— Колись ви були лицарем, сер,— мовив Джеймі.— Як і я. Погляньмо, ким ми стали.
У відповідь сер Ілін підніс клинка, і Джеймі кинувся в атаку. Пейн заіржавів, як його кольчуга, і сили мав менше, ніж Брієнна, та все одно або клинком усі удари відбивав, або щитом блокував. Отак вони танцювали під рогатим місяцем, а тупі мечі виспівували свою сталеву пісню. Якийсь час мовчазний лицар дозволяв Джеймі вести танок, але нарешті на кожен його випад почав відповідати власним. Щойно сер Ілін перейшов до атаки, то зачепив Джеймі за стегно, за плече, за передпліччя. Тричі задзвеніло у Джеймі в голові від ударів по шолому. Один удар зірвав з правої руки щита, мало не потягнувши за собою і золоту долоню. Заки нарешті опустили мечі, Джеймі весь був у синцях, зате вино вивітрилося й голова прояснилася.
— Ми ще з вами потанцюємо,— пообіцяв він серу Іліну.— Завтра. Й позавтра. Танцюватимемо щодня, поки я не оволодію лівою рукою, як володів правою.
Сер Ілін, розтуливши рота, видав якесь клацання. «Це сміх!» — збагнув Джеймі. В нього аж у животі замлоїло.
Зранку ніхто не наважився поцікавитися його синцями, так наче вночі брязкоту мечів ніхто не чув. Та коли з пагорба спустилися в табір, питання, яке не насмілювалися поставити лицарі й лордійчуки, озвучив Малий Лу Пайпер. Джеймі широко посміхнувся.
— У домі Гейфордів такі дівки хтиві! Аж кусаються з пристрасті, хлопче.
На зміну ще одному ясному й вітряному дню прийшов день хмарний, а далі три дні дощу. Але ніхто не зважав ані на вітер, ані на воду. Валка, не стишуючи кроку, рухалася на північ королівським гостинцем, і щоночі Джеймі знаходив якийсь темний куточок, щоб отримати більше «пристрасних укусів». Билися в стайні, а за ними спостерігав одноокий мул; билися в льосі заїзду, серед діжок вина й елю. Билися у великому мурованому амбарі, почорнілому від вогню; билися стоячи в струмку на лісистому острові; билися на широкому полі, а дощ тихо дріботів по шоломах і щитах.
Джеймі вигадував причини для своїх нічних відлучок, але безглуздо було вважати, що хтось у них вірить. Чим він займається, знав Адам Марбранд, певна річ, а дехто з капітанів підозрював. Але ніхто про це в його присутності не заговорював... а оскільки єдиний свідок без'язикий, нема чого перейматися, що хтось дізнається, яким незграбним мечником став Царевбивця.
Незабаром і ліворуч, і праворуч вже стало видно прикмети війни. У ланах, де мав би достигати осінній врожай, бур'ян, чагарники й корчі повиростали вище голови коня; на королівському гостинці зовсім не траплялося подорожніх, зате від самих сутінок до світанку сторожким світом правили вовки. Переважно вони остерігалися наближатися, та коли один з Марбрандових розвідників пішов до вітру, його кінь відбіг задалеко — і загинув від вовчих зубів.
— Не буває таких нахабних звірів,— оголосив сер Боніфер Благочестивий.— Це біси у вовчих чікурах, кара нам за гріхи наші.
— Ото напевно великим грішником був кінь,— зронив Джеймі, стоячи над рештками бідолашної тварини. Він наказав порубати залишки м'яса й засолити: можливо, воно їм ще знадобиться.
У замку під назвою Свиноріг мешкав суворий літній лицар на ім'я сер Роджер Гоґ — уперто засів у своїй вежці з шістьма латниками, чотирма арбалетниками й двома десятками селян. Був сер Роджер дебелий і колючий (недарма замок так називався!), і сер Кенос припустив, що він, певно, далекий родич Крейкголів, у яких на гербі плямистий кабан. Дужий Вепр, здається, повірив у цю теорію і цілу годину розпитував сера Роджера про його пращурів.
Але Джеймі більше цікавило, що Гоґ розповість про вовків.
— Мали ми лихо зі зграєю вовків під білою зіркою,— мовив на це літній лицар.— Вас тут винюхували, мілорде, але ми їх відігнали, а трьох і закопали отам біля ріпи. А перед ними була ще зграя клятих левів... дуже перепрошую. Той, що на чолі, мав на щиті мантикору.
