Еймонова рука ковзнула по ковдрі, стиснула Семову долоню.
— Нам потрібно в доки, Семе.
— Коли вам стане ліпше.
Старий не витримає солоних бризок і вологих вітрів на набережній, а цілий Браавос — це набережна. На півночі розташована Фіолетова гавань, де швартуються браавоські торгові галери під банями й вежами Палацу володаря моря. На заході — Лахмітникова гавань, запруджена кораблями з вільних міст, Вестеросу, Ібена й далеких казкових східних країв. І повсюди — маленькі пірси, поромні пристані та причали, де швартуються ловці креветок і крабів, а також рибалки, які добуткують на заплавинах і в гирлі річки.
— Для вас це буде надто важко.
— То йди замість мене,— попросив Еймон,— і приведи когось, хто бачив драконів.
— Я? — Сема така пропозиція збентежила.— Мейстре, це ж казки. Моряцькі казки.
І в цьому теж винен Дареон. Співець приносив з пивниць і борделів найрізноманітніші чудернацькі перекази. На жаль, коли почув про драконів, був уже добряче напідпитку, тож не пам'ятав подробиць.
— Може, Дареон узагалі все вигадав. Співці усі такі. Вигадники.
— Авжеж,— погодився мейстер Еймон,— та навіть у найфантастичнішій баладі може виявитися зерно правди. З'ясуй цю правду для мене, Семе.
— Я й не знаю, кого питати і як питати. Валірійську я знаю ледве-ледве, а коли до мене звертаються браавоською, то взагалі половини не розумію. Ви знаєте більше мов за мене, тож коли трохи зміцнієте...
— А коли я зміцнію, Семе? Скажи мені!
— Скоро. Якщо їстимете й відпочиватимете. Коли ми припливемо у Старгород...
— Старгорода я вже не побачу. Тепер я в цьому впевнився,— старий міцніше стиснув Сема за руку.— Скоро я приєднаюся до своїх братів. Братів у обітниці і братів по крові — усі вони мої брати. І до батька... він і не думав ніколи, що престол може перейти йому, але сталося саме так. Він повторював, що це кара за той удар, який убив його брата. Я молюся за те, щоб у смерті він відшукав мир, якого ніколи не знав за життя. Септони співають про солодкий спочинок, про те, як ми скинемо свій тягар і помандрусмо в чарівний далекий край, де тільки сміятимемося, кохатимемо й бенкетуватимемо повік-віки... та що як не існує землі світлої і медової, а є холод і тьма і біль за тою стіною, що зветься смерть?
«Він боїться»,— збагнув Сем.
— Ви не помираєте. Ви просто хворі, от і все. Це минеться.
— Не цього разу, Семе. Мені снилося... в темряві ночі людина ставить питання, які боїться поставити за білого дня. У мене за всі ці роки залишилося одне-єдине питання. Чому боги, відібравши у мене очі й силу, прирекли мене так довго товктися на світі, змерзлого й забутого? Яку користь побачили вони в такому старому порохні, як я? — в Еймона затремтіли пальці — тоненькі палички, обтягнуті плямистою шкірою.— Я пам'ятаю, Семе. Досі пам'ятаю.
Сем нічого не розумів.
— Пам'ятаєте що?
— Драконів,— прошепотів Еймон.— Вони були горем і гордістю мого дому.
— Останній дракон здох ще до вашого народження,— мовив Сем.— Як ви можете їх пам'ятати?
— Я бачу їх уві сні, Семе. Бачу, як кривавиться в небі червона зоря. Пам'ятаю цю червінь. Бачу їхні тіні на снігу, чую шелест шкірястих крил, відчуваю їхній гарячий подих. Брати мої теж снили драконами, і ці сни їх убили — одного по одному. Семе, от-от збудеться напівзабуте пророцтво про дива й жахи, яких не збагнути жодному зі смертних... або ж...
— Або? — зронив Сем.
— ...або не збудеться,— стиха хихикнув Еймон.— Я вже старий, в гарячці та при смерті,— він утомлено заплющив білі очі, але за мить змусив себе їх розплющити.— Не слід було мені їхати зі Стіни. Лорд Сноу не міг такого передбачити, а от я мав би й здогадатися. Вогонь пожирає, а холод зберігає. Стіна... та вже запізно тікати назад. Під дверима чекає Невідомець, і йому не можна відмовляти. Стюарде, ти служив мені віддано, то зроби останню звитягу для мене. Іди на берег, Семе, до кораблів. Дізнайся все, що зможеш, про драконів.
Сем вивільнив руку з пальців старого.
