Поки Джоселін закінчувала приготування до вечері, Доркас допомогла королеві вбрати нову сукню. Вона була смугаста — блискучий зелений атлас перемежовувався з чорним оксамитом, а корсаж угорі прикрашало чорне мирське мереживо складного візерунку. Мирське мереживо недешеве, але ж королева повинна мати першокласний вигляд за всіх часів, а її кляті пралі так попрали декілька її старих суконь, що ті тепер не налазять. Серсі ладна була відшмагати їх за таке недбальство, однак Тейна вмовила її змилостивитися. «Простолюд полюбить вас іще більше за виявлену доброту»,— запевняла вона, тож Серсі наказала вирахувати вартість суконь з платні праль, а це було рішення навіть краще.
Доркас уклала їй у руку срібне люстерко. «Дуже добре»,— подумала королева, усміхнувшись до свого віддзеркалення. Приємно було нарешті скинути жалобу. В чорному вона видається дуже блідою. «Шкода, що вечеряю я не з леді Мерівезер»,— подумалося королеві. День був важкий і довгий, а дотепність Тейни завжди її розважає. Серсі ще не мала близької приятельки після Мелари Гезерспун, але Мелара виявилася захланною інтриганкою, яка дозволяла собі висувати ідеї, до яких вона за своїм становищем у суспільстві не доросла. «Не треба погано згадувати про неї. Вона давним-давно потонула, і саме вона мене навчила не довіряти нікому, крім Джеймі».
Заки королева приєдналася до гостей у світлиці, ті вже добре приклалися до гіпокрасу. «Леді Фаліза не тільки зовні схожа на рибу, а й дудлить, як риба»,— подумала Серсі, помітивши напівпорожню карафу.
— Люба Фалізо,— вигукнула королева, цілуючи жінку в щоку,— хоробрий пане Балмане! Я збожеволіла від горя, почувши про вашу дорогу матусю. Як нині мається леді Танда?
Леді Фаліза скривилася, мов от-от заплаче.
— Як мило з боку вашої світлості запитати про неї! Мейстер Френкен каже, мама, впавши, зламала стегно. Він зробив усе, що міг. Лишається хіба молитися, але...
«Моліться скільки влізе, однак ще до кінця місяця вона помре». Такі літні жінки, як леді Танда, не виживають після переламу стегна.
— Я молитимуся разом з вами,— сказала Серсі.— Лорд Кайберн каже, Танду скинув кінь.
— На сідлі луснула попруга,— мовив сер Балман Бірч.— Конюший мав звернути увагу, що ремінець перетерся. Ми його покарали.
— Суворо покарали, сподіваюся,— королева всілася й жестом запросила гостей теж сідати.— Вип'єте ще келих гіпокрасу, Фалізо? Наскільки пригадую, ви завжди його любили.
— Як приємно, що ви це пам'ятаєте, ваша світлосте.
«Як можна це забути? — подумала Серсі.— Джеймі казав, це диво, що ти гіпокрасом не сциш».
— Як ви доїхали?
— Так собі,— поскаржилася Фаліза.— Майже цілий день дощило. Ми хотіли заночувати в Розбі, але отой малий годованець лорда Гайлза відмовив нам у гостинності,— вона шморгнула носом.— Спом'янете моє слово: коли помре лорд Гайлз, той низькородний негідник утече з його золотом. А може, навіть претендуватиме на його землі й титул, хоча за законом, коли помре Гайлз, вони мають перейти до нас. Міледі мама — тітонька його другої дружини й троюрідна сестра самого Гайлза.
«У вас на гербі ягня чи загребуща мавпа?» — подумала Серсі.
— Лорд Гайлз, скільки себе пам'ятаю, був присмертний, а він і досі з нами, і дуже сподіваюся, й надалі буде,— вона мило посміхнулася.— Він ще нас усіх перекашляє.
— Цілком можливо,— погодився сер Балман.— Але годованець Розбі — то лише одна біда. Дорогою ми натрапили на якихось шибеників — брудних нечес зі шкіряними щитами й сокирами. В декого з них на шкірянках були вишиті зірки — священні семикутні зорі, однак вигляд ці нечеси мали все одно лихий.
— Вони ще й вошиві були, я певна,— докинула Фаліза.
— Вони себе кличуть «горобцями»,— мовила Серсі.— Це просто пошесть на наших землях. Новий септон, щойно вдягне вінець, має ними зайнятися. Бо як не він, я сама до них візьмуся.
— А його святість уже обрали? — поцікавилася Фаліза.
