— Устриці, молюски, мідії,— кричала дівчинка, штовхаючи візок уздовж пристані.— Черепашки, креветки, серцівки!
Її крики привернули увагу брудного рудого кота, який прилаштувався за нею. Незабаром з'явився ще один — сумний сірий замазура з обрубком хвоста. Котам подобався запах Кет. Бувало, до заходу сонця вона збирала коло себе з дюжину котів. Час до часу кидала їм устрицю — подивитися, хто вхопить. Як вона зауважила, великі котяри перемагали в цьому змаганні рідко: здебільшого трофей діставався маленьким спритникам — худим, злим і голодним. «Як от я»,— думала Кет. Більше за всіх вона любила старого кощавого кота з обгризеним вухом: він нагадував їй отого, за яким вона колись ганялася по всій Червоній фортеці. «Ні, то була не я, а якась інша дівчинка».
З тих кораблів, що тут учора стояли, два вже пішли, побачила Кет, зате причалило п'ять нових: маленька карака під назвою «Мідяна мавпа»; величезний ібенський китобій, просмерділий смолою і китовим лоєм; два побиті коги з Пентоса та струнка зелена галера зі Старого Волантиса. Кет зупинялася перед кожним трапом, розхвалюючи свої скойки й устриці — раз торговою мовою, а раз загальною мовою Вестероса. Один з членів команди на китобої почав так голосно на неї сваритися, що розігнав усіх її котів, а один з веслярів-пентосян спитав, скільки вона хоче за скойку в неї між ніг, зате біля інших кораблів їй пощастило більше. Помічник капітана на зеленій галері проковтнув з дюжину устриць і заодно розповів, що капітана вбили лісянські пірати, які біля Східців намагалися взяти судно на абордаж.
— Це був той виродок Саан на «Мамусиному сині» та на своїй великій «Валірійці». Ми ледве вирвалися.
Маленька «Мідяна мавпа» виявилася з Мартингорода, й вестероська команда зраділа, що хтось тут розмовляє загальною мовою.
Один з матросів поцікавився, як так сталося, що дівчинка з Королівського Причалу торгує мідіями в доках Браавоса, отож Кет довелося розповідати свою легенду.
— Ми тут стоятимемо чотири дні й чотири довгі ночі,— мовив до неї інший матрос.— Куди тут можна чоловікові піти розважитися?
— Лицедії в «Кораблі» грають виставу «Семеро п'яних веслярів»,— сказала Кет,— а в «Плямованій пивниці», це коло брами Затонулого Міста, проводять бої вугрів. А якщо хочете, можете сходити на Місячний ставок — там поночі проводять дуелі брави.
— Це все добре,— мовив інший матрос,— але Вот мав на увазі жінок.
— Найкращі повії у «Веселому порту», це там, де на мертвому якорі стоїть лицедійський «Корабель»,— тицьнула вона пальцем. У доках повії трапляються лихі, а новачки щойно з моря звідки знатимуть, кого обминати? Найгірша була Саврона. Усі казали, що вона пограбувала й убила з дюжину чоловіків, а тіла зіштовхнула в канали на поживу вуграм. П'яничка, коли твереза, бувала мила, та як лигне вина!.. А Болячка Джейн — то взагалі чоловік.— Спитайте Мері. Повне її ім'я — Мералін, але всі кличуть її Мері,— сказала Кет, у якої Мері щоразу купувала дюжину устриць і ділилася з усіма дівчатами в борделі. Добре в неї серце, згоджувалися всі. «А ще — найбільші цицьки в Браавосі»,— хвалилася сама Мері.
Дівчата в неї теж були гарні: Соромлива Бетані й Морячка; одноока Іна, яка на краплі крові ворожила на майбутнє; гарненька маленька Лана; ба навіть Асадора — вусата ібенка. Може, вони й не красуні, але завжди були добрі до Кет.
— У «Веселий порт» ходять усі вантажники,— запевнила Кет матросів з «Мідяної мавпи».— «Хлопці знетяжують кораблі,— каже Мері,— а мої дівчата — хлопців».
