Та все решта було суцільною брехнею. Він добре пам'ятав, як обходився з нею вночі, переконана була Серсі. По очах бачила. Він тільки вдавав, що все забув: так-бо легше, ніж зізнатися, як йому соромно. У глибині душі Роберт Баратеон був справжнім боягузом. З часом він, щоправда, рідше вимагав від неї близькості. В перший рік він порав її щонайменше раз на два тижні, а наприкінці шлюбу — навіть не раз на рік. Але своїх домагань він так і не кинув. Рано чи пізно завжди приходила ніч, коли він, перехиливши зайвого, приходив виконати свій подружній обов'язок. Те, чого він потім соромився за білого дня, в темряві приносило задоволення.
— Королево,— заговорила Тейна Мерівезер.— У вас такий дивний погляд! Вам недобре?
— Просто... пригадала дещо,— в Серсі пересохло в горлі.— Ви добра подруга, Тейно. Я справжньої подруги не мала вже...
І тут хтось загупав у двері.
Знову?! Стукіт звучав так наполегливо, аж Серсі затремтіла. «Невже до нас пливе ще тисяча кораблів?» Накинувши халат, вона пішла поглянути, хто прийшов.
— Перепрошую, ваша світлосте,— мовив вартовий,— але внизу леді Стоукворт, благає про аудієнцію.
— В таку годину? — різко кинула Серсі.— Фаліза з глузду з'їхала? Перекажіть їй, що я сплю. Перекажіть, що на Щитах просто зараз убивають простолюд. Перекажіть, що я всю ніч не спала. А з нею я поговорю завтра.
— Даруйте, ваша світлосте, але вона...— вартовий завагався,— як би це пояснити... вигляд у неї не найкращий.
Серсі нахмурилася. Мабуть, вирішила вона, Фаліза прийшла повідомити, що Брон загинув.
— Гаразд. Але мені потрібно вдягнутися. Проведіть її у світлицю — хай чекає там.
Леді Мерівезер хотіла встати й піти з нею, але королева її зупинила.
— Ні-ні, лишайтеся. Бодай хтось має сьогодні виспатися. Я ненадовго.
Запухле обличчя леді Фалізи було все в синцях, очі почервоніли від сліз. Нижня губа була розбита, одяг — подертий і брудний.
— Боги праведні,— вигукнула Серсі, заходячи у світлицю й зачиняючи двері.— Що з вашим обличчям?
Фаліза, здалося, не чує питання.
— Він його вбив,— промовила вона тремтячим голосом.— Мати змилуйся, він... він...— вона заридала, тремтячи усім тілом.
Наливши келих вина, Серсі принесла його заплаканій жінці.
— Випийте. Вино вас трохи заспокоїть. Ось так. Ще трішки. А тепер припиніть плакати й кажіть, чого прийшли.
Ціла карафа спорожніла, заки королева спромоглася витягнути з леді Фалізи цю сумну історію. А коли таки витягнула, то вже не знала, реготати їй чи лютувати.
— Двобій? — повторила вона. «Чи є в Сімох Королівствах бодай хтось, на кого можна покластися? Чи у Вестеросі я єдина маю голову на в'язах?» — Ви хочете мені сказати, що сер Балман викликав Брона на двобій?
— Сказав, це буде п-п-просто. Сулиця — з-з-зброя лицарська, сказав, а Б-Брон не справжній лицар. Балман сказав, що скине його з коня, а потім доб'є, поки той лежатиме без т-т-тями.
Брон — ніякий не лицар, щира правда. Брон — загартований у боях убивця. «Ваш дурнуватий чоловік сам підписав собі смертний вирок».
— Чудовий план. І що ж пішло не так?
— Б-Брон загнав списа в груди бідолашному Балмановому к-к-коню. А Балман, він... кінь, падаючи, поламав йому ноги. Балман так жалібно зойкав...
«Але перекупні мечі не знають жалю»,— могла б на це сказати Серсі.
— Я вас просила влаштувати нещасний випадок на полюванні. Випадкову стрілу, або падіння з коня, або розлюченого вепра... в лісі людину підстерігає стільки смертельних небезпек! Але про сулицю взагалі не йшлося.
Фаліза, схоже, не слухала.
— А коли я кинулася до Балмана, він... він... він ударив мене в обличчя. І змусив мілорда з-з-зізнатися. Балман кричав, кликав мейстра Френкена, а той перекупний меч, він... він... він...
— Зізнатися? — Серсі це не сподобалося.— Сподіваюся, наш хоробрий сер Балман тримав язика на припоні.
— Брон йому в око кинджала загнав, а мені сказав, щоб я до заходу сонця забралася зі Стоукворту, бо зі мною буде те саме. Сказав, що пустить мене по руках цілої з-з-залоги, якщо мене взагалі хтось захоче. А коли я наказала схопити Брона, один з лицарів мав нахабство заявити, що я маю скоритися лорду Стоукворту. Назвав його лордом Стоуквортом! — леді Фаліза вчепилася королеві в руку.— Ваша світлість мусить дати мені лицарів. Сотню лицарів! І арбалетників, щоб відвоювати замок. Стоукворт мій! А мені навіть не дозволили речі зібрати! Брон сказав, що тепер це речі його дружини — всі мої ш-ш-шовки й оксамити.
