І налякано позадкував. У Сімох Королівства багатії вбиралися в оксамит, шовки й парчу сотні різних відтінків, у той час як простолюд носив грубу вовну й брунатну ряднину. У Браавосі все було навпаки. Брави походжали яскраві, як павичі, тримаючи долоні на мечах, а можновладці вбиралися в темно-сіре і фіолетове, у синє аж чорне і в чорне-пречорне, як безмісячна ніч.
— Мій приятель Теро каже, ти такий гладкий, що його аж нудить,— мовив білявий брав у куртці наполовину з зеленого оксамиту, а наполовину — зі срібної тканини.— Мій приятель Теро каже, що від гримотіння твого меча в нього голова розболілася.
Говорив він загальною мовою. Другий — чорнявий брав у бордовій парчі й жовтому плащі, звали якого, судячи з усього, Теро,— щось зронив браавоською, і його білявий приятель, розсміявшись, промовив:
— Мій приятель Теро каже, що ти вдягнений невідповідно до свого становища. Ти можний лорд, що носиш чорне?
Сема підмивало втікати, та якщо він кинеться бігти, може ще через власного меча перечепитися. «Не торкайся меча»,— звелів він собі. Покладеш палець на руків'я — і цього може бути досить, щоб котрийсь із бравів сприйняв це за виклик. Сем намагався вигадати щось примирливе.
— Я не...— тільки й вичавив він.
— Він не лорд,— почувся дитячий голос.— Він з Нічної варти, дурнуваті. З Вестеросу.
На світло вийшла дівчинка, штовхаючи перед собою повний візок водоростей,— неохайна, худа, у величезних чоботах, з немитим нечесаним волоссям.— У «Веселому порту» сидить ще один такий — співає пісеньки Морячці,— повідомила вона двом бравам. А тоді звернулася до Сема.— Якщо тебе спитають, хто на світі найвродливіша жінка, відповідай — Солов'їха, бо на двобій викличуть. Не хочеш молюсків купити? Устриці я всі вже продала.
— У мене грошей немає,— мовив Сем.
— У нього грошей немає,— передражнив його білявий брав. Його чорнявий приятель, вишкірившись, зронив щось браавоською.— Мій приятель Теро змерз. Будь ласкавий, віддай йому свого плаща.
— Тільки не слухайся,— застерегла дівчинка з візком,— бо далі вони в тебе попросять чоботи, і за хвилину ти вже голяка тут стоятимеш.
— Кошенят, які надто голосно нявкають, у каналі топлять,— попередив білявий брав.
— Не тих, які мають кігті.
І зненацька у дівчинки в лівій руці зблиснув ножик — тоненький, як і вона сама. Той, який називався Теро, щось мовив до свого білявого приятеля, й обидва пішли геть, пересміюючись між собою.
— Дякую,— мовив Сем до дівчинки, коли вони віддалилися.
Ніж зник.
— Якщо ти поночі з мечем, це означає, що тебе можна викликати на двобій. Ти хотів з ними битися?
— Ні,— писнув Сем, аж сам скривився.
— Ти справді служиш у Нічній варті? Я ще такого чорного брата в житті не бачила,— мовила дівчинка та вказала на візок.— Якщо хочеш, можеш забрати молюсків, які тут лишилися. Вже темно, ніхто їх не купить. Ви пливете на Стіну?
— Ні, у Старгород,— Сем, схопивши вареного молюска, миттю глитнув його.— Тут у нас пересадка.
Смачний був молюск! Сем з'їв ще одного.
— Брави ніколи не чіпляються до людей, які не мають мечів. Навіть такі дурні верблюди, як Теро й Орбело.
— А ти хто?
— Ніхто,— озвалася дівчинка, від якої відгонило рибою.— Колись давно я була кимось, та це в минулому. Але, якщо хочеш, можеш кликати мене Кет. А ти хто?
— Семвел з дому Тарлі. Ти розмовляєш загальною мовою.
— У мене батько був веслярським зверхником на «Наймірії». Його убив якийсь брав, бо батько сказав, що моя мати була вродливіша за Солов'їху. Не отакий верблюд, що ти бачив, а справжній брав. Одного дня я таки переріжу йому горлянку. Капітан сказав, що на «Наймірії» дівчаткам не місце, й висадив мене тут. А Браско взяв мене до себе й доручив ходити з візком,— вона звела на Сема очі.— Ви на якому кораблі попливете?
— У нас оплачена подорож на «Леді Ушанорі».
Дівчинка підозріливо примружилася.
— Корабель відплив давно. Хіба не знаєш? Багато днів тому.
