Їдучи на чолі війська поряд з безмовним сером Іліном, Джеймі почувався майже задоволеним. Тепле сонечко пригрівало в спину, вітер куйовдив волосся, наче жіночі пальчики. Коли до нього вчвал підлетів Малий Лу Пайпер з повним шоломом ожини, Джеймі, з'ївши жменю, звелів хлопцю рештою поділитися з іншими зброєносцями й сером Іліном Пейном.
Здавалося, Пейнові їхати в мовчанці було так само комфортно, як в іржавій кольчузі й дубленій шкірі. Стукіт копит його мерина й торохтіння меча в піхвах — ось і всі звуки, які можна було від нього почути. Та хоча його побите віспою обличчя лишалося похмурим, а очі — холодними, мов крига на зимовому озері, Джеймі відчував, що Пейн задоволений поїздкою. «Я ж дав йому вибір,— нагадав собі він.— Пейн міг би відмовитися й залишитися виконавцем королівського правосуддя».
Призначення сера Іліна було весільним подарунком Роберта Баратеона батькові нареченої — синекура як компенсація за втрачений на службі Ланістерам язик. З нього вийшов чудовий кат. Він не зіпсував жодної страти й рідко коли змушений був робити другий удар. А в його мовчанні було щось таке, що навіювало жах. Рідко коли зустрінеш виконавця королівського правосуддя, який був би настільки на своєму місці.
Коли Джеймі вирішив узяти його з собою, він відшукав помешкання сера Іліна в кінці Зрадницького проходу. Верхній поверх приземкуватої півкруглої вежі розділили на камери для в'язнів, які потребували певного комфорту,— для бранців-лицарів та лордійчуків, які очікували на викуп чи обмін. Вхід у підземелля був з першого поверху, за двома дверима: перші були ковані, а другі — з сірого потрісканого дерева. Між верхнім поверхом і підземеллям розташувалися помешкання старшого тюремника, лорда-сповідника і виконавця королівського правосуддя. Останній був катом, але за традицією він був заодно й відповідальним за підземелля та начальником над тими, хто їх утримував.
А от на таку посаду сер Ілін Пейн геть не годився. Оскільки не вмів він ні читати, ні писати, ні розмовляти, сер Ілін передав керівництво підземеллями своїм підлеглим — які вже вони були. Королівство не мало лорда-сповідника з часів другого Дейрона, а останній старший тюремник колись був мануфактурником, який за Робертового правління купив собі посаду в Мізинчика. Без сумніву, декілька років він мав з неї неабиякий зиск, аж поки не зробив помилку — змовився з іншими заможними дурнями віддати Залізний трон Станісу. Назвалися вони «оленерогими», отож Джоф, перш ніж вистрелити ними з міських мурів, поприбивав їм до голови роги. Довелося горбатому Реніферу Лонгвотерзу, старшому тюремнику, який довго й нудно всіх переконував, що в ньому є «дрібка дракона», відмикати для Джеймі двері підземелля й вести його вузькими сходами всередині стін у помешкання, а якому Ілін Пейн проживав уже п'ятнадцять років.
Усередині смерділо зіпсованими харчами, а в очереті на підлозі було повно паразитів. Заходячи, Джеймі мало не наступив на пацюка. Великий меч Пейна лежав на двоногому столі, а поряд — точильний камінь і масна ганчірка. Криця мала вигляд бездоганний, у слабенькому світлі блакитно зблискували краї, зате на підлозі горами валявся брудний одяг, а розкидані повсюди деталі обладунків поруділи від іржі. Побитих винних глечиків і не полічити. «Нічого його не цікавить, крім душогубства»,— подумав Джеймі, в той час як сер Ілін вийшов зі спальні, звідки смерділо переповненим нічним горщиком.
«Його світлість доручив мені відвоювати приріччя,— заговорив Джеймі.— Я б узяв вас із собою... якщо ви згодні покинути оце все».
У відповідь він отримав мовчання й довгий незмигний погляд. Та коли вже Джеймі збирався розвернутися й піти геть, Пейн кивнув. «І ось він їде зі мною,— Джеймі глянув на свого супутника.— Мабуть, ми з ним обидва ще не зовсім безнадійні».
На ніч стали табором біля підніжжя замку Гейфордів, збудованого на верхівці пагорба. Коли закотилося сонце, попід пагорбом, на березі струмка, виросла сотня наметів. Джеймі сам виставив чати. Він не очікував неприємностей так близько від міста, однак дядько Стафорд теж он вважав, що на Волоброді він у безпеці. Тому ліпше не ризикувати.
Коли з замку принесли запрошення повечеряти з каштеляном леді Гейфорд, Джеймі узяв із собою сера Іліна, а також сера Адама Марбранда, сера Боніфера Гасті, Рудого Ронета Конінтона та ще дюжину лицарів і лордійчуків.
