— Ваш батько...— Джеймі роздивлявся сюрко Рудого Ронета, де на червоно-білому полі дивилися один на одного два грифони. Танцюючі грифони.— Нашого покійного правиці... брат, правильно?
— Двоюрідний. У лорда Джона не було рідних братів.
— Авжеж.
Нахлинули спогади. Джон Конінтон був другом королевича Рейтара. Коли Мерівезер так жалюгідно провалив придушення Робертового повстання, а королевича Рейтара ніде не могли розшукати, Ейрис ухопився за того, хто був під рукою, і призначив правицею Конінтона. От тільки Божевільний Король дуже любив рубати правиці. Лорда Джона це спіткало після Битви дзвонів: його позбавили титулів, земель і грошей і вислали за море у вигнання, де він незабаром і допився до смерті. Але його кузен — батько Рудого Ронета — приєднався до повстання й після Тризуба у винагороду отримав Гніздо Грифона. Однак, одержав він тільки замок: золото Роберт залишив собі, а більшу частину земель віддав своїм палкішим прихильникам.
Сер Ронет був простим лицарем-землевласником. Для такого панна Тартська і справді була лакоминкою.
— Чому ж ви не побралися? — запитав Джеймі.
— Ну, я побував на Тарті й побачив її. Я був старший за неї на шість років, але на зріст вона вже тоді наздогнала мене. Просто паця в паволоці, хоча у паці могли б цицьки бути побільше. Розмовляла вона затинаючись. Отож я подарував їй троянду і сказав, що більшого вона від мене в житті не отримає,— Конінтон зазирнув у яму.— Ведмідь не такий був волохатий, як та потвора, мабуть...
Золота рука Джеймі з такою силою врізалася йому в зуби, що лицар полетів зі сходів. Ліхтар упав і розбився, олія розтеклася і спалахнула.
— Ви говорите про високородну леді, сер. Тож і називайте її на ім'я. Називайте її Брієнна.
Конінтон на чотирьох поповз геть від полум'я.
— Брієнна. Якщо ваша ласка, мілорде,— він сплюнув кров'ю Джеймі під ноги.— Брієнна Краля.
Cepci
Підйом на верхівку Вісеніїного пагорба просувався повільно. Поки коні тягнулися нагору, королева відкинулася на пухку червону подушку. З-за дверей чувся голос сера Озмунда Кетлблека.
— З дороги! Звільніть вулицю! Дорогу її світлості королеві!
— Двір у Марджері й справді веселий,— розповідала леді Мерівезер.— Є жонглери, лицедії, пости, ляльковий театр...
— Співці? — підказала Серсі.
— Незліченна кількість, ваша світлосте. Раз на два тижні для неї співає Гейміш Лірник, іноді вечорами нас розважає Аларик Ейзенський, але понад усе їй до серця Блакитний Бард.
Серсі пригадувала цього барда з Томенового весілля. «Юний і гарний з лиця. А між ними нічого немає?»
— Є й інші чоловіки, я чула. Лицарі та придворні. Шанувальники. Скажіть відверто, міледі. Ви гадаєте, Марджері досі цнотлива?
— Вона так каже, ваша світлосте.
— Авжеж. А ви що скажете?
Тейна лукаво зблиснула чорними очима.
— Коли в Небосаду вона виходила за Ренлі, я під час постільної церемонії була серед тих, хто його роздягав. Його милість міг похвалитися і гарною статурою, і хтивістю: доказ цьому я бачила, коли ми вклали його на шлюбне ложе, де вже прегарно червоніла під покривалами його наречена — в чому мати народила. Сер Лорас сам приніс її нагору. Марджері хай каже, що консумації не було, що лорд Ренлі на весільному бенкеті випив забагато вина, але запевняю вас: я на власні очі бачила, що ота деталь у нього між ніг аж ніяк про це не свідчила.
— А ви не бачили шлюбної постелі зранку? — запитала Серсі.— Кров була?
— Простирадла нам не показали, ваша світлосте.
«Шкода». Однак відсутність закривавленого простирадла ще нічого не означала. Селючки, наскільки вона чула, у шлюбну ніч спливають кров'ю, як різані свині, а от з високородними паннами на кшталт Марджері Тайрел все не так просто. Є приказка, що донька лорда цноту свою віддає сідлу, а не судженому, а Марджері їздить верхи, відколи ходити навчилася.