— Ні,— змушена була зізнатися королева.— Мало не обрали септона Оллідора, аж тут один з тих горобців прослідкував за ним до якогось борделю й просто голого витягнув на вулицю. Тепер, напевно, оберуть Люсіона, хоча наші друзі на пагорбі кажуть, що йому й досі бракує кількох голосів.
— Най Стариця своїм золотим ліхтарем освітить їм шлях до зваженого рішення,— побожно промовила леді Фаліза.
— Ваша світлосте,— посовався в кріслі сер Балман,— це дражливе питання, але... щоб між нами не виникло незгоди, хочу вас запевнити: ні моя добра дружина, ні її мати не мали стосунку до іменування отого байстрюка. Лоліс несповна розуму, а її чоловік схильний до чорного гумору. Я казав йому, щоб обрав для хлопчика відповідне ім'я. А він тільки розреготався.
Королева, попиваючи вино, роздивлялася його. Колись сер Балман був видатним герцівником, ще й одним з найвродливіших лицарів у Сімох Королівствах. Вуса в нього й досі лишалися гарні, та загалом старіння не пішло йому на користь. Хвиляста білява чуприна зникла, а от черевце з'явилося й тепер підпирало камзол. «Знаряддя з нього таке собі,— подумала Серсі,— але й воно послужить».
— Поки не з'явилися дракони, ім'я «Тиріон» було королівським. Куць заплямував його, та, може, хлопець поверне імені колишню славу...— («Якщо цей байстрюк стільки проживе»).— Я знаю, що вашої провини тут немає. Леді Танда була мені як сестра, якої я ніколи не мала, а ви...— в неї урвався голос.— Перепрошую. Я живу в постійному страху.
Фаліза роззявила рота — й одразу стулила, і від цього стала схожа на геть дурнувату рибу.
— В... в страху, ваша світлосте?
— Від самої смерті Джофрі я ще жодної ночі не проспала спокійно,— Серсі наповнила кухлі гіпокрасом.— Друзі... ви ж мені друзі, правда? І мені, і королю Томену?
— Такий милий хлопчик! — вигукнув сер Балман.— Ваша світлосте, гасло дому Стоуквортів — «Горді, що незрадні».
— Якби ж то таких, як ви, було побільше, добрий сер. Скажу вам по правді: щодо сера Брона Чорноводського мене гризуть великі сумніви.
Подружжя обмінялося поглядами.
— Він страшенно зарозумілий, ваша світлосте,— мовила Фаліза.— Чорноротий неотеса.
— До справжнього лицаря йому далеко,— додав сер Балман.
— Так,— всміхнулася Серсі, цілком погоджуючись.— От ви добре знаєте, що таке справжнє лицарство. Пригадую, як ви змагалися на турнірі в... на якому це турнірі ви так чудово показали себе, сер?
— Може, шість років тому в Сутінь-долі? — скромно всміхнувся він.— Ні, вас не було, бо в іншому разі ви, безперечно, стали б королевою кохання і краси. Може, на турнірі в Ланіспорту після заколоту Грейджоя? На ньому я багатьох гарних лицарів скинув з коня...
— Так, саме там,— мовила королева й спохмурніла.— Тої ночі, коли загинув батько, Куць зник, залишивши в калюжі крові двох чесних тюремників. Дехто вважає, що він утік за вузьке море, але я не певна. Карлик хитрий. Либонь, зачаївся десь поблизу, плануючи нові вбивства. Либонь, ховається в якогось друга.
— У Брона? — сер Балман погладив пишні вуса.
— Він же був Куцевою креатурою. Один Невідомець знає, скільки людей він запроторив у пекло за наказом Тиріона.
— Ваша світлосте, я б не міг не помітити, якби на наших землях ховався карлик,— мовив сер Балман.
— Брат у мене маленький. Просто створений ховатися,— Серсі вдала, що в неї труситься рука.— Ім'я для дитини — це дрібниці, але непокарана зневага веде до бунтарства. А цей Брон, каже Кайберн, збирає біля себе перекупних мечів.
— Він узяв собі на службу чотирьох лицарів,— мовила Фаліза.
— Моя добра дружина лестить їм,— пирхнув сер Балман,— називаючи лицарями. Це перекупні мечі, які доскочили лицарства, а в них, у всіх чотирьох, шляхетності не знайдеться й на наперсток.
— Як я й боялася. Брон збирає мечників для карлика. Семеро рятуйте мого сина! Куць уб'є його, як убив його брата,— Серсі схлипнула.— Друзі мої, свою честь віддаю у ваші руки... та що таке честь королеви проти страхів матері?
— Продовжуйте, ваша світлосте,— заохотив сер Балман.— Ваші слова не вийдуть за межі цієї кімнати.