— Мабуть, уже час вдягати руку,— мовив він до Пека перед виходом.
Хлопчина миттю приніс її. Долоня, викувана з золота, була як жива, а пальці з перламутровими нігтями були трішки зігнуті, мов готові стиснути ніжку кубка. «Битися не можу, зате можу випити»,— подумав Джеймі, поки хлопчина зав'язував на кикоті ремінці. «Відтепер люди іменуватимуть вас Златоруком, мілорде»,— запевняв зброяр, вперше припасовуючи долоню на зап'ясток Джеймі. «Помилявся він. До самої смерті я залишуся Царевбивцею».
Під час вечері золота рука вислухала чимало захоплених компліментів, аж поки Джеймі не перекинув кубок вина. Тут він і втратив самовладання.
— Якщо вам так ця клята штука подобається, відітніть собі робочу руку — й забирайте іграшку собі,— мовив Джеймі до Флемента Бракса. Після такого про руку вже не говорили, тож вдалося спокійно попити вина.
Володарка замку, заміжня за Ланістером, була пухкенькою дівчинкою, яка ледве на ноги стала,— з кузеном Тайреком її одружили, коли їй ще й року не виповнилося. Леді Ермісанду вивели за ручку показати гостям, вдягнену в злототкану сукенку, розшиту крихітними нефритовими намистинами, що складали герб дому Гейфордів — зелену хвилю, обрамлену зеленою решіткою. Але незабаром дівчинка заверещала, і мамка миттю забрала її назад у ліжечко.
— Про лорда Тайрека нічого не чути? — поцікавився каштелян, коли подали форель.
— Нічогісінько.
Тайрек Ланістер зник безвісти під час бунтів на Королівському Причалі, коли сам Джеймі ще був бранцем у Річкорині. Хлопцеві нині має бути чотирнадцять — якщо він живий, звісно.
— За наказом лорда Тайвіна я особисто очолив пошуки,— розповів Адам Марбранд, знімаючи рибу з кісток,— але знайшов не більше, ніж Байвотер переді мною. Востаннє хлопця бачили верхи на коні, коли натовп прорвав шерегу золотих плащів. А потім... ступака знайшли, а от вершника — ні. Швидше за все, хлопця стягнули на землю й зарізали. Та якщо це так, де тіло? Інші тіла юрма покинула, а куди поділося це?
— Живий він цінніший,— припустив Дужий Вепр.— За будь-якого Ланістера можна отримати чималий викуп.
— Понад сумнів,— погодився Марбранд,— але досі ніякого викупу не вимагають. Хлопець просто зник.
— Хлопець загинув,— сказав Джеймі, який випив три кубки вина, тож золота рука його з кожною хвилиною ставала дедалі тяжчою і незграбнішою. «Від гаку було би стільки само користі».— Якщо люди втямили, кого вбили, то, певніше за все, викинули тіло в річку, злякавшись батькового гніву. На Королівському Причалі його вже куштували. Лорд Тайвін завжди сплачував борги.
— Завжди,— погодився Дужий Вепр, і на цьому тема вичерпалася.
Але пізніше, лишившись на самоті у спальні, яку йому приготували у вежі, Джеймі зловив себе на міркуваннях. Тайрек служив зброєносцем короля Роберта разом з Ланселем. Іноді інформація може бути ціннішою за золото і смертоноснішою за кинджал. І тут Джеймі пригадався Вейрис — усміхнений євнух, від якого пахло лавандою. Євнух мав інформаторів по всьому місту. Йому було б нескладно влаштувати Тайрекове викрадення в цьому гармидері... якщо він, звісно, знав заздалегідь, що юрма збунтується. «А Вейрис знав усе — принаймні нас він у цьому переконав. Однак не попередив Серсі про можливий бунт. І не поїхав на причал проводжати Мірселлу».
Джеймі відчинив віконниці. Ніч похолодала, на небо випірнув рогатий місяць. Золота рука тьмяно світилася в його сяйві. «Євнуха нею не задушити, зате розбити в кров його хитреньку посмішку цілком можливо». Кортіло комусь зацідити.
Коли Джеймі розшукав сера Іліна, той нагострював меча.
— Час,— мовив Джеймі.
Кат підвівся й рушив за ним, човгаючи потрісканими шкіряними чоботами по крутих кам'яних сходах, які вели вниз. Зброярня виходила у невеликий двір. Тут Джеймі знайшов два щити, два напівшоломи, пару тупих турнірних мечів. Одного простягнув Пейну, другого ж узяв у ліву руку, а праву пропхав за ремінці на щиті. Зігнуті золоті пальці чіплялися за ремінець, але стиснути його не могли, тож щит тримався не дуже надійно.