— Я так розумію, маленька королева має чимало шанувальників серед наших лицарів. Близнюки Редвини, сер Толад... скажіть-но, хто ще?
Леді Мерівезер знизала плечима.
— Сер Ламберт, отой бовдур, який ховає під пов'язкою здорове око. Беярд Норкрос. Кортні Грінгіл. Брати Вудрайти: Портифер приходить іноді, Лукантин часто. О, і великий мейстер Пайсел теж частий гість.
— Пайсел? Справді?
Цей старий м'ялуватий хробак проміняв левицю на ружу? «Якщо так, він ще пошкодує».
— Хто ще?
— Вигнанець з Літніх островів у своєму пір'яному плащі. Як я могла забути про нього, з його чорнильно-чорною шкірою? Інші приходять залицятися до її кузин. Елінор заручена з малим Амброзом, але полюбляє фліртувати, а Меґа залицяльників міняє що два тижні. Одного разу кухарчука на кухні поцілувала. Чула я розмови, що вона виходить за брата леді Булвер, але я певна: якби вибір робила сама Меґа, вона б радше вийшла за Марка Малендора.
— За лицаря метеликів, який втратив на Чорноводді руку? — засміялася Серсі.— Кому треба чоловік, від якого лишилася половина?
— Меґа каже, він милий. Навіть попросила леді Марджері допомогти знайти йому нову мавпочку.
— Мавпочку!
Королева не знала, як на це реагувати. «Горобці й мавпи. Королівство просто збожеволіло».
— А що наш доблесний сер Лорас? Часто заходить до сестри?
— Частіше за інших,— нахмурилася Тейна, і між чорних очей залягла тонесенька зморшка.— Якщо дозволяє служба, приходить щоранку й щовечора. Брат їй дуже відданий, вони діляться всім між... ой...— мирсянка вражено затнулася. А тоді на обличчя їй наповзла посмішка.— Мені така грішна думка спала, ваша світлосте!
— Лишіть її при собі. На цьому пагорбі аж чорно від горобців, а ми з вами знаємо, як горобці не люблять гріха.
— А ще, я чула, не люблять мила й води, ваша світлосте.
— Либонь, якщо забагато молитися, втрачаєш нюх. Слід обов'язково запитати його святість.
Малинові шовкові завіси хиталися туди-сюди.
— Ортон каже, що верховний септон не має імені,— мовила леді Тейна.— Невже це правда? У нас у Мирі всі мають імена.
— Та ні, колись у нього теж було ім'я, як у всіх,— відмахнулася королева.— Та навіть шляхетної крові септони, давши обітницю, лишають собі тільки ім'я, без прізвища. А коли когось із них призначають верховним септоном, він і від імені відмовляється також. Відповідно до Віри вважається, що йому вже не потрібне людське ім'я, оскільки відтепер він є уособленням богів.
— Як же тоді розрізняють верховних септонів?
— З великими труднощами. Доводиться додавати «гладкий», або «попередник гладкого», або «старий, який уві сні помер». Можна, звісно, витягнути на світ і їхні імена, але септони тоді страшенно ображаються. Це їм нагадує, що народилися вони звичайними людьми, а їм це не до шмиги.
— Мій лорд-чоловік каже, що теперішній народився з болотом під нігтями.
— Я теж це підозрюю. Як правило, найправедніші обирають на цю посаду когось зі своїх, але бували винятки,— мовила королева. Великий мейстер Пайсел одного разу довго й нудно розповідав їй історію призначення верховних септонів.— Під час правління короля Бейлора Благословенного верховним септоном обрали простого каменяра. Він так майстерно обробляв каміння, що Бейлор вирішив: це Коваль во плоті. Чолов'яга не вмів ні читати, ні писати, не пам'ятав навіть найпростіших молитов...— (І досі ходили плітки, що Бейлорів правиця отруїв чолов'ягу, щоб не ганьбити королівство).— По його смерті обрали восьмирічного хлопчика — знову за наполяганням Бейлора. Хлопчик творить дива, заявив його світлість, от тільки навіть маленькі ручки цілителя не змогли врятувати Бейлора, який допостував до смерті.
— Восьмирічний хлопчик? — розсміялася леді Мерівезер.— То мій синок міг би стати верховним септоном. Йому вже майже сім.
— А він багато молиться? — поцікавилася королева.