— Він більше з мечем вправлятися полюбляє.
— Тоді він справжній хлопець. Зможе він назвати всіх сімох богів?
— Гадаю, так.
— Я перекажу, щоб розглянули його кандидатуру.
Серсі сумніву не мала, що будь-який хлопчик зробить кришталевому вінцю честі більше, ніж ота погань, яку обрали найправедніші. «Ось що буває, якщо дозволити дурням і боягузам самим керувати. Наступного разу я сама оберу їм очільника». І цей наступний раз, можливо, вже не за горами — якщо новий верховний септон і далі дратуватиме королеву. В таких питаннях Бейлорів правиця нічого нового Серсі не навчить.
— Дорогу! — гукав сер Озмунд Кетлблек.— Дорогу її королівській світлості!
Паланкін почав пригальмовувати, а це означало, що вони вже нагорі.
— Вам слід привезти сина до двору,— мовила Серсі до леді Мерівезер.— Шість років — це не так уже й мало. Томену потрібне хлоп'яче товариство. От ваш син міг би його і скласти.
Джофрі ніколи не мав приятелів свого віку, пригадалося їй. «Бідолаха завжди був самотній. У мене змалечку був Джеймі... і Мелара, поки не впала у криницю». Джоф прив'язаний був до Гончака, це понад сумнів, але ж то не дружба. Він просто шукав собі батька, якого не знайшов у Роберті. «Братик-годованець — ось що, можливо, потрібно Томену, щоб відірвати його від Марджері та її квочок». З часом вони, можливо, міцно подружаться, як Роберт зі своїм дитячим приятелем Недом Старком. «Дурень, але дурень відданий. Томену знадобляться віддані друзі, готові прикрити його зі спини».
— Ви дуже добрі, ваша світлосте, та Расел ніде ніколи не бував, крім Довгостолу. Боюся, він у великому місті розгубиться.
— На початку,— погодилася королева,— але він це дуже швидко переросте, як от я. Коли батько послав по мене, щоб забрати до двору, я ридала, а Джеймі лютував, поки тітка не всадовила мене у Кам'яному садку й не пояснила, що мені нема кого боятися на Королівському Причалі. «Ти левиця,— сказала вона,— нехай менші звірі тебе бояться». І син ваш теж змужніє. Вам же хотілось би бути ближче до нього, щоб мати змогу бачитися щодня? Це ж ваша єдина дитина, правильно?
— Поки що — так. Мій лорд-чоловік молить богів благословити нас іще одним сином, на той раз...
— Розумію вас.
Перед очима постав Джофрі, який вчепився собі в горло. В останню свою хвилю він у відчаї дивився на матір, і від несподіваного спогаду в Серсі аж серце зробило перебій: крапля червоної крові сичить у полум'ї свічки, рипучий голос торочить про корону й саван, про смерть від руки валонкара.
А за вікном паланкіна сер Озмунд щось кричав, і хтось кричав у відповідь. Паланкін рвучко зупинився.
— Ви що там всі — подохли? — горлав Кетлблек.— Забирайтеся до біса з дороги!
Піднявши кутик завіси, королева жестом підкликала сера Мірина Транта.
— В чому проблема?
— Це горобці, ваша світлосте,— пояснив сер Мірин, вдягнений під плащем у білу кольчугу. Шолом і щит звисали з сідла.— Розсілися посеред вулиці. Але ми їх піднімемо.
— Гаразд, але не перестарайтеся. Не хочу опинитися в центрі ще одного бунту,— Серсі опустила завісу.— Це сміховинно!
— Так, ваша світлосте,— погодилася леді Мерівезер.— Верховний септон сам мав до вас приїхати. А ці нікчемні горобці...
— Він їх годує, панькається з ними, благословляє. А от короля не хоче благословити!
Серсі розуміла: благословення — це просто ритуал, однак ритуали й церемонії в очах неуків мають велику силу. Сам Ейгон Завойовник вів літочислення своєї держави від дня, коли його помазав у Старгороді верховний септон.
— Цей нікчемний жрець або почне слухатися, або швидко дізнається, скільки в ньому й досі лишається людської слабкості.
— Ортон каже, що насправді він хоче золота. І не дасть благословення, поки корона не почне знову платити.
— Віра отримає свої гроші, щойно ми отримаємо мир.
Септон Торберт і септон Рейнард з розумінням поставилися до її важкого стану... на відміну того клятого браавосянина, який так безжально цькував лорда Гайлза, що той у ліжко зліг, кашляючи кров'ю. «Нам потрібні були кораблі!» Серсі не могла покладатися у цьому питанні на Арбор: Редвини мають занадто тісні зв'язки з Тайрелами. На морі їй потрібна власна потуга.
І цю потугу забезпечать дромони, які вже підростають на річці. Флагман матиме вдвічі більше весел, ніж «Келеп короля Роберта».
