Наскільки пригадую, догоготався аж до вигнання. Серсі ввела в раду ще і якогось байстрюка, а в королівську варту — перекупного меча. З нею тепер Віра озброєна, а браавосяни по всьому Вестеросу відкликають позики. А цього нічого б не трапилася, якби їй вистачило глузду призначити правицею твого дядька.
— Сер Кеван відмовився від посади.
— Так, він казав. Але не розповів чому. Він узагалі мало що розповів. Не схотів,— скривилася леді Дженна.— Кеван завжди виконував усі розпорядження. Відмовитися від свого обов'язку — це зовсім на нього не схоже. Тут пахне чимось дуже недобрим.
— Він казав, що втомився.
«Він знає,— сказала Серсі, стоячи над батьковим тілом,— він знає про нас».
— Втомився? — тітка піджала губи.— Ну, має право. Важко Кевану було все життя жити в тіні Тайвіна. Для всіх братів це було важко. Тайвін відкидав дуже довгу чорну тінь, тож їм доводилося боротися, щоб дотягтися до сонця. Тайгет мріяв стати самодостатнім, але так і не зміг зрівнятися з твоїм батьком, і з роками через те він тільки злішим робився. Геріон жартував. Ліпше посміятися з гри, ніж зіграти в неї — і програти. Але Кеван усе збагнув від самого початку, отож зайняв місце біля твого батька.
— А ти?
— Гра не призначалася для дівчаток. Для тата я була красунею-королівною... і для Тайвіна також, поки не розчарувала його. А брат так і не звик до розчарувань,— вона зіп'ялася на ноги.— Я сказала все, заради чого прийшла, й більше не забиратиму в тебе часу. Зроби те, що зробив би Тайвін.
— А ти його любила? — несамохіть запитав Джеймі.
Тітка кинула на нього дивний погляд.
— Мені було сім років, коли Волдер Фрей переконав нашого лорда-батька заручити мене з Емом. З другим сином, навіть не зі спадкоємцем. Батько сам був третім сином, а молодші діти завжди прагнуть, щоб їх похвалив хтось старший. Фрей відчув у ньому цю слабкість — і батько погодився, просто щоб зробити йому приємність. Про мої заручини оголосили на бенкеті, в присутності половини Заходу. Елін Тарбек розреготалася, а Червоний Лев розгнівано вибіг із зали. Решта тримали язики на припоні. Лише Тайвін наважився заперечити проти шлюбної угоди. Десятирічний хлопчак! Батько побілів як молоко, а Волдер Фрей аж затрусився,— вона посміхнулася.— Як я можу після такого його не любити? Я не кажу, що підтримувала всі його рішення чи що мені було приємно дивитися, на кого він перетворився... проте кожній маленькій дівчинці потрібен старший брат, щоб захищати її. Тайвін був справжнім старшим братом навіть у зовсім юному віці,— мовила вона й зітхнула.— Хто захистить нас тепер?
— У нього залишився син,— поцілував її Джеймі в щоку.
— Так, щира правда. Якщо по правді, цього я і боюся.
Дивне було зауваження.
— Чого ж тобі боятися?
— Джеймі,— потягнула вона його за вухо,— любчику, я пам'ятаю тебе ще немовлям у Джоанни на грудях. Усміхаєшся ти точно як Геріон, а б'єшся — як Тайгет; у тобі є дещо й від Кевана, бо в іншому разі ти не вбрав би цього плаща... але справжній син свого батька — це Тиріон, а не ти. Одного разу я так і сказала Тайвінові в обличчя, й він після того півроку зі мною не розмовляв. Чоловіки такі несосвітенні бевзі! Навіть оті, які народжуються раз на тисячу років.
Кет з каналів
Прокинулася вона ще до сходу сонця, в маленькій кімнатці під дахом, в якій мешкала разом з доньками Браско.
Кет завжди прокидалася перша. Спати разом з Талеєю і Бреєю під ковдрами було тепленько й затишно. Долинало тихеньке їхнє сопіння. Коли Арія, пробудившись, сіла й почала шукати під ногами капці, Брея сонно забуркотіла й перекотилася на другий бік. Від холоду сірих кам'яних стін у Кет шкіра сиротами взялася. Дівчинка швидко вдягнулася в темряві. Коли натягала через голову сорочку, розплющила очі Талея і попросила:
— Кет, будь ласочка, принеси мій одяг.
Вона була маленька незграба: обтягнені шкірою кістки й гострі лікті, ще й постійно нарікала, що мерзне.
