Чути це було приємно, але Серсі постаралася не виказати своєї радості.
— Ваша святість щойно згадували прощення. В такі важкі часи король Томен був би надзвичайно вдячний, якби ви знайшли можливість пробачити короні борги. Здається, ми винні Вірі близько дев'ятисот тисяч драконів.
— Дев'ятсот тисяч шістсот сімдесят чотири дракони. На це золото можна нагодувати голодних і відбудувати тисячу септів.
— Чого ви більше хочете — золота? — поцікавилася королева.— Чи скасування порохнявих Мейгорових законів?
Верховний септон мить поміркував.
— Як зволите. Ми подаруємо ваш борг, і король Томен отримає благословення. Його супроводять до мене Воїнові синове, сяючи у славі своєї Віри, а горобці тим часом підуть захищати слабких і скромних нашого краю, відроджуючи стародавній орден бідарів.
Королева звелася на ноги й розправила спідниці.
— Звелю підготувати папери, і його світлість одразу підпише їх і прикладе свою королівську печатку.
Якщо в царюванні Томену щось і подобалося, то це гратися зі своєю печаткою.
— Храніть Семеро його світлість і пошліть йому довгі роки царювання,— верховний септон, склавши руки до молитви, звів очі до неба.— Хай тремтять лиходії!
«Чули, лорде Станісе?» Серсі не стримала посмішки. Навіть батько не впорався б ліпше. Одним пострілом вона звільнила Королівський Причал від навали горобців, забезпечила Томену благословення та зменшила борги корони майже на мільйон драконів. З піднесеним серцем вона дозволила верховному септону провести її назад у залу світильників.
Леді Мерівезер цілком поділяла втіху королеви, хоча в житті не чула ні про Воїнових синів, ні про бідарів.
— Ці ордени були започатковані ще до Ейгонового Завоювання,— пояснила Серсі.— Воїнові синове складалися з лицарів, які відмовилися від землі й золота та присягнули його святості. А бідарі... ці були скромніші, але й набагато численніші. Такі собі жебрущі брати, тільки замість мисочок носили бойові топори. Ходили дорогами, супроводжуючи мандрівників від септу до септу й від міста до міста. На гербі в них була семикутна зірка, червона на білому полі, отож простолюд називав їх «зорями». А Воїнові синове вбиралися у веселкові плащі, на волосяниці вдягали срібні лати з інкрустацією, а руків'я їхніх мечів прикрашали кришталеві семикутні зірки. Цих називали «мечами». Праведники, аскети, фанатики, чаклуни, драконовбивці, бісолови... про них багато легенд ходило. Однак усі сходяться в одному: вони були невмолимі в своїй ненависті до ворогів Віри.
Леді Мерівезер усе зрозуміла.
— Таких ворогів, як лорд Станіс зі своєю червоною чаклункою, напевно?
— Так, щира правда,— підтвердила Серсі, хихикаючи як дівча.— Може, відкоркуємо карафу гіпокрасу, щоб дорогою додому випити за завзяття Воїнових синів?
— За завзяття Воїнових синів і геній королеви-регентші. За Серсі Першу!
Солодкий і смачний був гіпокрас, як торжество Серсі, й назад через місто паланкін, здавалося, летів. Але біля підніжжя Ейгонового пагорба раптом зустріли Марджері Тайрел, яка з кузинами поверталася з верхової прогулянки. «Куди не піду — і вона тут»,— роздратовано подумала Серсі, побачивши маленьку королеву.
За Марджері тягнувся довгий хвіст придворних, гвардійців і слуг, чимало з яких везли кошики свіжих квітів. При кожній кузині їхав причарований нею кавалер: з Елінор їхав цибатий зброєносець Алін Аброз, її суджений; із сором'язливою Аллою — сер Толад; з пухкенькою реготункою Меґою — однорукий Марк Малендор. Близнюки Редвини супроводжували двох фрейлін Марджері — Мередит Крейн і Джанну Фосовей. У всіх жінок у коси були вплетені квіти. До гурту також долучився Джалабар Ксо, і Ламберт Тернбері з пов'язкою на оці, і вродливий співець на прізвисько Блакитний Бард.
«І, звісна річ, маленьку королеву має супроводжувати лицар королівської варти, і, звісна річ, це Лицар Квітів». У білих лускатих обладунках, інкрустованих золотом, сер Лорас аж сяяв. Хоча більше він не наважувався вчити Томена військового мистецтва, король і далі збував у його товаристві забагато часу. Щоразу, провівши по обіді час зі своєю дружинонькою, хлопчик повертався й починав розповідати про сера Лораса — що він сказав чи зробив.
