Потягнувшись через стіл, Серсі стиснула його руку.
— Я... я спатиму значно краще, якщо дізнаюся, що з сером Броном стався... нещасний випадок... наприклад, на полюванні.
Сер Балман мить поміркував.
— Смертельний випадок?
«Ні, хай мізинчика на нозі зламає,— вона аж губу закусила.— Вороги кругом, а друзі всі бовдури».
— Благаю, сер,— прошепотіла вона,— не змушуйте мене казати це вголос...
— Розумію,— підніс пальця сер Балман.
«Та ріпа швидше б усе втямила».
— Ви справжній лицар, сер. Відповідь на молитви переляканої матері,— поцілувала його Серсі.— Але дійте чимшвидше, будь ласка. Поки що в Брона всього декілька людей, та якщо ви баритиметеся, він збере більше. Я ніколи про це не забуду, друзі мої,— Серсі поцілувала й Фалізу.— Справжні мої друзі Стоукворти. Горді, що незрадні. Обіцяю вам, коли все закінчиться, ми підшукаємо для Лоліс кращого чоловіка...— («Можливо, Кетлблека»).— Ми, Ланістери, завжди сплачуємо борги.
Далі перейшли до гіпокрасу з буряком у маслі, свіжоспеченим хлібом, засмаженою в прянощах щукою і реберцями дикого вепра. Після Робертової смерті Серсі вельми полюбила вепра. Навіть товариство її не дратувало, хоча від супу й до солодкого Фаліза дурнувато посміхалася, а сер Балман самовдоволено чепурився. Тільки за полуніч вдалося їх здихатися. Сер Балман тільки те й робив, що пропонував розпити ще карафу, а королеві незручно було відмовлятися. «Та я могла для вбивства Брона найняти безликого за менші кошти, ніж пішло на гіпокрас»,— подумала вона, коли гості нарешті пішли.
На той час син уже міцно спав, але Серсі, перш ніж піти до себе, зазирнула до нього. І з подивом побачила біля нього трьох чорних кошенят.
— Звідки це? — запитала вона в сера Мірина Транта, який стояв під дверима королівської спочивальні.
— Їх подарувала маленька королева. Хотіла подарувати тільки одного, але він не міг обрати серед трьох.
«Ну, це краще, ніж ножем вирізати їх з живота в кицьки». Незграбні спроби Марджері спокусити Томена були настільки очевидні, що аж смішно. «Для кохання Томен ще замалий, то вона йому дарує кошенят». Хоча Серсі б воліла, щоб вони були не чорні. Чорні коти — погана прикмета, як пересвідчилася в цьому-таки замку Рейгарова донечка. «А це б могла моя дочка бути, якби Божевільний Король не зіграв з батьком злий жарт». А що він божевільний, це ж ясно: відмовитися від доньки лорда Тайвіна, натомість забравши собі його сина, а свого сина одружити з немічною дорнською князівною з чорними очима й пласкими грудьми!
Хай скільки років минуло, а думка про відмову й досі мучила. Чимало вечорів спостерігала Серсі в залі за королевичем Рейгаром, який грав на своїй срібнострунній лірі довгими витонченими пальцями. Чи був на світі хтось, вродливіший за нього? Але ж він не «хтось». У жилах його бігла кров давньої Валірії — кров драконів і богів. Коли Серсі була ще зовсім маленькою, батько пообіцяв, що вона вийде за Рейгара. Їй тоді було років шість-сім щонайбільше. «Але нікому про це не кажи, дитино,— мовив він до неї, усміхнувшись своєю змовницькою усмішкою, яку приберігав тільки для неї.— Аж поки його світлість не погодиться на заручини. Поки що це буде нашим секретом». От вона й мовчала, тільки одного разу намалювала себе верхи на драконі: сидячи за спиною в Рейгара, вона міцно обіймала його за груди. Коли ж малюнок побачив Джеймі, Серсі сказала, що це королева Алісанна з королем Джейгейрисом.
У десять років Серсі нарешті побачила свого королевича во плоті — на турнірі, влаштованому батьком на честь прибуття короля Ейриса на Захід. Під мурами Ланіспорту були зведені трибуни, й радісні вигуки простолюду відлунювали від стін Кичери Кастерлі, наче перекоти грому. Батька вітали вдвічі гучніше, ніж короля, пригадувала королева, та все ж удвічі тихіше, ніж вітали королевича Рейгара.