Кет принесла їй одяг, і Талея нап'яла його під ковдрою. Удвох дівчатка витягнули з ліжка Талеїну старшу сестру Брею під її сонні погрози.
Заки всі троє нарешті спустилися драбиною з горищної кімнатки, Браско з синами вже сиділи в човні в маленькому каналі на задвірках. Браско гиркнув до дівчат, щоб поквапилися: він так щоранку гиркав. Його сини допомогли Талеї і Бреї залізти в човен. Завданням Кет було відв'язати човна від палі, кинути кінець Бреї і чоботом відштовхнути човна від причалу. Браскові сини налягли на жердини. Кет, розігнавшись, перестрибнула з причалу на палубу, яка швидко віддалялася.
Потому лишалося тільки сидіти й позіхати, поки Браско з синами вів човен крізь передранкові мороки плутаниною маленьких каналів. День заповідався гарний, що траплялося рідко: свіжий, ясний і сонячний. У Браавосі погода була трьох типів: туман — малоприємний, дощ — іще гірший, а крижаний дощ — жахливий. Але час до часу траплявся ранок, коли на світанку блакитне небо рожевіло, а в свіжому повітрі пахло сіллю. Такі дні Кет любила найбільше.
Досягнувши прямого відтинку широкої води, тобто Довгого Каналу, повернули праворуч на рибний базар. Кет сиділа, схрестивши ноги, придушуючи позіхання й намагаючись пригадати подробиці зі сну. «Знов мені наснилося, що я — вовчиця». Найкраще запам'яталися аромати: дерев і землі, братів по зграї, запахи коня, оленя й людини, усі такі різні, а ще терпкий і гострий — завжди однаковий — душок страху. Іноді вовчі сни бували настільки яскравими, що у вухах Кет виття братів дзвеніло ще й по тому, як вона прокинеться, а одного разу Брея заявила, що уві сні Кет гарчала й шарпалася під ковдрою. Кет подумала: яка дурнувата брехня! — поки Талея теж це не підтвердила.
«Мені тепер не можна бачити вовчі сни,— сказала собі дівчинка.— Я ж нині кицька, а не вовчиця. Кицька з каналів, яка зветься Кет». А вовчі сни снилися Арії Старк. Та хай як вона старалася, а не могла звільнитися від Арії. Чи вона спала в підвалі храму, чи в маленькій горищний кімнатці разом з доньками Браско — все одно ночами її переслідували вовчі сни... а іноді й не тільки.
Вовчі сни були приємні. У вовчих снах вона була прудка і сильна — ганяла за дичиною на чолі своєї зграї. А от інші сни вона терпіти не могла — ті, в яких у неї було не чотири лапи, а дві ноги. У них вона постійно шукала маму, блукаючи спустошеним краєм, серед болота, крові та вогню. У цих снах завжди дощило, й чулися мамині зойки, але чудовисько з собачою головою не пускало її врятувати маму. У цих снах вона завжди плакала, як маленька перелякана дівчинка. «Коти не плачуть,— сказала собі Кет,— так само як і вовки. Це просто дурнуватий сон».
Довгий канал вів Брасків човен мимо позеленілих мідних склепінь Палацу правди і високих квадратних веж Престейнів і Антаріонів, попід велетенськими сірими арками солодкої ріки у квартал, відомий як Мулисте місто,— будинки тут були менші й не такі пишні. Пізніше канал переповниться гондолами й барками, але в передсвітанковій темряві весь він належав тільки їм — належав Кет і її супутникам. Браско любив припливати на рибний базар, коли Титан щойно оголошував схід сонця. Ревіння котилося над лагуною, віддаляючись і слабшаючи, але і цього було досить, щоб розбуркати сонне місто.
Заки Браско з синами припнули човна біля рибного базару, тут уже мурашилося від торгівців оселедцем і продавчинь тріски, збирачів устриць і молюсків, від стюардів, кухарів, молодиць і матросів з галер — вони голосно торгувалися, роздивляючись ранішній улов. Браско ходив від човна до човна, оглядаючи морепродукти й час до часу постукуючи по діжці а чи ящику своєю ковінькою.
— Оце візьму,— казав він.— Так.
Грюк-грюк.
— Оцього мені.
Грюк-грюк.
— Ні, не цього. Отого.
Грюк.
Неговіркий він був. Талея казала, батько такий самий скупий на слова, як і на гроші. Устриці, молюски, краби, мідії, серцівки, іноді креветки... Браско купував усе — залежно від того, що сьогодні мало кращий вигляд. А діти носили ящики й діжки, які він обрав, назад на човен. Браско мав хвору спину, тож і не міг підняти нічого, важчого за кухоль темного елю.