— Підведіться, Ньюте Голярю, лорде Дубового Щита!
В очах Ньюта з'явився сторожкий вираз, так наче Голяр очікував злого жарту.
— Лорд? — прохрипів він.
Віктаріон очікував, що Вороняче Око зробить лордів зі своїх людей — Кам'янорука, Рудого Весляра, Ліворукого Лукаса Кода. «Король мусить бути щедрий»,— переконував він себе, але інший голос прошепотів: «Юронові дари отруйні». Прокрутивши ситуацію в голові, Віктаріон усе збагнув. Лицар — обраний спадкоємець Книгогриза, Андрик Несміян — права рука Данстана Драма. Волмарк — жовторотий хлопчак, але по материнській лінії він має кров самого Гарена Чорного. А Голяр...
Віктаріон ухопив його за руку.
— Відмовся!
Ньют глянув на капітана так, наче той збожеволів.
— Відмовитися? Від земель і титулу? А ви мене лордом зробите?
Вивільнившись, він підвівся, гріючись у підбадьорливих вигуках.
«А тепер він краде і моїх людей»,— подумав Віктаріон.
А король Юрон, попросивши в леді Г'юет повний кубок вина, високо підніс його над головою.
— Капітани й королі, підніміть кубки за лордів Чотирьох Щитів!
Віктаріон випив з усіма. «Не буває вина солодшого, ніж відібране у ворога»,— хтось йому так колись сказав. Чи то батько, чи то брат Балон. «Одного дня я питиму твоє вино, Вороняче Око, відібравши в тебе все, що тобі любе». Та чи є в Юрона бодай щось, по-справжньому йому любе?
— Завтра ми готуємося плисти далі,— казав король.— Наповніть діжки джерельною водою, заберіть усі до останнього лантухи зерна й бочки яловичини, а ще стільки овець і кіз, скільки поміститься. Поранені, які ще мають силу гребти, сядуть на весла. Решта лишаться тут — утримуватимуть острови від імені нових лордів. Незабаром Торволд і Рудий Весляр повернуться і привезуть ще провізії. Дорогою на схід палуби наші смердітимуть свинями й курчатами, зате назад ми припливемо з драконами.
— Коли? — почувся голос лорда Родрика.— Коли це буде, ваша світлосте? За рік? За три роки? За п'ять? Ваші дракони на тому кінці світу, а осінь на порозі.
Книгогриз вийшов наперед, озвучуючи можливі ризики.
— Редвинська протока охороняються галерами. Дорнське узбережжя — голе й пустельне: чотириста льє нуртин, і скель, і підводних мілин, де не знайти безпечного місця, щоб причалити. А далі піджидають штормові Східці, де гніздяться лісянські й мирські пірати. Якщо ми відпливемо на тисячі кораблів, на той бік вузького моря дістануться, може, три сотні... а тоді що? Нам не зрадіють ні в Лісі, ні у Волантисі. Де брати питну воду й харчі? Та перший-ліпший шторм розкидає нас по всіх усюдах.
На синіх Юронових вустах заграла посмішка.
— Той шторм — це я, мілорде. Перший і останній. «Тиша» здійснювала і довші мандрівки, і набагато ризикованіші. Чи ви забули? Я плавав у Курному морі й бачив Валірію.
Всі знали, що у Валірії і досі панує Руїна. Саме море там кипить і парує, а землю опосіли біси. Подейкували, що моряк, який бодай одним оком побачить над водою вогненні гори Валірії, незабаром помре жахливою смертю, проте Вороняче Око побував там — і повернувся.
— Справді? — дуже тихо перепитав Книгогриз.
Синя Юронова посмішка зникла.
— Книгогризе,— мовив Юрон у тиші,— ліпше б ти носа зі своїх книжок не витикав.
Віктаріон, відчувши хвилювання в залі, звівся на ноги.
— Брате,— прогуркотів він.— Ти не відповів на питання Гарло.
— Ціни на рабів зростають,— знизав плечима Юрон.— Продамо в лісі й Волантисі своїх рабів. Виручених коштів і здобичі з оцих островів має бути достатньо, щоб купити провізію.
— То ми перетворилися на работоргівців? — поцікавився Книгогриз.— І заради чого? Заради драконів, яких ніхто не бачив? Ганятимемося на краю світу за маренням якогось п'яного матроса?
Слова його викликали схвальне бурмотіння.
— Невільнича бухта далеко,— гукнув Ральф Кульга.
— І дуже близько до Валірії,— крикнув Квелон Іамбл.
— А Небосад поряд,— сказав Фралег Дужий.— Пропоную пошукати драконів там. Золотих!