— Сер Ейморі Лорч,— підказав Джеймі.— Мій лорд-батько наказав йому спустошувати приріччя.
— До якого ми взагалі-то не належимо,— відтяв сер Роджер Гоґ.— Я присягав дому Гейфордів, а леді Ермісанда прихилила своє маленьке колінце перед Королівським Причалом — або ж прихилить, коли підросте й ходити навчиться. Я їм так і сказав, але той ваш Лорч і слухати не захотів. Зарізав половину моїх овець і трьох добрих молочних кіз, ще й спробував підсмажити мене у власній вежі. Але мури в мене повністю кам'яні, вісім футів завтовшки, тож коли вогонь вигорів, Лорч, занудьгувавши, поїхав собі. А потім з'явилися чотирилапі вовки. Пожерли решту овець, яких залишив мені той, з мантикорою. У мене, правда, на відшкодування з'явилося кілька гарних вовчих шуб, та хутром живіт не натопчеш. І що нам тепер робити, мілорде?
— Сіяти хліб,— сказав Джеймі,— й молитися за останній врожай.
Така відповідь вселяла мало надії, але іншої він дати не міг.
Наступного дня валка перетнула струмок, який розмежовував землі, що присягнули Королівському Причалу і Річкорину. Мейстер Гуліан, звірившися з картою, оголосив, що ці пагорби належать братам Водам — парі лицарів-землевласників, які присягали Гаренхолу... от тільки маєтки в них були дерев'яні, тож від них лишилися самі почорнілі балки.
Подорожнім не стрілося ні самих Водів, ні простолюду, тільки якісь беззаконники замешкали в погребі під фортецею другого брата.
Один з беззаконників мав на плечах залишки малинового плаща, однак Джеймі повісив його разом з усіма. Зробити це було приємно. Бо справедливо. «Візьми собі це за звичку, Ланістере, й одного дня тебе, може, й назвуть Златоруком. Златоруком Справедливим».
Що ближче до Гаренхолу, то сіріше ставало навколо. Їхали попід сланцевим небом, уздовж водної гладіні, стародавньої і студеної, як лист кованої криці. Джеймі чомусь подумалося: а чи не проїздила тут перед ним Брієнна? Якщо вона вирішила, що Санса Старк подалася в Річкорин... Якби дорогою стрілися бодай якісь мандрівники, Джеймі в них міг би запитати, чи не траплялася їм прегарна панна з золотисто-каштановими косами — або ж потворна здоров'ячка з обличчям, від якого молоко кисне. Але на дорогах не було нікого, крім вовків, а їхнє виття не давало ніяких відповідей.
Нарешті за циновими водами озера показалися вежі безглуздого замку Гарена Чорного — п'ять чорних покорчених кам'яних пальців, які тягнулися до неба. Попри те, що титул лорда Гаренхолу отримав Мізинчик, він не квапився посісти свій новий престол, отож тепер доведеться Джеймі Ланістеру дорогою до Річкорину «дати раду» Гаренхолу.
А те, що йому давно час дати раду, Джеймі сумнівів не мав. Цей величезний похмурий замок Грегор Кліган відібрав у кривавих лицедіїв саме перед тим, як його викликала на Королівський Причал Серсі. Безперечно, вояки Гори-на-коні й досі торохтять за тими мурами, як сухий горох у порожніх обладунках, от тільки не дуже вони годяться для відновлення королівського миру на Тризубі. Вояки сера Грегора тільки на одне здатні — упокоїти когось із миром у могилі.
Роз'їзд сера Адама доповів, що брама Гаренхолу замкнена. Джеймі вишикував під нею своїх вояків і звелів серу Кеносу Кайському сурмити в ріжок Герока — чорний, кручений, окутий старим золотом.
Тричі відбилася від мурів сурма, і тоді почувся стогін залізних завіс і брама повільно розчинилася. Мури безглуздого замку Гарена Чорного були настільки товсті, що Джеймі проїхав попід дюжиною душників, перш ніж виїхати у залитий несподіваним сонцем двір, де він зовсім нещодавно попрощався з кривавими лицедіями. З твердої землі пробивався бур'ян, над тушею коня дзижчали мухи.
Джеймі зістрибнув з коня, і в цей час із веж випірнула жменька вояків сера Грегора — людей з суворими поглядами й суворо стятими вустами. А інакшими вони й бути не можуть, якщо їздять під орудою Гори-на-коні. Єдина перевага Грегорових людей — що вони все-таки не настільки лихі й люті, як браві компанійці.