Лорд Родрик скривив губи.
— Ти про ці скелі? Всі чотири разом узяті менші за Гарло. Завоювали ми собі трохи каміння, дерев і дрібничок, а дім Тайрелів тепер наш ворог.
— Ружі? — зареготав Ньют.— Що зробить ружа проти підводного кракена? Ми відібрали в них щити й розтовкли їх. І хто їх тепер захищатиме?
— Небосад,— озвався Книгогриз.— Дуже скоро проти нас об'єднається вся потуга Розлогів, і тоді ти, боюся, дізнаєшся, що деякі ружі мають сталеві колючки.
Драм кивнув, тримаючи долоню на руків'ї свого Пурпурового Проливня.
— Меч у лорда Тарлі — Серцезгуб — з валірійської криці, а Тарлі завжди в авангарді лорда Тайрела.
Віктаріон спалахнув.
— Хай тільки з'явиться. Відберу в нього меча, як ваш пращур відібрав Пурпурового Проливня. Хай приходять усі, хай приводять і Ланістерів. На землі, може, лев і найлютіший звір, але на морі царює кракен.
Він половину зубів віддав би за нагоду схрестити топори з Царевбивцею чи Лицарем Квітів. У таких битвах від почувається на своєму місці. Царевбивця проклятий в очах богів і людей, а от воїн шанований і поважаний.
— Можете не боятися, лорде-капітане,— мовив Книгогриз,— вони з'являться обов'язково. І його світлість тільки цього й чекає. Бо навіщо тоді наказувати пропустити всіх Г'юетових круків?
— Ви забагато читаєте й замало воюєте,— сказав Ньют.— Кров у вас на молоко перетворилася.
Та Книгогриз вдав, що не чує.
Коли Віктаріон увійшов у залу, там вирував бенкет. Столи були заповнені залізнородними, які пили, галасували й штовхалися, хвалилися, скількох людей повбивали, які звитяги здійснили, яких трофеїв набрали. Дехто вже й на себе награбоване начепив. Ліворукий Лукас Код і Квелон Гамбл позривали зі стін гобелени й накинули замість плащів. Гермунд Ботлі вбрався в позолочену ланістерівську кірасу, а на шиї мав разок перлів і гранатів. Андрик Несміян продибав, обіймаючи одразу двох жінок: нехай він і далі навіть не всміхався, зате мав на кожному пальці по персню. І їли капітани не з хлібних мисочок, зроблених з черствих окрайців, а зі срібних тарелів.
Ньют Голяр роззирнувся — і його обличчя потемніло від гніву.
— Вороняче Око посилає нас навперейми лодіям, а його люди в цей час беруть замки й села, щоб прибрати до рук усю здобич і жінок? А нам він що лишив?
— Славу.
— Слава — це добре,— мовив Ньют,— тільки золото краще.
Віктаріон знизав плечима.
— Вороняче Око каже, що ми візьмемо цілий Вестерос. Арбор, Старгород, Небосад... ось де набереш собі золота. Але доста вже розмов. Я зголоднів.
Як кревний родич, Віктаріон міг сісти на помості, але не хотів їсти разом з Юроном і його поплічниками. Натомість він сів поряд з Ральфом Кульгою, капітаном «Лорда Квелона».
— Видатна перемога, лорде-капітане,— заговорив Кульга.— Перемога, варта титулу лорда. Вам треба взяти собі один з островів.
«Лорд Віктаріон». А чом би й ні? Може, це і не Скелястий престол, та вже щось.
Навпроти за столом сидів Гото Гарло, обсмоктуючи м'ясо з кістки. Викинувши її, він гойднувся вперед.
— Лицар отримає Сірий Щит. Ну, мій кузен. Чули?
— Ні,— озвався Віктаріон; у протилежному кінці зали сер Тарас Гарло — високий, довговидий і строгий — попивав вино з золотого кубка.— І чого це Юрон вирішив дарувати йому острів?
Гото простягнув порожній кубок, і бліда дівчина в синій оксамитовій сукні з золотим мереживом наповнила його.
— Наш Лицар сам узяв Грімстон. Увіткнув свій штандарт перед замком і кинув виклик Грімам. До нього вийшов спершу один, потім другий, потім третій. Він поклав усіх... ну, майже: двоє здалися. Коли впав сьомий, септон лорда Гріма вирішив, що це глас божий, і здав замок,— Гото зареготав.— Він стане лордом Сірого Щита — і це чудово! Без нього спадкоємцем Книгогриза стаю я,— він гримнув себе винним кубком у груди.— Гото Горбань, лорд Гарло.
