— Коня поцупив?
— Ні. Його вбили беззаконники.
— Беззаконники? — жінка, схоже, не так засмутилася, як зацікавилася.— Я завжди гадала, що Дика повісять або відішлють на Стіну.
Поснідали підсмаженим хлібом з ковбасою. Подрик Пейн запивав водою, підфарбованою вином, у той час як Брієнна стискала в долонях кухоль розведеного вина й міркувала, навіщо взагалі сюди прийшла. Гайл Гант не був справжнім лицарем. Його щире обличчя — лицедійська маска. «Не потрібна мені його допомога, не потрібен мені його захист, не потрібен мені він сам,— думала вона.— Та він, мабуть, і не прийде. Запросити мене — то був його черговий жарт».
Вона саме вже підводилася, щоб іти геть, коли з'явився сер Гайл.
— Міледі. Подрику,— привітався він і глянув на кухлі й тарелі, на яких у салі вистигала недоїдена ковбаса.— Боги, сподіваюся, ви тут не їли!
— Вас не стосується, що й де ми їмо,— озвалася Брієнна.— Ви зустрілися зі своїм кузеном? І що він вам розповів?
— Востаннє Сандора Клігана бачили у Варниці, в день нальоту. Після того він поїхав берегом Тризуба на захід.
— Тризуб — річка довга,— нахмурилася вона.
— Так, але не думаю, що пес відбіг далеко від гирла. Схоже, він розлюбив Вестерос. У Варниці він шукав корабель,— сер Гайл дістав з-за халяви чобота сувій пергаменту, відсунув ковбасу й розгорнув сувій. Виявилося, що це карта.— У старому заїзді на роздоріжжі — ось тут — Гончак зарізав трьох людей свого брата. А тоді здійснив наліт на Варницю — ось тут,— він пальцем постукав по Варниці.— Можливо, він у пастці. Фреї он тут, у Близнючках, Дарі й Гаренхол — на південь через Тризуб, за заході в нього сутички Блеквудів і Бракенів, а лорд Рендил отут, у Дівоставі. Навіть якби йому вдалося пробитися через гірські клани, високий гостинець у Видол непрохідний через сніг. І куди псові податися?
— Якщо він з Дондаріоном...
— Не з ним. Алін цього певен. Дондаріонові люди теж його шукають. Усі кажуть, що збираються повісити його за те, що він вчинив у Варниці. Вони до цього стосунку не мають. Лорд Рендил поширює чутки, що це таки вони зробили,— в надії, що простолюд відвернеться від Берика з його побратимством. Поки лорда Лискавку захищають люди, лорд Рендил ніколи його не впіймає. А ще є інша банда, очолювана отою жінкою — Твердосердою... Одна з версій — що це коханка лорда Берика. Начебто її повісили Фреї, але Дондаріон поцілував її і повернув до життя, і тепер вона не може померти — так само, як і він.
Брієнна роздивлялася карту.
— Якщо востаннє Клігана бачили у Варниці, саме там і варто шукати його слід.
— Алін каже, у Варниці нікого не лишилося, окрім старого лицаря, який ховається в замку.
— І все одно починати слід звідти.
— Є один чоловік,— мовив сер Гайл.— Септон. Він зайшов у місто через мою браму за день до вас. Звати його Мерібальд. Народився й виріс на ріці, все життя служить тут. Завтра він вирушає в обхід, і в таких обходах він завжди заходить у Варницю. Ми поїдемо з ним.
— Ми? — гостро глянула на нього Брієнна.
— Я їду з вами.
— Е ні.
— Що ж, тоді я їду з септоном Мерібальдом у Варницю. А ви з Подриком їдьте куди в біса заманеться.
— Лорд Рендил знову велів вам слідкувати за мною?
— Він велів мені триматися від вас подалі. Лорд Рендил додержується думки, що гарне жорстоке зґвалтування тільки пішло б вам на користь.
— То навіщо вам їхати зі мною?
— Ну, або це — або знову чатувати при брамі.
— Якщо ваш лорд наказав вам...
— Він мені більше не лорд.
— Ви покинули службу в нього? — вразилася Брієнна.
— Його милість повідомив мені, що більше не потребує ні мого меча, ні мого зухвальства. Що, власне, одне й те саме. Отож відтепер я насолоджуватимуся повним пригод життям лицаря-бурлаки... хоча, я так собі думаю, якщо ми таки розшукаємо Сансу Старк, ми повинні отримати винагороду.
«Золото й землі — ось на що він розраховує».
— Я хочу дівчину врятувати, а не продати. Я дала обітницю.
— А от я не пригадую, щоб давав щось подібне.
