Очі пекло від поту, якого в них натекло під час бою. Двоє веслярів допомогли капітану розстебнути кракена, щоб можна було його зняти. Віктаріон втер чоло.
— Отой лицар,— прогуркотів він,— отой лицар білої ружі. Ви його не витягнули?
Син лорда вартує чималого викупу — його заплатить батько, якщо, звісно, лорд Сері пережив сьогоднішній день. Якщо ж ні — заплатить його сюзерен у Небосаду.
Але ніхто не бачив, що сталося з лицарем після того, як він перелетів через борт. Швидше за все, просто потонув.
— Най тепер у підводних палатах затонулого бога веселиться так, як воював.
Хоча мешканці Щитових островів і називаються моряками, але в море виходять несміливо й у бій вступають легко вдягнені, бо потонути бояться. А от юний Сері був не такий. «Хоробрий хлопець,— подумав Віктаріон.— Майже як залізнородний».
Захоплений корабель він передав під оруду Рагнора Пайка, призначив у команду дюжину своїх моряків й переліз назад на «Залізну перемогу».
— Бранців роззброїти, обладунки зняти, рани обробити,— наказав він Ньютові Голярю.— Присмертних викинути в море. Якщо хтось проситиме милості, спершу переріжте їм горло.
Таких вояків він зневажав: краще вже захлинутися морською водою, ніж кров'ю.
— І ще треба порахувати, скільки кораблів ми захопили та скількох лицарів і лордійчуків узяли в полон. І зберіть їхні прапори.
Одного дня він повісить їх у себе в залі, щоб, коли постаріє, зміг пригадати всіх ворогів, яких поклав замолоду.
— Буде зроблено,— вишкірився Ньют.— Видатна перемога!
«Ага,— подумав Віктаріон,— видатна перемога Воронячого Ока і його чаклунів». Коли новина дійде до Дубового Щита, інші капітани знову викрикуватимуть братове ім'я. Юрон спокусив їх своєю красномовністю, своїм усміхненим оком, підкупив добром, награбованим у далеких краях — золотом і сріблом, розкішними обладунками, шаблями з позолоченими руків'ями, кинджалами з валірійської криці, смугастими тигровими шубами та шкурами плямистих котів, нефритовими мантикорами й старовинними валірійськими сфінксами, скринями мускату, гвоздики й шафрану, слонячими бивнями й рогами єдинорогів, пір'ям з Літніх островів — зеленим, рудим і жовтим, сувоями тонких шовків і блискучої парчі... та все це були дрібниці порівняно з цією перемогою. «Нині він зробив їх завойовниками, відтепер вони його навіки,— подумав капітан, відчуваючи в роті гіркоту.— Це моя перемога, а не його. Де був він сам? На Дубовому Щиті — ледарював у замку. Він украв мою жінку, украв мій престол, а нині краде мою славу».
Віктаріон Грейджой звик до послуху — він з ним народився. Зростаючи в тіні своїх братів, він сумлінно підтримував у всьому Балона. Згодом, коли в Балона вродилися сини, він почав звикати до думки, що одного дня прихилить коліно перед ними — коли хтось із них посяде батькове місце на Скелястому престолі. Однак затонулий бог забрав і Балона, і його синів у свої підводні палати, а Юрона не міг Віктаріон називати королем, не відчуваючи жовчі в глотці.
Вітер освіжав, і закортіло випити. Після бою завжди хотілося вина. Передавши команду Ньюту, Віктаріон спустився в трюм. У тісній капітанській каюті на кормі він виявив розохочену смаглявку: мабуть, битва і їй розігріла кров. Двічі поспіль він швидко взяв її. Коли скінчив, у неї груди, стегна й живіт були вимащені кров'ю, але то була Віктаріонова кров — з рани на руці. Смаглявка промила її гарячим оцтом.
— Добрий він склав план, не заперечую,— розповідав Віктаріон, поки вона навколішках обробляла рану.— Тепер Мандер відкритий для нас, як був за давніх часів.
Ріка ця спокійна — широка й повільна, але підступна підводними корчами й піщаними обмілинами. Переважна більшість морських суден не наважується запливати далі Небосаду, але лодії з їхньою низькою осадкою можуть зайти вгору по ріці аж до Буремосту. За давніх часів залізнородні зухвало плавали цим «річковим гостинцем», грабуючи й плюндруючи поселення на Мандері та його притоках... поки королі зеленої долоні не озброїли рибалок на чотирьох острівцях у гирлі Мандера й не назвали острівці щитами.
