— Приємно це чути,— сказала дівчина, яка, схоже, не зрозуміла, як її присадили.— Вам з Томеном варто наступного разу поїхати з нами. Його світлості страшенно сподобається, я певна. Для нас співав Блакитний Бард, а сер Толад показував, як б'ється на кийках простолюд. У лісі восени так гарно!
— Мій покійний чоловік теж любив ліс.
У перші роки подружнього життя Роберт повсякчас запрошував її поїхати з ним на полювання, але Серсі завжди відмовлялася. Коли випадали такі поїздки, у неї з'являвся час, який можна було провести з Джеймі. «Золоті дні та срібні ночі!» Звісна річ, гра була дуже небезпечна. У Червоній фортеці повсюди вуха й очі, та й ніколи не знаєш напевне, коли саме повернеться Роберт, проте ризик тільки більше збуджував.
— Але краса може приховувати смертельні небезпеки,— застерегла Серсі маленьку королеву.— Роберт у лісі життя втратив.
Марджері тільки усміхнулася до Лораса: це була ніжна усмішка, повна сестринської любові.
— Мені приємно, що ваша світлість непокоїться через мене, але мене захистить брат.
«їдь на полювання,— півсотні разів заохочувала Серсі Роберта.— А мене захистить брат». Тут їй пригадалися сказані сьогодні слова Тейни, і з вуст зірвався сміх.
— Ваша світлість так гарно сміється,— запитально всміхнулася Марджері.— Не поділитеся жартом?
— Поділюся,— запевнила королева.— Обов'язково поділюся.
Крадій
Під бойові барабани «Залізна перемога» мчала вперед, тараном розтинаючи бурхливе зелене море. Менший корабель попереду повертав, ляскаючи веслами по воді. На його прапорах майоріли ружі: на носі й на кормі — біла ружа на червоному щиті, а на щоглі — золота ружа на полі зеленому, як трава. «Залізна перемога» протаранила його борт з такою силою, що половина абордажників не втрималася на ногах. Тріснули весла: солодка музика для вух капітана!
А капітан, перемахнувши через планшир, стрибнув, розмаявши золотого плаща, на палубу. Білі ружі сахнулися — як завжди сахаються люди, побачивши Віктаріона Грейджоя озброєного й обладованого, з шоломом-кракеном на голові. Супротивники стискали мечі, списи й топори, однак дев'ять з десятьох не мали на собі лат, а десятий був у самій лускатій кольчузі. «Це не залізні,— подумав Віктаріон.— Бояться потонути».
— Бийте його! — крикнув один з вояків.— Він сам-один!
— АНУ! — прогуркотів Віктаріон у відповідь.— Убийте мене, якщо вдасться!
З усіх боків на нього кинулися вояки з ружами — з сірою крицею в руках і переляком в очах. Страх цей був такий сильний, що Віктаріон аж на язиці відчував його. Роздаючи удари праворуч і ліворуч, він одному з нападників відтяв по лікоть руку, а другому розпанахав плече. Третій загнав топір у м'яке соснове дерево Віктаріонового щита. Капітан штовхнув дурня щитом в обличчя, збиваючи з ніг, а коли той спробував підвестися, зарубав. Він саме намагався витягнути з грудей мерця топір, коли між лопаток йому врізався спис. Відчуття було, наче хто його ляснув по спині. Крутнувшись, Віктаріон опустив топір списникові на голову, розтинаючи шолом, волосся й череп, аж по руці ударна хвиля пішла. Якусь мить чоловік гойдався на топорі, поки залізний капітан не висмикнув лезо, й тоді труп заточився й гепнувся на палубу, наче він не мертвий, а п'яний.
На той час за Віктаріоном на палубу розбитої лодії вже стрибнули залізнородні. З криком кинувся в бій Вульф Одновухий; капітан помітив Рагнора Пайка в іржавій кольчузі; Ньют Голяр жбурнув топір — і той уп'явся ворогу в груди. Віктаріон зарубав ще одного, і ще одного. Зарубав би й третього, але його устиг зарізати Рагнор.
— Гарний удар,— прогуркотів до нього залізний капітан.
Розвернувшись у пошуках нової жертви для свого топора, Віктаріон помітив на тому кінці палуби ворожого капітана. Біле сюрко було забризкане кров'ю, але Віктаріон розрізнив у нього на грудях герб — білу ружу на червоному полі. На щиті був такий самий герб на білому полі, облямованому червоною зубчастою смугою.
— Ви! — гукнув залізний капітан понад кривавою різаниною.— Ви, з ружею! Це ви лорд Південного Щита?