Дві валки зустрілися, і Марджері, привітавшись, поїхала поряд з паланкіном королеви. Щоки в неї розрум'янилися, а каштанові кучері, які вільно спадали на плечі, збурювалися від кожного повіву вітру.
— Ми збирали осінні квіти в королівському лісі,— повідомила Марджері.
«Знаю я, де ви були,— подумала королева. Шпигуни добре інформували її про всі пересування Марджері.— Яка вона непосидюща, наша маленька королева!» Рідко мине три дні поспіль, щоб вона не поїхала на прогулянку. То рушає дорогою Розбі на море, щоб там назбирати молюсків і пообідати на березі, а то зі своїм почтом перетинає річку й полює з соколом. Ще маленька королева любить кататися в човні — просто плаває без мети вгору-вниз Чорноводим Бурчаком. Іноді, почуваючись особливо набожною, їде з замку помолитися у Великому септі Бейлора. Вона робить замовлення в дюжини різних швачок у місті, її добре знають міські золотарі, а ще відомо, що вона ходить на рибний ринок біля Брудної брами — поглянути на денний улов. Хай куди вона піде, всюди до неї лащиться простолюд, і леді Марджері тільки заохочує завзяття містян. Завжди подає жебракам, купує з візків гарячі пироги, зупиняє коня, щоб перемовитися з простим торгівцем.
Її воля — вона б і Томена за собою тягала. Вона завжди запрошує його долучитися до її квочок під час мандрівок, і хлопчик вічно канючить у матері дозволу. Кілька разів королева дала згоду — просто щоб сер Озні мав змогу провести більше часу в товаристві Марджері. «Тільки що це дало? Сер Озні — чисте розчарування».
«Пригадуєш той день, коли твоя сестра відпливла в Дорн? — якось запитала Серсі в сина.— Пам'ятаєш, як біснувалася юрма, коли ми поверталися в замок? Пригадуєш каміння і прокльони?»
Але король, підбурюваний своєю маленькою королевою, лишався глухий до голосу здорового глузду. «Якщо ми більше спілкуватимемося з простолюдом, люди нас полюблять».
«Юрма так полюбила отого тлустого верховного септона, що роздерла його на кавалки, а він-бо — свята людина!» — нагадала йому Серсі. Однак хлопчик на це зауваження тільки губу закопилив. «Чого і треба Марджері, я так розумію,— подумала Серсі.— Щодня, за кожної можливості, намагається вона забрати в мене сина». Джофрі швидко б її розкусив і вказав би її місце, але Томен такий довірливий! «Вона розуміла, що Джоф їй не піддасться,— подумала Серсі, пригадавши золоту монету, яку знайшов Кайберн.— Якщо дім Тайрелів сподівався взяти владу в свої руки, Джофа треба було усунути». Тут королеві пригадалося, як Марджері разом зі своєю жахливою бабусею планувала видати Сансу Старк за Вілласа — каліку-брата маленької королеви. Лорд Тайвін не допустив цього, випередивши їх і видавши Сансу за Тиріона, але зв'язок між подіями очевидний. «Вони всі змовилися,— здригнулася від раптового усвідомлення Серсі.— Тайрели підкупили тюремника, щоб звільнити Тиріона, а тоді швидко доправили його на рожевий гостинець, де він приєднався до своєї підлої дружини. І тепер обоє безпечно сидять собі в Небосаду, ховаючись за стіною руж».
— Вам варто було з нами поїхати, ваша світлосте,— щебетала маленька інтриганка, деручись схилами Ейгонового пагорба.— Ми б так добре провели час разом! Дерева вбралися в золоті, червоні й жовтогарячі шати, а скільки квітів! І каштанів багато. Дорогою додому ми їх собі трохи насмажили.
— Нема в мене часу гуляти по лісах і квіточки збирати,— озвалася Серсі.— Мені королівством треба правити.
— Тільки одним, ваша світлосте? А хто править рештою шістьма? — весело розсміялася Марджері.— Пробачте мене за цей жарт. Я розумію, який тягар ви змушені нести. Дозвольте мені розділити його. Має ж бути щось, у чому я можу допомогти. Це покладе край усім балачкам, ніби ми з вами суперничаємо через короля.
— То це так кажуть? — посміхнулася Серсі.— Які дурниці! Ніколи — ані хвилини — я не вбачала у вас суперниці.