— Сімох поклав, кажеш...— Віктаріону навіть цікаво стало, скільки б Суморок протримався проти його власного топора. Йому не траплялося битися проти валірійської криці, але замолоду він неодноразово перемагав юного Тараса Гарло. В дитинстві Гарло дружив зі старшим Балоновим сином Родриком, який загинув під мурами Стражморя.
Гарний був бенкет. Найкраще вино, і яловича смаженина з кров'ю, і фаршировані качки, і цілі відра свіжих крабів. Лорд-капітан не зміг не помітити, що подавальниці всі вбрані в тонку вовну й шикарний оксамит. Спершу він гадав, що кухарчучок вдягнули в сукні леді Г'юет і її дівчат, аж тут Гото пояснив йому, що це і є леді Г'юет зі своїми дівчатами. Це Вороняче Око так розважався, примушуючи їх подавати за столом і вино розливати. Жінок було восьмеро: її милість — трохи огрядна вже, але ще гарна на вроду, і семеро дівчат віком від десятьох до двадцяти п'ятьох років — її доньок і невісток.
Сам лорд Г'юет сидів на звичному місці на помості, вбраний у пишні шати з гербом свого дому. Руки й ноги йому прив'язали до крісла, а в зуби запхали величезну білу редьку, щоб не міг і слова сказати... хоча все чув і бачив. Вороняче Око всівся на почесному місці по праву руч від його милості. На колінах у нього сиділа гарненька пишногруда дівчина років сімнадцятьох-вісімнадцятьох, боса й розхристана, обхопивши його руками за шию.
— Хто це? — поцікавився Віктаріон у своїх найближчих сусідів.
— Байстрючка його милості,— розреготався Гото.— До того як Юрон узяв замок, вона прислужувала за столом, а їсти мала зі слугами.
Юрон притиснув сині вуста їй до шиї, і дівчина, загиготівши, прошепотіла щось йому на вухо. Посміхнувшись, він знову поцілував її в шию. Біла шкіра в неї вся вже була вкрита червоними засмоктами: вони нагадували яскраве намисто на шиї і на плечах. Дівчина знов шепнула щось Воронячому Оку, й той голосно зареготав, а тоді гримнув об стільницю кухлем, вимагаючи тиші.
— Добрі леді,— гукнув він до своїх високородних прислужниць,— Фалія хвилюється через ваші вишукані сукні. Не хоче, щоб їх забруднили плями від смальцю, вина чи масних пальців. Адже я пообіцяв їй, що вона зможе обрати собі після бенкету з вашого гардеробу все, що схоче. Отож вам ліпше роздягнутися.
Велику залу накрила хвиля реготу, а обличчя лорда Г'юета почервоніло так, що Віктаріон злякався, аби в нього голова не луснула. Жінки вибору не мали, довелося скоритися. Найменша розплакалася, але мати, втішивши її, допомогла їй розшнурувати сукню на спині. А далі жінки продовжили прислуговувати, як перед тим, рухаючись уздовж столів з повними карафами в руках, наповнюючи вином спорожнілі кубки, тільки вже робили це голяка.
«Він принижує Г'юета, як принижував мене»,— подумав капітан, пригадуючи, як плакала його дружила, коли він бив її. На Чотирьох Щитах часто трапляються шлюби між родичами, так само як серед залізнородних, отож одна з цих голих подавальниць цілком може виявитися дружиною сера Толберта Сері. Одна справа — вбити ворога, зовсім інша — збезчестити. Віктаріон стиснув кулака. Рука була закривавлена: кров з рани просочила бинти.
А Юрон на помості, відіпхнувши свою шльондру, виліз на стіл. Капітани одразу почали грюкати кубками об стіл і тупотіти ногами.
— ЮРОН! — горлали вони.— ЮРОН! ЮРОН! ЮРОН!
Перед очима мов царезбори повторювалися.
— Я присягнувся віддати вам Вестерос,— заговорив Вороняче Око, коли ревисько стихло,— й ось вам перший ласий шматочок. Крихітний, так... але ми ще побенкетуємо, поки ніч не прийшла!
Вздовж стін ясно палали смолоскипи, й так само палав Юрон, зблискуючи синіми вустами й синім оком.
— Кракен, щось ухопивши, вже не відпустить. Колись ці острови належали нам — і тепер вони знову наші... але нам потрібна сила, щоб їх утримати. Підведіться, пане Тарасе Гарло, лорде Сірого Щита!
Тримаючи руку на місячному камені на руків'ї свого меча, Лицар зіп'явся на ноги.
— Підведіться, Андрику Несміяне, лорде Південного Щита!
Андрик, відіпхнувши своїх жінок, скочив на ноги, нагадуючи гору, що зненацька виросла з моря.
— Підведіться, Мароне Волмарку, лорде Зеленого Щита!
Волмарк, безбородий шістнадцятирічний хлопчак, устав невпевнено, більше схожий на лорда зайців.