«Ганчір'я хай турбує тебе найменше». Королева висмикнула пальці з вологої долоні своєї гості.
— Я вас просила задмухати свічку, щоб захистити короля. Натомість ви у вогонь підлили дикополум'я. Ваш безголовий Балман мене згадував чи ні? Скажіть, що ні!
Фаліза облизала губи.
— Він... йому так боліли поламані ноги! Брон сказав, що змилується, але... А що буде з моєю сердешною м-м-матінкою?
«Помре, я так думаю».
— А ви як думаєте?
Швидше за все, леді Танда вже мертва. Не схожий Брон на людину, яка панькатиметься з літньою жінкою з поламаним стегном.
— Допоможіть мені! Куди мені подітися? Що мені робити?
«За Сновиду заміж вийти,— мало не сказала Серсі.— Він ще, може, не такий дурень, як ваш покійний чоловік». Королева не могла допустити війни на порозі Королівського Причалу — не зараз.
— Німотні сестри завжди радо приймають удовиць,— сказала вона.— Життя в них тихе, сповнене молитви, роздумів і добрих справ. Вони приносять розраду живим і мир померлим.
«І не балакають». Не могла ж вона дозволити, щоб ця жінка розносила небезпечні плітки по всіх Сімох Королівствах.
Але Фаліза лишалася глуха до голосу здорового глузду.
— Ми ж тільки хотіли прислужитися вашій світлості. «Горді, що незрадні». Ви казали...
— Пригадую,— вичавила посмішку Серсі.— Поки що ви залишитеся в нас, міледі, поки ми не вирішимо, як повернути ваш замок. Дайте-но я вам ще келих вина наллю. Ви втомлені й засмучені, це ж очевидно. Моя бідолашна люба Фалізо! Ось так, випийте.
Поки гостя прикінчувала карафу, Серсі підійшла до дверей і покликала покоївок. Звеліла Доркас розшукати лорда Кайберна й негайно вести сюди. Джоселін Свіфт вона відіслала на кухню.
— Принесіть хліба й сиру, пиріг з м'ясом і яблук. І вина. Хочеться випити.
Кайберн з'явився раніше, ніж принесли поїсти. На той час леді Фаліза перехилила ще три келихи вина й почала куняти, однак час до часу прокидалася і схлипувала. Відвівши Кайберна вбік, королева розповіла йому, яку дурницю впоров сер Балман.
— Не можу ж я дозволити, щоб Фаліза поширювала по місту плітки. Від горя вона геть з глузду з'їхала. Вам ще потрібні жінки для... роботи?
— Так, ваша світлосте. З лялькарок більше користі не буде.
— То забирайте її й робіть, що схочете. Але щойно вона спуститься в чорні камери... мені пояснювати?
— Ні, ваша світлосте. Я зрозумів.
— Добре,— сказала королева і знову начепила посмішку.— Люба Фалізо, прийшов мейстер Кайберн. Він допоможе вам трішки відпочити.
— Ох,— пробурмотіла Фаліза,— гаразд.
Коли за ними зачинилися двері, Серсі налила вина й собі.
— Мене оточують вороги й кретини,— промовила вона. Більше не можна довіряти ні родичам, ні навіть Джеймі, що був колись її половинкою. «Його призначення — бути моїм мечем і щитом, моєю дужою правою рукою. То чого ж він останнім часом тільки й дратує мене?»
Звісна річ, Брон — це просто дрібна перешкода. Серсі й не вірила ніколи, що він ховає в себе Куця. Менший братик-покруч занадто розумний, щоб дозволити Лоліс назвати клятого байстрюка на його честь, добре усвідомлюючи, що це обов'язково накличе на неї гнів королеви. Леді Мерівезер зразу це підмітила — і не помилилася. Таке знущання — це робота отого перекупного меча, понад усякий сумнів. Серсі мов навіч бачила, як він, з кубком вина в руці й зухвалою посмішкою на обличчі, спостерігає за своїм зморщеним червоним пасинком, який присмоктався до набряклої цицьки Лоліс. «Можете посміхатися й далі, пане Броне, та дуже скоро верещати будете. Тіштеся своєю причинною леді та своїм краденим замком, поки ще можете. Прийде час — і я пристукну вас, як муху». Може, пошле навіть для цього Лораса Тайрела, якщо Лицарю Квітів дивом удасться повернутися живим з Драконстону. Ото буде краса! З божої ласки, вони повбивають один одного. Як сер Арик і сер Ерик. А що ж до Стоукворту... ні, зараз Серсі просто нудило на думку про Стоукворт.