— Ось тому я і посилаю тебе. Тебе вони теж можуть зжерти, бравий мій брате, але я певна, що після того отримають собі нетравлення,— Серсі розправила спідницю.— За твоєї відсутності хочу, щоб королівською вартою командував сер Озмунд.
...Вона злягалася з Ланселем і з Озмундом Кетлблеком, а може, і зі Сновидою — від неї всього можна сподіватися...
— Це не тобі вирішувати. Якщо я поїду, замість мене команду перебере сер Лорас.
— Це жарт? Ти добре знаєш, як я ставлюся сера Лораса.
— Якби ти не відіслала у Дорн Балона Свона...
— Він потрібен там. Дорнянам довіряти не можна. Отой червоний змій сам зголосився бути Тиріоновим заступником, чи ти забув? Я не лишу власну дочку на їхню ласку. І не дозволю, щоб королівською вартою командував Лорас Тайрел.
— Сер Лорас утричі мужніший за сера Озмунда.
— Твоє поняття про мужність якось змінилося останнім часом, брате.
Джеймі відчув, що починає сердитися.
— Щира правда, Лорас не витріщається на твої цицьки, як сер Озмунд, але не думаю...
— А ти подумай! — вона дала йому ляпас.
Джеймі й не збирався перехоплювати її руку.
— Бачу, слід відростити ще густішу бороду, щоб пом'якшувала королівські пестощі.
Кортіло зірвати з неї сукню і замість ляпасу отримати цілунок. Він так уже робив — коли ще мав дві руки.
Зелені очі королеви стали крижаними.
— Вам краще йти вже, сер.
...з Ланселем і з Озмундом Кетлблеком, а може, і зі Сновидою...
— Ви ще й глухий, не тільки скалічений? Двері позаду, сер.
— Як накажете,— розвернувшись на закаблуках, Джеймі вийшов.
На небі, певно, реготали боги. Серсі ніколи не любила, щоб їй відмовляли, знав Джеймі. Можливо, м'якими слова можна було б і похитнути її позицію, та останнім часом, тільки побачивши її, Джеймі вже починав сердитися.
В душі він навіть радів, що поїде з Королівського Причалу. Не подобалося йому товариство підлесників і дурнів, які оточували Серсі. «Змаліла рада» — ось як їх називали на Блошиному Дні, якщо вірити Адаму Марбранду. А Кайберн... так, він урятував Джеймі життя, але ж він був кривавим лицедієм. «Від Кайберна віє секретами»,— застеріг Джеймі сестру. Серсі на це тільки розсміялася. «У нас усіх є секрети, брате»,— відповіла вона.
...Вона злягалася з Ланселем і з Озмундом Кетлблеком, а може, і зі Сновидою — від неї всього можна сподіватися...
Під стайнею Червоної фортеці на нього вже очікувало сорок лицарів і стільки само зброєносців. Половина з них належали до західняків, які присягали дому Ланістерів, решту складали колишні вороги, які перетворилися на непевних друзів. Сер Дермот Дощелісівський понесе Томенів штандарт, а Рудий Ронет Конінтон — білий прапор королівської Варти. Пейдж, Пайпер і Пеклдон розділять честь бути зброєносцями лорда-командувача. «Друзів тримай за спиною, а ворогів — у полі зору»,— колись порадив Самнер Крейкгол. Чи батько?
Ступак Джеймі був вогненно-гнідий, а дестрієр — розкішний сірий огир. Давно вже Джеймі не давав кличок своїм коням: забагато з них загинули в боях у нього на очах, а як давати їм клички, пережити це ще важче. Та коли малий Пайпер почав одного називати Гонором, а другого — Славком, Джеймі тільки розсміявся й прийняв такі клички. На Славкові збруя була малинова, в кольорах Ланістерів, а на Гонорі — біла, в кольорах королівської варти. Поки Джеймі всідався на ступака, Джосмин Пеклдон тримав його за повіддя. Зброєносець був худий як спис, довгорукий і довгоногий, з масним мишастим волоссям, з легеньким пушком на щоках. Плащ у нього теж був малиновий, але на сюрко красувалося десять фіолетових п'ятикутних зірок його власного дому, розкиданих на жовтому полі.
— Мілорде,— запитав хлопець,— ви вдягатимете нову руку?
— Вдягни, Джеймі,— переконував Кенос Кайський.— Помахай людям — буде їм що дітям розповідати.
— Не варто,— озвався Джеймі: він не збирався годувати натовп золотими брехнями. «Нехай бачать кикоть. Нехай бачать каліку».— Але ви, пане Кеносе, можете надолужити за мене. Помахайте обома руками, а можете ще й ногами, якщо схочете.