Оран попросив у Серсі дозволу назвати його «Лордом Тайвіном», і вона залюбки погодилася. Кумедно буде, коли почнеться плутанина, про якого лорда Тайвіна йдеться. Інший корабель називатиметься «Славна Серсі», і його позолочена фігура на носі буде різьбленою подобою самої королеви в кольчузі й шоломі у формі лев'ячої голови, зі списом у руці. Наступними на воду будуть спущені «Зухвалий Джофрі», «Леді Джоанна» й «Левиця», а потім «Королева Марджері», «Золота ружа», «Лорд Ренлі», «Леді Оленна» й «Королівна Мірселла». Королева зробила дурість, дозволивши Томену назвати останніх п'ять кораблів. Він узагалі хотів одному з них дати назву «Сновида». Лишень коли Оран припустив, що моряки не захочуть служити на кораблі, який отримає ім'я блазня, хлопчик неохоче погодився назвати корабель на честь своєї сестри.
— Якщо цей сіромаха-септон думає примусити мене заплатити за Томенове благословення, то він помиляється,— мовила Серсі до Тейни. Королева не мала наміру плазувати перед зграєю жерців.
Паланкін знову загальмував — та так різко, аж Серсі сіпнулася.
— Це просто обурливо!
Вона знову визирнула — і виявила, що вони вже на верхівці Вісеніїного пагорба. Попереду височів Великий септ Бейлора з розкішною банею й сімома сяйливими вежами, однак дорогу до мармурових східців перегородило лиховісне людське море — сіре, обдерте й немите. «Горобці»,— подумала Серсі, скрививши носа, хоча де це бачено, щоб горобці так смерділи.
Серсі була збентежена. Кайберн повідомляв про численність горобців, та одна справа — слухати звіт, а зовсім інша — побачити їх навіч. На площі їх були сотні, а ще сотні — в садку. Від багать піднімався дим і дух варива. Домоткані намети й жалюгідні глинобитні халупи заплямували бездоганний білий мармур. Горобці навіть кулилися на сходах, під височенними дверима Великого септу.
Клусом під'їхав сер Озмунд. Поряд з ним їхав сер Осфрид на жеребці золотому, як його плащ. Осфрид — середній з братів Кетлблеків — супився частіше, ніж сміявся, і поводився тихіше за двох інших. «І жорстокіше, якщо вірити тому, що кажуть. Либонь, слід було відіслати його на Стіну».
Великий мейстер Пайсел хотів, щоб золотими плащами керувала людина старша й «досвідченіша у військових справах», і кількоро інших радників з ним погоджувалися. «Сер Осфрид цілком досвідчений»,— заявила їм Серсі, але й це їм не закрило рота. «Дзявкотять на мене, як зграя дрібних надокучливих псів». Серсі вже з тим Пайселем терпець уривався. Він навіть мав зухвалість суперечити, коли вона вирішила запросити військового інструктора з Дорну — бо це, мовляв, може образити Тайрелів. «А ви думаєте, з якою метою я це роблю?» — презирливо озвалася вона.
— Даруйте, ваша світлосте,— заговорив сер Озмунд.— Брат викликав ще золотих плащів. Скоро ми звільнимо дорогу, не хвилюйтеся.
— Нема часу. Далі піду пішки.
— Будь ласка, ваша світлосте,— ухопила її Тейна за руку.— Вони мене лякають. Їх там сотні, й вони такі брудні!
Серсі поцілувала її в щоку.
— Левиця не боїться горобців... але дякую за турботу. Знаю, як ви мене любите, міледі. Пане Озмунде, прошу, допоможіть мені зійти.
«Якби знала, що доведеться йти пішки, вдяглася б відповідним чином». Була вона в білій сукні зі злототканими прорізами, оздобленій мереживом, але досить скромній. Уже кілька років не вдягала цієї сукні королева й тепер з неприємністю відчула, що вона тісна в поясі.
— Пане Озмунде, пане Мірине, підете зі мною. Пане Осфриде, потурбуйтеся, щоб з моїм паланкіном нічого не сталося.
Серед горобців траплялися такі худющі, з запалими очима, що й на коней могли б зазіхнути.
Продираючись крізь обшарпану юрму, повз багаття, вози й примітивні хижки, королева зловила себе на тому, що їй пригадується інший натовп, який зібрався на цій-таки площі. В день її весілля з Робертом Баратеоном сюди збіглися тисячі людей, щоб привітати молодят. Усі жінки вдягнули найкращі свої вбрання, багато хто з чоловіків усадовив собі на плечі дітей. Коли з септу показалася Серсі попід руку з молодим королем, юрба раділа так голосно, що чути було, мабуть, у Ланіспорту. «Ви їм сподобалися, міледі,— прошепотів Роберт їй на вухо.— Дивіться — всі обличчя усміхнені». В цю мить вона була щаслива в шлюбі... поки не глянула на Джеймі. «Ні,— пригадується, подумала вона тоді,— не всі обличчя, мілорде».