«Знаю»,— міг би відповісти Сем. Вони з Дареоном, стоячи на причалі, спостерігали за тим, як піднімаються й опускаються весла корабля, який повз Титана виходив у відкрите море. «Що ж,— сказав тоді співець,— це кінець». Був би Сем хоробрішим, штовхнув би його у воду. Коли треба було залізти дівчині під спідницю, то в Дареона язик медовим ставав, а от у капітанській каюті чомусь переговори вести довелося Семові, який намагався переконати браавосянина почекати. «Я вже на вашого старого три дні чекаю,— сказав шкіпер.— Трюми в мене повні, а матроси переспали зі своїми жінками на прощання. З вами чи без вас, а „Леді“ з припливом відчалює».
«Будь ласка,— благав Сем.— Усього кілька днів — я більше не прошу. Щоб мейстер Еймон трохи оклигав».
«Він не оклигає,— озвався шкіпер, який напередодні сам навідав мейстра Еймона.— Він старий і хворий, і я не хочу, щоб він помер просто на „Леді“. Хочете — лишайтеся з ним, хочете — пливіть зі мною, мені це байдуже. Я відчалюю». Що гірше, він відмовився повернути заплачені гроші — срібло, яке мало доправити їх у Старгород. «Ви викупили найкращу каюту. Вона чекає на вас. Не хочете її займати — я не винен. Чого мені збитки нести?»
«А ми б уже в Сутінь-діл могли доплисти,— жалібно подумав Сем.— А може, навіть у Пентос — за попутного вітру».
Але яке до цього діло дівчинці з візком?
— Ти казала, що бачила співця...
— У «Веселому порту». Він збирається побратися з Морячкою.
— Побратися?
— Вона спить лише з тими, хто її пошлюбить.
— А де цей «Веселий порт»?
— Навпроти «Корабля лицедіїв». Можу показати дорогу.
— Я знаю дорогу,— мовив Сем, який бачив «Корабель лицедіїв». «Дареон не може ні з ким побратися! Він же обітницю давав!» — Мені час іти.
І він побіг. Шлях був неблизький, а бруківка слизька. Незабаром він уже засапався, а великий чорний плащ гучно виляскував за спиною. На бігу доводилося однією рукою притримувати меча. Нечисленні перехожі, яких він зустрів дорогою, кидали на нього цікаві погляди, а одного разу засичала, позадкувавши, кицька. Заки Сем дістався «Корабля», в нього вже ноги запліталися. На тому боці провулку виднівся «Веселий порт».
Не встиг Сем увійти, червоний і задиханий, як йому на шию кинулася одноока жінка.
— Не треба,— попросив її Сем,— я тут не для цього.
Вона відповіла браавоською.
— Я вашої мови не знаю,— сказав Сем валірійською. У приміщенні горіли свічки й палахкотів коминок. Хтось пілікав на скрипочці; двоє дівчат, тримаючись за руки, танцювали навколо червоного жерця. Одноока жінка притиснулася персами Семові до грудей.— Не треба! Я тут не для цього!
— Семе! — почувся знайомий голос — Дареонів.— Іно, відпусти його, це Сем Смертовбивця. Мій побратим!
Одноока відліпилася, хоча одну долоню так і тримала на його руці. Тут крикнула одна з танцівниць:
— Закохай мене до смерті!
А друга мовила:
— А він мені дозволить помацати свого меча?
Позаду них на стіні був намальований фіолетовий галеас, чия команда складалася з жінок, на яких не було нічого, крім високих чобіт. У кутку хропів у величезну шарлатну бороду матрос-тайросянин. В іншому місці старша жінка з велетенськими персами перекидалася в кості зі здоров'яком з Літніх островів, вбраним у чорно-шарлатне пір'я. А в центрі сидів Дареон, тицьнувшись носом у шию жінки, що всілася йому на коліна. Вона була в його чорному плащі.
— Смертовбивче,— п'яно покликав співець,— ходи познайомся з моєю дружиною.
Чуприна в нього була медово-пісочна, а усмішка тепла.
— Я їй любовних пісень співаю. Коли я співаю, жінки тануть як масло. Як можна не закохатися в таке личко? — він поцілував її в носа.— Жінко, поцілуй Смертовбивцю, це ж мій брат.
Коли дівчина звелася на ноги, Сем побачив, що під плащем у неї нічого немає.
— Тільки не здумай помацати мою дружину, Смертовбивче,— зареготався Дареон.— Але якщо захочеш когось із її сестер — будь ласка. Думаю, грошей мені ще вистане.