Стиснувши повіддя лівою рукою, він розвернув коня.
— Пейне,— гукнув він, поки всі шикувалися,— ви поїдете біля мене.
Сер Ілін Пейн, що приєднався до Джеймі, нагадував старця на святі. Кольчуга, стара й іржава, вдягнена була на брудну безрукавку з дубленої шкіри. Ні на вершникові, ні на коні не було гербів, а щит був такий порубаний і пом'ятий, що тепер і колишній його колір було важко вгадати. Сер Ілін, з його похмурим обличчям і запалими очима, був просто втіленням смерті... власне, багато років поспіль.
Але це в минулому. Сер Ілін Пейн став половиною заплати за те, що Джеймі, як гарний кишеньковий лорд-командувач, проковтнув наказ свого малолітнього короля. Другою половиною став сер Адам Марбранд. «Вони мені потрібні»,— заявив Джеймі сестрі, й Серсі вирішила не сваритися. «Мабуть, навіть радіє, що позбулася їх». Сер Адам змалечку був другом Джеймі, а без'язикий кат належав до батькових людей — якщо тут узагалі можна говорити про якусь належність. Якось Пейн, натоді капітан правициної варти, похвалився, що це лорд Тайвін править Сімома Королівствами, кажучи королю Ейрису, що і як робити. За це Ейрис Таргарієн втяв йому язика.
— Відчинити браму,— наказав Джеймі, й Дужий Вепр повторив громовитим голосом:
— ВІДЧИНИТИ БРАМУ!
Коли з Брудної брами виїжджав під барабани й скрипки Мейс Тайрел, на вулицях вишикувалися тисячі містян, щоб проводити його. До валки приєднувалися хлопчаки — марширували поряд з Тайреловими солдатами, високо задерши голову й тупаючи ногами, а їхні сестри з вікон посилали повітряні поцілунки.
Але не сьогодні. Лише кілька повій заклично гукнуло до валки і пиріжечник розхвалював свій товар. На Швецькому майдані двоє голодранців-горобців пристрасно промовляли перед кількома сотнями простолюду, закликаючи кару на голови безбожників і бісопоклонників. Перед валкою юрма розступилася. І горобці, і шевці проводжали вершників похмурими поглядами.
— Аромат руж їм до шмиги, а от левів вони не люблять,— зауважив Джеймі.— Моїй сестрі варто звернути на це увагу.
Сер Ілін не відповів. «Ідеальний компаньйон для тривалої мандрівки. Ми приємно поспілкуємося».
Більша частина загону очікувала за мурами міста: сер Адам Марбранд з роз'їздом, сер Стефон Свіфт з обозом, священна сотня старого сера Боніфера Благочестивого, кінні лучники Сарсфілда, мейстер Гуліан з чотирма повними клітками круків, дві сотні важкої кінноти на чолі з сером Флементом Браксом. Не таке вже й велике військо, якщо по правді,— загалом менше тисячі вояків. Але в Річкорині менше за все потрібна чисельність. Замок уже оточила ціла армія Ланістерів і ще більше Фреїв; з останнім птахом прилетіла звістка, що обложникам уже нема що їсти. Бринден Таллі, перш ніж сховатися за мурами, вичистив навколишні лани.
Хоча що там уже було чистити! З того, що сам Джеймі бачив у приріччі, напрошувався висновок, що там уже не лишилося ані неспаленого поля, ані непограбованого міста, ані незґвалтованої дівчини. «А тепер люба сестра посилає мене довершити справу Ейморі Лорча та Грегора Клігана». Джеймі відчув гіркоту.
Біля Королівського Причалу на королівському гостинці було безпечно, наскільки це взагалі можливо в такі часи, однак Джеймі все одно послав Марбранда з роз'їздом на розвідку.
— У Лопотючому лісі Роб Старк заскочив мене зненацька,— пояснив він.— Такого більше не трапиться.
— Даю вам слово,— озвався Марбранд, який з явним полегшенням знову всівся в сідло, вбраний у димчастий плащ власного дому замість золотистої вовни міської варти.— Ми будь-якого ворога помітимо вже за дюжину льє.
Джеймі видав суворий наказ, що нікому не можна відділятися від валки без його дозволу. В іншому разі, знав він, юні знудьговані лордійчуки почнуть гасати полями, розганяючи худобу й товчучи посіви. Поблизу міста ще можна було побачити корів і коней, яблука на деревах і ягоди на кущах, у полях — ячмінь, овес і пізню пшеницю, на дорогах — запряжені кіньми й волами вози. А от трохи далі картина вже не буде такою райдужною.