Сімнадцятирічний Рейгар Таргарієн, щойно висвячений у лицарі, легким галопом виїхав на арену, вбраний у золоту кольчугу й чорну кірасу. На шоломі розмаялися, мов язики полум'я, довгі стрічки — червоні, золоті й жовтогарячі. Від його списа впало двоє дядьків Серсі й ціла дюжина найкращих батькових герцівників, квіт Заходу. А ввечері королевич так грав на срібній лірі, що Серсі аж розплакалася. Коли її представили королевичу, Серсі мало не потонула в глибинах його фіалкових очей. «У нього рана в душі,— пригадалося, подумала вона тоді,— та коли ми одружимося, я зцілю його печалі». Поряд з Рейгаром навіть прегарний Джеймі видавався жовторотим хлопчиськом. «Королевич пошлюбить мене,— думала вона, і їй аж паморочилося від збудження,— а коли старий король помре, я стану королевою». Це тітка так їй сказала перед турніром. «Тобі слід сьогодні бути особливо гарною,— попередила її леді Дженна, поправляючи на ній сукню,— бо на заключному бенкеті оголосять, що ви з королевичем Рейгаром заручаєтеся».
Яка була Серсі щаслива того дня! В іншому разі вона б у житті не наважилася навідатися в намет Магі Ропухи. Зробила вона це, щоб довести Джейн і Меларі: левиця не боїться нічого. «Я стану королевою. А з чого б то королеві боятися якоїсь відразливої старої?» Ціле життя минуло, а за згадку про те ворожіння в неї й досі шкіра сиротами бралася. «Джейн, перелякавшись, із вереском втекла з намету,— пригадувала королева,— а от Мелара зосталася, і я теж. Ми дали їй скуштувати нашої крові й посміялися з її дурнуватих пророцтв. В них не було і краплі здорового глузду». Хай що там каже стара, а Серсі стане дружиною королевича Рейгара. Батько пообіцяв, а слово Тайвіна Ланістера — на вагу золота.
Але наприкінці турніру сміятися перехотілося. Не було ні заключного бенкету, ні тостів на честь її заручин з королевичем Рейгаром. Лише холодна мовчанка й зимні погляди, якими батько обмінювався з королем. Згодом, коли Ейрис із сином і своїм галантним лицарством поїхав на Королівський Причал, дівчинка в сльозах прибігла до тітки, нічого не розуміючи. «Батько пропонував укласти шлюбну угоду,— розповіла леді Дженна,— та король і чути про це не схотів. „Ти дуже добрий слуга, Тайвіне,— сказав король,— однак ніхто не одружує спадкоємця з дочкою слуги“. Отож витри сльози, маленька. Де це бачено, щоб левиця плакала? Батько підшукає тобі іншого чоловіка, ще кращого за Рейгара».
Але тітка збрехала, а батько підвів, як от зараз підводить Джеймі. «Нікого кращого батько не знайшов. Він віддав мене Роберту, і прокляття Магі розбрунилося отруйним квітом». Якби Серсі одружилася з Рейгаром, як було призначено богами, він і не глянув би на ту вовчицю. «Сьогодні королем був би Рейгар, а я — його королевою, матір'ю його синів».
Вона так і не пробачила Роберту його вбивства.
Зрештою, леви ніколи не могли похвалитися особливою пробачливістю. І скоро в цьому пересвідчиться сер Брон Чорноводський.
Брієнна
Саме Гайл Гант наполіг, що голови слід забрати з собою.
— Тарлі захоче виставити їх на мурах,— пояснив він.
— У нас смоли немає,— зауважила Брієнна.— М'ясо згниє. Облиште їх.
Не хотілося їй їхати у зеленому змроці соснового бору з головами людей, яких вона повбивала.
Але Гант і слухати не збирався. Сам повідрубував мерцям голови, зв'язав усі три за волосся й повісив собі на сідло. Брієнні не лишалося нічого, як тільки вдавати, що їх там немає, однак іноді, особливо поночі, вона спиною відчувала їхні мертві очі, а одного разу їй наснилося, що вони шепочуться між собою.
Дорога назад з мису Ломиклішня була холодна й мокра. Бувало, цілий день періщить, а в інші дні небо погрожувало от-от пролитися дощем. Зігрітися було неможливо. Навіть коли ставали табором, на вогнище важко було назбирати сухого дерева.
Заки доїхали до брами Дівоставу, навколо роїлася вже ціла армія мух, очі Шагвелу вже видзьобала ворона, а Пиг і Тимеон аж мурашилися личинками. Брієнна з Подриком узяли собі за звичку вириватися вперед на сотню ярдів, лишаючи сморід позаду. Сер Гайл запевняв, що вже й не відчуває запаху.
— Та закопайте ви їх,— казала йому Брієнна щоразу, коли зупинялися на ночівлю, але у Ганта впертості було подостатком. «Скаже, певно, лорду Рендилу, що сам усіх трьох убив».