїм байстрюком уже затискають Кейлінський Рів з півдня й півночі. Щойно вони візьмуть Рів, то зможуть з'єднати свої сили й вибити залізних і з Торенового Квадрату, і з Пущанського Насипу. Це має забезпечити їм підтримку нескорених прапороносців Неда Старка, коли прийде пора виступити проти лорда Станіса.
Тим часом на півдні Мейс Тайрел уже став величезним табором під мурами Штормокраю, і дві дюжини метавок уже жбурляють каміння в товсті замкові стіни, хоча поки що без особливого успіху. «Справжній вояк лорд Тайрел! — подумала королева.— Треба йому взяти за герб гладуна, що на дупі сидить».
По обіді з'явився на аудієнцію похмурий браавоський посланець. Серсі два тижні відкладала зустріч з ним і радо тягнула б час ще рік, але лорд Гайлз заявив, що більше не може впоратися з посланцем... а королева вже почала сумніватися, що узагалі бодай з чимось він здатен упоратися. Гайлз здатен хіба що кашляти.
Ного Димітис — ось як називався браавосянин. Дражливе ім'я для дражливої людини. Голос у нього теж був дражливий. Поки він говорив, Серсі совалася в кріслі, не певна, скільки ще вона витримає його залякування. Позаду неї вивищувався Залізний трон, і його зубці й зазублини відкидали на підлогу химерні тіні. На троні мали право сидіти лише король або його правиця. Серсі сиділа біля підніжжя, на позолоченому дерев'яному кріслі, заваленому малиновими подушками.
Щойно браавосянин зробив паузу, щоб набрати в груди повітря, королева не проґавила нагоди.
— Думаю, це питання радше до нашого лорда-підскарбія.
Однак така відповідь, схоже, не припала шляхетному Ного до душі.
— Я розмовляв з лордом Гайлзом уже шість разів. Він, кашляючи на мене, тільки й перепрошує, ваша світлосте, але золото так і не надходить.