— А оті шикарні повії, про яких співці співають,— запитав наймолодший — рудий і веснянкуватий хлопчина, щонайбільше шістнадцятирічний,— вони такі вродливі, як усі торочать? І де їх шукати?
Товариші, поглянувши на нього, розреготалися.
— Сьоме пекло, хлопче,— мовив один.— Може, капітан і міг би собі дозволити куртизанку, та тільки корабля продавши. Такі розкішниці для лордів, а не для таких, як ото ми.
Куртизанки Браавоса славилися на весь світ. Їх оспівували співці, золотарі та ювеліри осипали їх дарунками, ремісники благали честі виконати для них замовлення, купецькі королі платили справді королівські гроші, щоб на балах, бенкетах і виставах узяти їх під ручку, а брави заради них ладні були одне одного зарізати. Котячи візок уздовж каналів, Кет іноді бачила кого-небудь з них: пропливали мимо, поспішаючи ввечері до коханця. Кожна куртизанка мала свою барку і своїх слуг, які штовхали її на жердинах, доправляючи хазяйку на побачення. Поетка в руці завжди тримала книжку, Місячна Тінь вбиралася лише у біле і сріблясте, а Цариця-Моряниця ходила тільки в оточенні своїх русалок — чотирьох щойно розквітлих дівчат, які робили їй зачіски й носили шлейф її сукні. Навіть Пані-під-вуаллю була прегарна, однак обличчя її бачили тільки ті, кого вона обирала собі в коханці.
— Якось я продала одній куртизанці три креветки,— сказала Кет до моряків.— Вона саме виходила з барки й покликала мене.
Браско чітко їй пояснив: говорити до куртизанок забороняється, хіба що як вони самі до тебе заговорять, але та жінка усміхнулася до Кет і заплатила сріблом — удесятеро більше, ніж ті креветки були варті.
— І хто ж вона була така? Королева Креветок?
— Чорна Перлина,— озвалася Кет.
Мері казала, що Чорна Перлина — то найславетніша куртизанка. «Вона з роду драконів,— розповідала жінка.— Перша Чорна Перлина була піратською королевою. Її узяв за коханку вестероський королевич, і вона від нього народила дочку, яка, коли виросла, стала куртизанкою. Потім уже її донька пішла за її прикладом, а затим і її донька — аж до сьогодні. Що вона тобі сказала, Кет?»
«Сказала: „Я візьму три креветки“ і „В тебе є гострий соус, маленька?“»,— відповіла дівчинка.
«А що ти відповіла?»
«Я сказала: „Ні, міледі“ та „Не називайте мене маленькою. Мене звати Кет“... Мені треба ще возити з собою гострий соус. Беко має соус і продає утричі більше устриць, ніж Браско».
Кет розповіла про Чорну Перлину і доброму чоловікові. «Насправді її звати Беллегера Отерис»,— повідомила вона. Це була одна з тих трьох речей, які вона того разу дізналася.
«Щира правда,— м'яко мовив жрець.— Мати її звали Беллонарою, але найперша Чорна Перлина теж була Беллегерою».
Кет розуміла, що морякам з «Мідяної мавпи» байдуже, як там звали матір куртизанки. Отож вона змінила тему й поцікавилася в них новинами про Сім Королівств і про війну.
— Війну? — засміявся один з них.— Яку війну? Нема там ніякої війни.
— Принаймні не в Мартингороді,— сказав інший.— І не у Видолі. Маленький лорд не втручається в бої, так само як і його матір не втручалася.
«Так само як і його матір не втручалася...» Леді Видолу — мамина рідна сестра!
— Леді Лайса,— промовила Кет,— вона що...
— ...померла? — закінчив за неї веснянкуватий хлопчак, який забивав собі голову куртизанками.— Ага. Її убив придворний співець.
— О!
«Мене це не обходить. У Кет з каналів ніколи не було тітки. Ніколи не було». Кет підняла ручки візка й покотила його геть від «Мідяної мавпи», підстрибуючи на бруківці.
— Устриці, мідії, молюски! — гукала вона.— Устриці, мідії, молюски!