— Гаразд. Якщо ви хочете. Я просто...— він не знав, як закінчити. «Не можу ж я йому відмовити». А дорогою можна ще пошукати Дареона, де-небудь у доках і на причалах Лахмітникової гавані. «Спершу розшукаю Дареона, і до кораблів уже підемо разом. А коли повернемося, принесемо поїсти, і вина, і дров. Розпалимо коминок і поїмо гарячого». Він підвівся.— Що ж... то я пішов. Якщо вже йти, то йти. А Жиллі залишиться. Жиллі, замкни за мною двері на засув.
Під дверима чекає Невідомець...
Жиллі кивнула, притискаючи до грудей немовля, і на очі їй знову набігли сльози. «Зараз плакатиме»,— збагнув Сем. Він більше не витримував. Пояс із мечем висів на гачку на стіні, поряд зі старим потрісканим ріжком, якого Сему подарував Джон. Зірвавши пояс із гачка, Сем підперезався, накинув на круглі плечі чорний вовняний плащ і, похилившись, переступив поріг і подибав униз дерев'яними сходами, які зарипіли під його вагою. В заїзді було два виходи — на вулицю і на канал. Сем вийшов у перший, щоб не заходити у їдальню, де господар обов'язково обдарував би його квасним поглядом, який приберігав для тих гостей, які починали зловживати його гостинністю.
В повітрі відчувалася прохолода, але ніч була не така туманна, як інші. Сем і за це був вдячний. Іноді на землю лягав такий щільний серпанок, що власних ніг не видно було. Одного разу Сем мало в канал отак не впав.
У дитинстві Сем читав історію Браавоса і мріяв, як одного дня тут побуває. Хотілося побачити, як з моря, суворий і лютий, підноситься Титан, хотілося поплавати каналами в гондолі — повз палаци і храми, подивитися, як танцюють брави свій водяний танок, зблискуючи в зоряному сяйві клинками. Але ось Сем тут, а йому нічого так не хочеться, як нарешті поїхати звідси у Старгород.
Накинувши на голову каптур, Сем ступав бруківкою в напрямку Лахмітникової гавані, виляскуючи плащем. Пояс із мечем так і норовив з'їхати по ногах до самих кісточок, тож дорогою доводилося його раз у раз підсмикувати. Тримався Сем вузьких і темних вуличок, де менше шансів когось зустріти, та навіть коли назустріч вибігала кицька, у нього починало гупати серце... а Браавос кишів котами. «Треба Дареона розшукати,— думав він.— Він же вояк Нічної варти, мій побратим, ми разом зможемо вигадати, як діяти далі». Мейстра Еймона зовсім сили залишили, а Жиллі тут геть розгубилася б, навіть якби не так горювала, а от Дареон... «Не варто мені погано про нього думати. Може, він поранений і саме тому не зміг повернутися вчасно? Може, він загинув і лежить зараз десь у провулку в калюжі крові або ж плаває долілиць у якомусь каналі...» Ночами містом походжали брави у своєму пишному строкатому вбранні, щомиті готові довести свою вправність на вузьких мечах, які вони носять при боці. Дехто з них кидався в бійку через дрібниці, а дехто взагалі просто так, а в Дареона ж довгий язик і крутий норов, особливо як вип'є. «Те, що хтось гарно співає про битви, ще не означає, що він так само гарно б'ється».
Найкращі пивниці, заїзди й борделі містилися поблизу Фіолетової гавані й Місячного ставка, але Дареон віддавав перевагу Лахмітниковій гавані, де серед гостей частіше почуєш загальну мову. Сем почав пошуки з заїзду «Зелений вугор», потім завітав до «Чорного човняра» і закладу Мороґо — в цих місцях Дареон, бувало, вже співав. Але ніде його не було. Під «Імлистим домом» пришвартувалося кілька гондол, чекаючи на завсідників, і Сем спробував розпитати багорників, чи не бачили вони вбраного в чорне співця, але ніхто з багорників валірійської не розумів. Або ж вони просто вдавали, що не розуміють. Сем зазирнув у брудну винарню під другою аркою Набового мосту, в якій заледве поміщалося десятеро людей. Дареона серед присутніх не було. Тоді Сем перевірив «Заїзд банітів», «Сім ліхтарів» і бордель під назвою «Котерія», де замість допомоги отримав тільки зизі погляди.
Виходячи, він мало не наштовхнувся на двох юнаків під червоним ліхтарем «Котерії». Один був чорнявий, другий білявий. Чорнявий щось промовив браавоською.
— Перепрошую,— вибачився Сем,— я не розумію.