Заки відчалювали додому, Кет уже смерділа ропою і рибою. Але вона вже так до цього звикла, що й не відчувала. Робота її не дратувала. Коли натягається важкого й починають боліти м'язи і спина, вона казала собі, що так набирається сили.
Коли всі ящики нарешті було повантажено, Браско відштовхувався від причалу, й сини на жердинах поверталися Довгим Каналом назад. Брея з Талеєю сиділи на носі, перешіптуючись. Кет знала, що шепочуться вони про Бреїного хлопця, на здибанки до якого вона лазить на дах, коли засне батько.
«Перш ніж повернешся, маєш дізнатися три нові речі»,— наказував Кет добрий чоловік, відсилаючи дівчинку в місто. І вона вчилася нового. Іноді просто трьох нових слів браавоською мовою. Іноді приносила додому моряцькі оповідки про великий всесвіт водяний поза островами Браавоса, про його дива і чуда, про війни, і дощі з ропух, і вилуплення драконів. А іноді вона дізнавалася три нові жарти, три нові загадки або ж секрети того чи того ремесла. А іноді, й доволі часто, відкривала таємниці.
Браавос весь був містом таємниць — містом туманів, машкар і шепотів. Саме його існування ціле століття лишалося таємницею, як дізналася дівчинка, а про його розташування ніхто не відав утричі довше. «Дев'ять вільних міст — діти колишньої Валірії,— учив її добрий чоловік,— а Браавос — байстрюк, який утік з дому. Ми — напівкровки, сини рабів, повій і злодіїв. Пращури наші з півсотні різних країв знайшли собі тут притулок, тікаючи від повелителів драконів, які хотіли їх поневолити. Вони принесли з собою півсотні різних богів, та був один бог, спільний для них усіх».
«Багатоликий».
«І багатойменний,— казав добрий чоловік.— У Когорі його називають Чорним Цапом, у Ї-Ті — Левом Ночі, у Вестеросі — Невідомцем. Урешті-решт йому поклоняться всі люди — моляться вони Сімом, чи Царю світла, чи Місячній Матері, чи затонулому богу, чи Великому Вівчарю. Йому належить усе людство... або на землі десь би мешкали люди, які живуть вічно. Знаєш людей, які живуть вічно?»
«Ні,— відповідала вона.— Всі люди помруть».
Добрий чоловік завжди чекав на Кет, коли вона безмісячної ночі, на молодик, прокрадалася назад у храм на пагорбі. «Що ти дізналася такого, чого не знала, коли йшла від нас?» — завжди питав він її.
«Тепер я знаю, що саме кладе Безокий Беко у свій гострий соус до устриць,— розповідала вона.— Знаю, що лицедії у „Синьому ліхтарі“ гратимуть „Лорда сумного образу“, а лицедії в „Кораблі“ збираються їм відповісти виставою „Сім п'яних веслярів“. Знаю, що книгар Лото Лорнел ночує вдома у шкіпера Моредо Престейна щоразу, коли шановний шкіпер виходить у море, а як „Лисиця“ повертається додому, зразу ж виселяється».
«Такі речі корисно знати. А ти хто?»
«Ніхто».
«Брешеш. Ти Кет з каналів, я тебе добре знаю. Іди спи, дитинко. Завтра ще послужиш».
«Всі люди послужать». І вона служила — три дні з кожних тридцятьох. На молодик вона ставала ніким — служницею багатоликого бога в чорно-білій мантії. Ішла поруч з добрим чоловіком крізь духмяну ніч, несучи залізний ліхтар. Обмивала померлих, перебирала їхній одяг, рахувала їхні монети. Іноді й далі допомагала Умі куховарити — різала великі білі гриби та знімала з кісток рибу. Та це було тільки в безмісячні ночі, на молодик. Решту часу була вона сиріткою в обдертих і завеликих на неї чоботах, у брунатному плащі з обтріпаним подолом, яка тягає свій візок по Лахмітниковій гавані, викрикуючи: «Молюски, мідії, креветки!»
Сьогодні ніч буде безмісячна, знала Кет: учора залишався заледве серпик. «Що ти дізналася такого, чого не знала, коли йшла від нас?» — запитає її добрий чоловік, щойно угледівши. «Тепер я знаю, що Браскова дочка, коли батько засне, зустрічається на даху з хлопцем,— думала вона.— Талея каже, Брея дозволяє йому себе торкатися, хоча він звичайнісінький горищний щур, а всі щури злодії». Але це тільки одна річ, а Кет слід дізнатися ще дві. Вона не хвилювалася. На пристані завжди можна взнати багато нового.
Коли човен повернувся додому, Кет допомогла Брасковим синам його розвантажити. Сам Браско з доньками розділив морепродукти на три візки, розклавши їх шарами на водоростях.
— Повернетеся, коли все продасте,— мовив Браско до дівчат, як і щоранку, й вони рушили розпродувати улов. Брея покотить візок у Фіолетову гавань — продаватиме браавоським морякам, які стоять там на якорі. Талея гулятиме провулками навколо Місячного ставка або ж піде торгувати серед храмів на острові Богів. Кет рушила до Лахмітникової гавані, як робила це дев'ять днів з десятьох.
