— Боги добросерді,— сухо мовив сер Гайл,— та навіщо їх турбувати, якщо можна просто взуватися?
— Ходити босоніж — це моя спокута. Навіть святі септони грішать, а тіло моє мало багато слабкостей. Молодий я був і повний життя, а дівчата... і септон може видатися королевичем, якщо крім нього ти не знаєш нікого, хто від твого села від'їжджав більш як на милю. Я переказував дівчатам «Семикутну зірку». Найбільше проймала їх «Книга Діви». О, я був лихим, поки не скинув черевиків. Соромно згадати, скількох дівчат позбавив я цноти.
Брієнна ніяково посовалася в сідлі: їй пригадався табір під мурами Небосаду й те парі, яке сер Гайл уклав з іншими лицарями: хто перший вкладе її в ліжко.
— А ми якраз шукаємо дівчину,— зізнався Подрик Пейн.— Високородну тринадцятирічну панну з золотисто-каштановими косами.
— Я думав, ви шукаєте беззаконників.
— І їх теж,— підтвердив Подрик.
— Більшість подорожніх стараються їх уникати,— мовив септон Мерібальд,— а ви їх шукаєте.
— Насправді ми шукаємо лише одного беззаконника,— пояснила Брієнна.— Гончака.
— Так мені сер Гайл і казав. Хай бережуть вас Семеро, дитино. Подейкують, він по собі лишає слід із зарізаних немовлят і зґвалтованих дівчат. Варницький Скажений Пес — ось як його прозивають. Для чого добрим людям ця потвора?
— Та дівчина, про яку згадував Подрик, можливо, з ним.
— Справді? Тоді нам слід молитися за бідолаху.
«І за мене,— подумала Брієнна,— за мене теж помоліться. Попросіть Старицю високо піднести свого ліхтаря й указати шлях до леді Санси, а Воїна — дати силу моїй руці захистити її». Але вголос вона цього не сказала, адже її міг почути Гайл Гант і поглузувати з її жіночої слабкості.
Оскільки септон Мерібальд ішов пішки, а його віслючок тягнув такий важезний вантаж, увесь день рухалися дуже повільно. Їхати на захід головною дорогою не захотіли: тою дорогою Брієнна вже проїжджала з сером Джеймі, коли вони дісталися розграбованого й заваленого трупами Дівоставу. Натомість вирушили на північний захід уздовж узбережжя Крабової затоки, вузесенькою покрученою стежкою, яка не була позначена на жодній з двох дорогоцінних пергаментних карт сера Гайла. Круті пагорби, чорні болота, соснові бори, характерні для мису Ломиклішня, з цього боку Дівоставу вже не траплялися. Земля тут була рівнинна й мокра — дике пустище піщаних дюн і соляних мочарів під неозорою сіро-синьою банею неба. Дорога раз у раз зникала серед очерету й припливних ставків, а за милю з'являлася знову; без Мерібальда, розуміла Брієнна, мандрівники б уже давно заблукали. Земля місцями геть розмокла, отож септон ішов перший, перевіряючи її своєю пішнею, щоб не оступитися. На багато льє навколо не спостерігалося ніяких дерев — тільки море, небо й пісок.
Ці землі зовсім не були схожі на Тарт з його горами й водоспадами, високими луками й тінистими долинами, але й ця місцевість мала свою красу, думала Брієнна. Перетнули дюжину повільних струмків, біля яких водилися жаби і цвіркуни, високо в небі над затокою бачили крячків, а серед дюн чули перегукування куликів. Одного разу дорогу перебігла лисиця, і Мерібальдів собака шалено розбрехався.
Траплялися й люди. Хтось жив у очереті в глинобитних хатках, а хтось рибалив на затоці в шкіряних кораклах, будуючи свої домівки понад дюнами на хитких дерев'яних палях. Переважно жили самітно — поблизу не траплялося інших домівок. Люди це були здебільшого боязкі, але опівдні собака знову розгавкався, і з очерету вийшло троє жінок — вручили Мерібальду кошик молюсків. Він у подяку кожній дав по апельсину, хоча молюсків — як болота під ногами, а от апельсини — це рідкість і коштують недешево. Одна з жінок була старенька, друга в тяжі, а третя — зовсім дівчинка, гарненька й свіжа, як квіточка навесні. Коли Мерібальд відвів їх убік на сповідь, сер Гайл, хихикнувши, мовив:
— Схоже, нас супроводять боги... себто богині: Діва, Мати і Стариця.
На Подрика це справило таке враження, що Брієнні довелося довго запевняти його, що це просто три жінки, які живуть у мочарах.