— Тоді зі мною ви не поїдете.
Виїхали на другий день на світанку.
Чудернацька це була валка: сер Гайл на гнідому рисакові й Брієнна на високій сірій кобилиці, Подрик Пейн верхи на своїй шкапі з провислою спиною і септон Мерібальд, який ішов пішки, спираючись на пішню і ведучи віслючка і великого собаку. Віслюк тягнув стільки вантажу, аж Брієнна злякалася, що в нього хребет переломиться.
— Це харчі для бідних і голодних мешканців приріччя,— пояснив септон Мерібальд при брамі Дівоставу.— Насіння, горіхи й сухофрукти, а ще вівсянка, борошно, ячмінний хліб, три кружала жовтого сиру з заїзду біля Блазенської брами, солона тріска для мене, солона ягнятина для Пса... а, і сіль. Цибуля, морква, ріпа, два мішки бобів, чотири — ячменю, дев'ять мішків апельсинів. Зізнаюся, маю слабкість до апельсинів. Ці я купив у матроса, і боюся, до весни мені вже інших апельсинів не скуштувати.
Мерібальда — септона без септу — в ієрархії Віри відділяла від жебрущих братів хіба одна сходинка. Таких, як він, були сотні: обшарпаний загін мав скромне завдання тягатися від одного крихітного села до іншого, читаючи службу божу, укладаючи шлюби й відпускаючи гріхи. Там, куди приходив такий септон, заведено було годувати його і надавати йому прихисток, але здебільшого місцеві мешканці були такі самі сіромахи, як і він, тож Мерібальд не міг затримуватися в одному місці надовго, щоб не обтяжувати господарів. Добрі господарі заїздів іноді пускали його ночувати до себе на кухню, а ще ж дорогою траплялися септирі й тверджі, ба навіть кілька замків, де — він знав — його гостинно приймуть. Де поблизу нічого такого не було, він ночував під деревами й під живоплотами. «У приріччі багато живоплотів,— казав Мерібальд.— найкращі з них старі. Нема нічого кращого за столітній живопліт. Залізеш усередину — і спи затишно, як у заїзді, ще й вошей не наберешся».
Септон не вмів ані читати, ані писати, в чому дорогою весело зізнався, зате знав сотню різних молитов і міг напам'ять переказати довгі абзаци з «Семикутної зірки», а для села цього цілком достатньо. Обличчя в нього було бабкувате й обвітрене, густа кучма посивіла, а в кутиках очей залягли зморшки. Цей здоровань шістьох футів на зріст під час ходьби якось так схилявся вперед, що видавався значно нижчим. Долоні мав великі й загрубілі, з червоними кісточками й брудом під нігтями, а таких величезних ніг, як у нього, Брієнна в житті не бачила,— босих, чорних і ороговілих.
— Я вже двадцять років не ношу взуття,— пояснив септон Брієнні.— Першого року водянок у мене було більше, ніж пальців, а коли пройдуся по кам'янистій дорозі, ступні кров'ю спливали, мов різані поросята, та я молився Шевцю Небесному, щоб він перетворив мої підошви на дублену шкіру.
— Нема ніякого шевця на небесах,— заперечив Подрик.
— Є, хлопче... просто ти, можливо, його по-іншому називаєш. Скажи-но мені, якого з сімох богів ти любиш найбільше?
— Воїна,— ані на мить не завагався Подрик.
Тут Брієнна прочистила горло.
— Наш септон у Вечірньому палаці завжди казав, що бог один.
— Єдиний у сімох ликах. Так і є, міледі, ви правильно зауважили, але таїнство Седмиці не так легко втямити простим людям, а я людина проста, тому для мене існує семеро богів,— відповів Мерібальд і обернувся до Подрика.— Не стрічався мені ще хлопчик, який не любив би Воїна. Та я вже старий і тому люблю Коваля. Без його праці що мав би захищати Воїн? Кожне містечко має коваля і кожен замок. Ковалі кують плуги, щоб ми мали змогу сіяти зерно, і цвяхи, щоб ми будували кораблі, і залізні підкови, щоб захищати копита наших вірних коней, і ясні мечі для наших володарів. Хто заперечить цінність коваля? Отож одного з Сімох ми назвали на його честь, однак так само могли назвати його Ратаєм або Рибалкою, Шорником або Шевцем. Ким він працює, ваги не має. Головне — він працює. Отець керує, Воїн воює, Коваль працює, і разом вони забезпечують усе, що потрібно людині. Так само як Коваль є однією з іпостасей бога, Швець є однією з іпостасей Коваля. І він почув мої молитви та зцілив мені ноги.