Лише браавосянам дозволялося користуватися Фіолетовою гаванню — від Затонулого Міста до Палацу володаря моря, а кораблі з інших вільних міст і з усього світу мали користуватися Лахмітниковою гаванню — портом біднішим, гіршим і бруднішим, ніж Фіолетовий. Тут і галасу було більше: на причалах і у провулках купчилися моряки й купці з півсотні різних країв, змішуючись із місцевими, які їх обслуговували і облигували. Кет тут подобалося більше, ніж будь-де у Браавосі. Подобався гомін і дивні запахи, і як з вечірнім припливом причалювали кораблі, і як інші кораблі відпливали. Подобалися їй і моряки: галасливі тайросяни з гучними голосами й пофарбованими бакенбардами; біляві лісянці, які завжди намагалися збити ціну; кремезні волохаті матроси з Порт-Ібена, які лаялися низькими хрипкими голосами. А понад усіх вона любила приїжджих з Літніх островів з їхньою гладенькою шкірою, темною як тикове дерево. Вбиралися вони в плащі з пір'я — червоного, зеленого і жовтого, а високі щогли й білі вітрила їхніх лебідок були просто розкішні.
А іноді сюди припливали й вестеросці — гребці й матроси караків зі Старгороду, торгових галер із Сутінь-долу, Королівського Причалу й Мартингорода, череваті коги-виновози з Арбору. Кет добре вивчила, як браавоською називаються молюски, серцівки й мідії, однак у Лахмітниковій гавані вона розхвалювала свій товар мовою торгівлі, якою розмовляли на причалі, в доках і тавернах,— грубою сумішшю слів і фраз із дюжини різних мов, присмаченою жестами — переважно образливими. Оце Кет і любила тут. Якщо до неї хтось чіплявся, отримував дулю або ж яскраву характеристику — «віслючий прутень» або «верблюжа срака». «Може, верблюда я й не бачила ніколи,— казала Кет,— але за смородом верблюжу сраку впізнати неважко».
Іноді — дуже рідко — хтось міг і розсердитися, але для таких випадків вона мала складаного ножика. Тримала його вона добре нагостреним і користуватися вміла. Їй показав це Рудий Роґо одного разу у «Веселому порту», поки вона чекала, коли звільниться Лана. Навчив її ховати ножика в рукаві й за потреби непомітно витягати, а ще — як розітнути гаманець так м'яко й швидко, що всі монетки висиплються, а власник того й не помітить. Це було корисне вміння, навіть добрий чоловік з цим погодився,— особливо поночі, коли виходили брави й горищні щури.
Кет багато з ким заприятелювала на причалі: з линварями й лицедіями, вантажниками й вітрильщиками, шинкарями, броварями й пекарями, прошаками й повіями. Вони купували в неї молюски й мідії, розповідали придибашки про Браавос і побрехеньки про своє життя, сміялися з її вимови, коли вона заговорювала браавоською. Але Кет цим не переймалася. Крутила їм дулі, обзивала верблюжими сраками — на що вони тільки громовито реготали. Джайлоро Дотар навчив її непристойних пісеньок, а його брат Джайліно розповів, де найкраще ловити вугрів. Лицедії з «Корабля» показали їй сценічні пози й навчили монологів з «Ройнарської балади», «Двох жінок Завойовника» і «Гулящої гамазейниці». Дрібний сумноокий чоловік на прізвисько Письмак, який писав для корабля усі сороміцькі комедії, хотів навчити Кет цілуватися, але Таґанаро швидко поклав навчанню край, тріснувши його тріскою. Косомо Комедіянт навчив її штукарства. Він ковтав мишку й потім витягав її у Кет з вуха. «Це чари»,— запевняв він. «Аж ніяк,— відповідала Кет.— Миша весь цей час була у вас у рукаві — я бачила, як вона ворушиться».
«Устриці, молюски, мідії» — ось три чарівні слова, які вивчила Кет, і як будь-які три чарівні слова, вони відкривали їй дорогу майже всюди. Вона піднімалася на облавок кораблів з Ліса, Старгорода й Порт-Ібена і продавала своїх устриць просто на палубі. Іноді котила свій візочок попри вежі можновладців, пропонуючи печених молюсків чатовим при брамах. Одного разу навіть торгувала на сходах Палацу правди. А коли інший рибник хотів її нагнати, вона перекинула йому візок, розсипавши устриці по всій бруківці. У Кет купували митники з Митного порту та гребці з Затонулого Міста, де над зеленою лагуною стирчали затоплені водою бані й вежі. Одного разу, коли Брея злягла в ліжко через місячне, Кет з її візком поїхала у Фіолетову гавань — продавати крабів і креветок веслярам з прогулянкової барки володаря моря, з прови до правилки розмальованої веселими обличчями. В інші дні вона вздовж солодкої ріки йшла до Місячного ставка. Продавала і пиндючним бравам у смугастих атласах, і ключникам та юстиціаріям у блякло-коричневих і сірих плащах. Але завжди поверталася в Лахмітникову гавань.