Другий підняв забороло, показавши безбороде обличчя.
— Його син і спадкоємець. Сер Толберт Сері. А ви хто, кракене?
— Ваша смерть,— кинувся до нього Віктаріон.
Сері стрибнув йому назустріч. Меч у нього був з доброї криці, замкової роботи, він заспівав у руках юного лицаря. Першого удару Сері завдав знизу, й Віктаріон відбив його топором. Другий удар поцілив залізному капітану, який не встиг підняти щита, в шолом. Віктаріон відповів замашним ударом збоку, але його зустрів щит Сері. Полетіли тріски, і з солодким хрускотом ружа луснула вздовж. Меч юного лицаря опустився залізному капітану на стегно — раз, двічі, тричі, заскреготів по криці. «А хлопець меткий»,— збагнув Віктаріон. Зацідивши Сері в лице щитом, він відкинув хлопця на планшир. Тоді, високо піднявши топір, вклав у нього всю силу, щоб розпанахати хлопчака від шиї до паху, але Сері ухилився. Лезо розтрощило планшир, навсібіч розсипаючи тріски, і застрягло. Палуба хитнулася під ногами, й Віктаріон упав на одне коліно.
Сер Толберт, відкинувши розбитого щита, рубонув мечем. У Віктаріона, коли він падав, щит перекрутився за спину, тож він прийняв удар Сері на залізний кулак. Гофрована криця хруснула, від болю залізний капітан крекнув, проте витримав.
— Але я теж меткий, хлопче,— сказав він, висмикуючи меча з руки лицаря та жбурляючи в море.
— Мій меч...— вибалушив очі сер Толберт.
Віктаріон закривавленою рукою схопив хлопця за горло.
— Іди виловлюй,— мовив він, штовхаючи його навзнак через борт у криваві води.
Це дозволило йому виграти мить, щоб вивільнити топір. Білі ружі відступали під натиском залізної хвилі. Одні намагалися втекти в трюм, інші благали пощадку. Віктаріон відчував, як під кольчугою, дубленою шкірою і гофрованими латами по пальцях цебенить кров, але то дурниці. Тісний гурт ворога, ставши плече до плеча навколо щогли, хоробро відбивався. «Принаймні ці кількоро — справжні чоловіки. Радше помруть, ніж здадуться». Декому Віктаріон у цьому допоможе. Гримнувши топором по щиту, він кинувся вперед.
Затонулий бог створив Віктаріона не для того, щоб брати участь у словесних баталіях на царезборах чи ганятися за хитрими ворогами, які скрадаються в безмежних болотах. Натомість ось для чого він з'явився на світ: щоб — закутий у крицю, з закривавленим топором у руці — кожним своїм ударом сіяв смерть.
На нього нападали спереду і ззаду, та мечі у ворогів, мабуть, гнучкі як верба — навіть не завдавали шкоди. Клинки не могли протяти важку кірасу Віктаріона Грейджоя, а він не давав ворогам часу відшукати слабкі місця на стиках, де тіло захищали тільки кольчуга й дублена шкіра. Хай на нього одразу нападають троє, четверо, п'ятеро — не має значення. Він рубав їх одного по одному, підставляючи крицю, щоб захиститися від інших. Щойно падав один ворог, Віктаріон звертав свій гнів на наступного.
Останній був, певно, ковалем: у плечах широкий як бугай, причому одне плече набагато м'язистіше за друге. З обладунків мав на собі бригантинний панцир і шолом з дубленої шкіри. З одного удару чоловік доламав Віктаріонового щита, але удар у відповідь розколов йому череп навпіл. «Якби ж то з Воронячим Оком так само легко було впоратися!» Щойно капітан вивільнив лезо топора, ковалева голова наче вибухнула. Навсібіч полетіли кістки, кров і мозок, а тіло рухнуло долілиць, просто капітанові на ноги. «Пізно молити пощадку»,— подумав Віктаріон, вивільняючись.
Палуба під ногами вже була слизька від крові, й кругом валялися купами мертві й присмертні. Відкинувши щита, Віктаріон вдихнув на повні груди.
— Лорде-капітане,— почувся поряд голос Голяря,— перемога за нами!
Море навколо було повнісіньке кораблів. Одні горіли, інші тонули, ще інші побиті були на тріски. В густій мов каша воді між облавками плавали трупи й поламані весла, чіплялися за уламки вцілілі воїни. Вдалині в напрямку Мандера мчало півдюжини південських лодій. «Нехай тікають,— подумав Віктаріон,— нехай рознесуть звістку». Щойно чоловік, піджавши хвоста, втік з поля бою, він уже не може вважатися чоловіком.