Спливло дві тисячі років, та у сторожових баштах уздовж крутих берегів сивобороді чатові й досі несли відвічну варту. Забачивши лодію, вони запалювали сигнальні вогні, й повідомлення котилося з висоти на висоту і з острова на острів. «Тривога! Ворог! Нальотчики! Нальотчики!» Рибалки, угледівши на висотах сигнальні вогні, забували про сіті й рала, а натомість бралися до мечів і топорів. З замків квапливо з'являлися лорди в супроводі лицарів і солдатів. Над водою летіла луна бойових ріжків — з Зеленого Щита й Сірого Щита, з Дубового Щита й Південного Щита, і їхні лодії, зблискуючи веслами, випірнали з порослих мохом скелястих гротів і летіли по воді, щоб перегородити Мандер і покінчити з нальотчиками, женучи їх угору по річці.
Юрон послав Торволда Брунатнозуба й Рудого Весляра вгору по Мандеру з дюжиною прудких лодій, щоб лорди Щитових островів, переслідуючи їх, розпорошили сили. Заки прибув основний флот, захищати острови лишилася жменька вояків. Залізнородні припливли надвечір, коли призахідне сонце сліпило сивобородих чатових на сторожових вежах, а потім було вже запізно. Вітер підганяв у спину від самої Старої Весі. Моряки перешіптувалися, що це робота Юронових чаклунів і що Вороняче Око втихомирив бога штормів кривавою офірою. А як іще наважився б він плисти прямо на захід замість триматися берега, як зазвичай?
Витягнувши лодії на рінистий берег, залізнородні, поблискуючи крицею в руках, вистрибнули у фіолетове проміння заходу. На той час на висотах уже запалали сигнальні вогні, та небагато лишилося вояків, здатних тримати зброю. Сірий Щит, Зелений Щит і Південний Щит впали ще до сходу сонця. Дубовий Щит протримався до обіду. А коли вояки Чотирьох Щитів, покинувши переслідувати Торволда й Рудого Весляра, розвернулися вниз за течією, у гирлі Мандера на них уже чекав Залізний флот.
— Усе відбувалося, як і передбачав Юрон,— розповідав Віктаріон смаглявці, поки вона лляним бинтом перемотувала йому руку.— Мабуть, чаклуни побачили це наперед.
На борту «Тиші» їх було троє, пошепки повідомив Квелон Гамбл. Химерні й жахливі люди, але і їх поневолив Вороняче Око.
— Проте в бою йому й досі потрібен я,— мовив Віктаріон.— Хай які корисні чаклуни, та війни виграються кров'ю і крицею.
Від оцту рана заболіла ще дужче. Відіпхнувши жінку, він, нахмурившись, стиснув кулака.
— Принеси мені вина.
Пив у темряві, думаючи про брата. «Якщо не я власноруч завдам удару, все одну буду братовбивцею?» Людей Віктаріон не боявся, але мав страх перед затонулим богом. «Якщо хтось інший завдасть удару за моїм наказом, кров його все одно буде на моїх руках?» На це питання міг би відповісти Ейрон Мокрочубий, але жрець лишився на Залізних островах — досі сподівався підняти залізнородних проти новокоронованого короля. «Ньют Голяр з двадцятьох ярдів топір жбурне й бороду людині зголить. І ніхто з Юронових напівкровок не встоїть проти Вульфа Одновухого чи Андрика Несміяна. Будь-хто з них може це зробити». Але він знав: може зробити і зробить — це дві цілком різні речі.
«Юронове святотатство накличе гнів затонулого бога на всіх нас,— передрік ще на Старій Весі Ейрон.— Ми мусимо його зупинити, брате. Хіба не тече в наших жилах кров Балона, га?»
«І в його теж,— відізвався Віктаріон.— Мені він подобається не більше, ніж тобі, але він усе одно наш король. Це твої царезбори піднесли його, ти сам поклав плавникову корону йому на голову!»
«Так, це я поклав корону йому на голову,— мовив жрець з мокрими водоростями у волоссі,— і я залюбки заберу її в нього й натомість короную тебе. Лише в тебе сили достатньо, щоб побороти його».
«Його вивищив затонулий бог,— невдоволено мовив Віктаріон.— То нехай затонулий бог його і скидає».
Ейрон у відповідь кинув на нього тяжкий погляд, від якого, кажуть люди, в криницях вода гіркне, а жінки робляться безплідними. «До нас говорив не бог. Усі знають, що на тому своєму червоному кораблі Юрон тримає чародіїв і лихих чаклунів. Це вони наслали на нас чари, щоб ми не почули голосу моря. Капітани й королі сп'яніли від отих розмов про драконів».