Пізніше, коли рушили далі, вона звернулася до септона:
— Люди ці живуть менш як за день їзди від Дівоставу, але війна їх не зачепила.
— А навіщо їх чіпати, міледі? Всі їхні скарби — черепашки, каміння й шкіряні човни, а найкраща зброя — іржаві залізні ножі. Ці люди народжуються, живуть, кохають і помирають. Їм відомо, що їхніми землями править лорд Мутон, але мало хто з них його бачив, а Річкорин і Королівський Причал для них не більш як порожні назви.
— Але богів вони знають і шанують,— мовила Брієнна.— Думаю, це ваша робота. Скільки ви вже ходите приріччям?
— Уже сорок років скоро,— відповів септон, а його пес голосно підгавкнув.— Коло з Дівоставу в Дівостав забирає півроку, а бува й більше, але не можу сказати, що я так добре знаю Тризуб. Замки можних лордів я бачу хіба здалеку, зате знаю ярмаркові містечка й тверджі, і крихітні села, що навіть назви не мають, а ще живоплоти і джерела, де можна напитися води, і пагорби й печери, де можна заночувати. І шляхи, якими користується простолюд,— криві польові дороги, не позначені на пергаментних картах,— їх я також знаю,— хихикнув він.— Ще б пак! Власними ногами перейшов їх милю по милі, по десять разів.
Бічними дорогами користуються беззаконники, а печери — гарний сховок для людей, на яких полюють. Брієнну кольнули підозри, й подумалося: а добре сер Гайл знає цього чоловіка?
— Самотнє у вас життя, септоне.
— Зі мною завжди Семеро,— відповів Мерібальд,— а ще я маю вірного слугу — Пса.
— А пес ваш має наймення? — поцікавився Подрик Пейн.
— Мабуть,— озвався Мерібальд,— тільки він не мій. Не мій пес.
Загавкавши, собака завихляв хвостом. Був він здоровезний і кошлатий, пуди на чотири, але дуже дружній.
— А чий же він? — запитав Подрик.
— Свій власний, а ще Сімох — чий ще? Що ж до його назвиська, то він мені його не сказав, то я кличу його Псом.
— А!
Подрик, схоже, гадки не мав, що думати про пса, який називається Пес. Трохи поміркувавши, він провадив:
— Коли я був маленький, теж мав собаку. Звався він Герой.
— І він був таким?
— Яким?
— Героєм.
— Ні. Але це був добрий собака. Здох потім.
— Пес оберігає мене в дорозі — навіть у такі важкі часи, як ото нині. Ні вовк, ні беззаконник не наважаться мене скривдити, поки біля мене Пес,— мовив септон і нахмурився.— Останнім часом вовки страшенно дошкуляють. Місцями самотньому подорожньому спати можна хіба на дереві. За всі попередні роки найбільша зграя, що мені траплялася, мала менше дюжини вовків, а та зграя, що нині гуляє берегом Тризуба, налічує вже кількасот.
— Ви самі бачили? — запитав сер Гайл.
— На щастя, ні, спасіть мене Семеро, але чув їх ночами, й неодноразово. Стільки голосів... аж кров холоне в жилах. Навіть Пес тремтів, а Пес загриз уже дюжину вовків,— він потріпав собаку по голові.— Люди кажуть, що то біси. Подейкують, зграю очолює вовчиця — невідступна тінь, похмура, сіра й велетенська. А ще люди переказують, буцім вона самотужки здатна завалити тура, її не стримає ні капкан, ні сильце, не боїться вона ні криці, ні вогню, перегризає глотку вовкам, які спробують на неї вилізти, й харчується тільки людським м'ясом.
— Септоне, що ви наробили! — розреготався сер Гайл Гант.— У бідолашного Подрика очі тепер завбільшки з варені яйця.
— Аж ніяк,— обурився Подрик. Пес підгавкнув.
Ночували в холодних дюнах. Брієнна послала Подрика на берег пошукати плавнику на вогнище, але хлопець повернувся з порожніми руками, забрьоханий до колін.
— Зараз відплив, сер. Міледі. Вода відступила, там саме болото.
— Не заходь у болото, дитинко,— порадив септон Мерібальд.— Болото незнайомців не любить. Ступиш де не треба — і проковтне тебе.
— Це ж просто грязюка,— заперечив Подрик.
— Поки не набилася тобі в рота й не лізе в носа. Тоді це смерть,— септон усміхнувся, щоб трохи пом'якшити свої слова.— Струси з себе багнюку й ходи сюди, скуштуєш скибку апельсина.