— Навіщо плисти кудись через цілий світ,— мовив Альвін Шарп,— коли перед нами Мандер?
— Старгород багатший,— стрибнув на ноги рудий Ральф Стоунгавз,— а Арбор ще багатший. Флот Редвина далеко. Простягни руку — і рви собі стиглі плоди Вестеросу.
— Плоди? — синє око короля почорніло.— Лише боягузи крадуть плоди там, де можуть забрати собі весь сад.
— Ми хочемо Арбор,— сказав Рудий Ральф, і його підтримали інші. Вороняче Око дочекався, поки стихне крик, а тоді зістрибнув зі столу, схопив за руку свою шльондру й потягнув її геть із зали.
«Втік як пес, підібгавши хвоста». Здавалося, Скелястий престол, такий надійний ще мить тому, захитався під Юроном. «Не попливуть вони за ним у Невільничу бухту. Може, вони й не такі дурні собаки, як я боявся». Думка була така радісна, аж Віктаріону захотілося її обмити. Він випив з Голярем, щоб показати: він не триматиме за пазухою камінь за його новий титул, навіть якщо отриманий той з Юронових рук.
За вікнами вже сіло сонце. За стінами замку згущувалася темрява, але всередині палали жовтогарячі смолоскипи, й дим сірою хмарою піднімався під бантини. Бенкетники напідпитку затіяли танець-пальцеруб. Ліворукий Лукас Код зажадав одну з доньок лорда Г'юета й узяв її просто на столі, під крик і плач її сестер.
Хтось поплескав Віктаріона по плечу. Позаду стояв один з Юронових напівкровок — десятирічний хлопчик з густою кучерявою чуприною і брудно-коричневою шкірою.
— Батько воліє перемовитися з вами.
Віктаріон підвівся на нетвердих ногах. Він, здоров'як, випити міг чимало, та сьогодні все одно випив забагато. «Я власноруч забив її до смерті,— думав він,— але вбив її Вороняче Око — тоді, коли запхав їй свого прутня. Я не мав вибору». Він рушив за байстрюком геть із зали й піднявся гвинтовими сходами. Галас ґвалтованих і гульвіс поступово стихав, аж поки чути стало тільки тихе шкряботіння чобіт по камінню.
Вороняче Око разом з байстрючкою забрав собі й спальню лорда Г'юета. Коли увійшов Віктаріон, гола дівчина розвалилася на ліжку, тихо похропуючи. Юрон стояв біля вікна, попиваючи зі срібного кубка. З одягу на ньому був тільки соболевий плащ, якого він забрав у Блектайда, і пов'язка на оці.
— Колись у дитинстві мені наснилося, що я здатен літати,— заявив він.— Та коли я прокинувся, виявилося, що не здатен... принаймні так запевняв мейстер. Та що як він збрехав?
У вікно просочувався запах моря, а в кімнаті смерділо вином, кров'ю і сексом. Холодне солоне повітря просвітлило голову.
— Ти про що?
Юрон обернувся до нього, скрививши в півусмішці сині вуста.
— Можливо, ми здатні літати. Ми всі. Звідки нам знати, поки не стрибнемо з високої вежі?
У вікно увірвався вітер, розхристав соболевого плаща. Щось у Юроновій голизні було безсоромно-тривожне.
— Ніхто не знає напевне, поки не наважиться стрибнути.
— Ось тобі вікно. Стрибай,— сказав Віктаріон, якому уривався терпець. Поранена рука пульсувала від болю.— Чого ти хочеш?
— Світу,— у Юроновому оці замерехтіло полум'я. В усміхненому оці.— Вип'єш кубок вина лорда Г'юета? Нема вина, солодшого за відібране в переможеного ворога.
— Ні,— відвернувся Віктаріон.— Прикрийся.
Юрон, сівши, смикнув плаща, затуляючи пахвину.
— Я вже й забув, які вони дріб'язкові й галасливі, мої залізнородні. Я їм хочу драконів привезти, а вони винограду вимагають.
— Виноград реальний. Виноградом можна наїстися. Сік у нього солодкий, вино з нього приносить втіху. А що приносять дракони?
— Горе,— Вороняче Око сьорбнув зі срібного кубка.— Колись я в оцій долоні тримав драконове яйце, брате. Один мирський чаклун присягався, що з нього вилупиться дракон, якщо я дам йому рік і скільки треба золота. Але раз у раз вигадував відмовки, і коли мені це набридло, я його вбив. Не відводячи очей від кишок, які вислизали у нього з пальців, він вигукнув: «Але ж рік ще не минув!» — Юрон розреготався.— До речі, Крагорн помер.