— Але варті його кінець,— пробурмотіла за ним Жиллі, гойдаючи на руках немовля. Коджа Мо луною підхопила слова загальною мовою Вестеросу, а тоді повторила їх літньою мовою для Зондо, свого батька й решти збірної команди. Сем, повісивши носа, почав схлипувати, голосно й судомно, аж усе тіло здригалося. Жиллі підійшла ближче, щоб він виплакався в неї на плечі. В її очах також стояли сльози.
В повітрі, вогкому й теплому, вчувалася мертва непорушність, і «Цинамоновий вітер» дрейфував на просторах глибокого синього моря, де й землі не видно.
— Гарні слова сказав Чорний Сем,— мовив Зондо.— А тепер ми вип'ємо за життя!
Він гукнув щось літньою мовою, і на корму викотили діжечку пряного рому й вибили чопик, щоб усі могли випити кухлик у пам'ять про старого сліпого дракона. Команда знала його недовго, однак мешканці Літніх островів схиляються перед старістю і шанують померлих.
Сем ще зроду не пив рому. Дивний напій одразу вдарив у голову: солодкий ковток лишав на язиці вогненний присмак. Сем так стомився, так стомився! Кожен м'яз у тілі болів, а ще боліло там, де, здавалося б, і м'язів немає. Коліна не згиналися, долоні всі були в свіжих водянках, а на місці старих заледве наросла липка шкірка. Однак ром і сум приглушували біль.
— Якби ми доправили його у Старгород, архімейстри могли б його врятувати,— мовив Сем до Жиллі, попиваючи ром на високому баку «Цинамонового вітру».— У Цитаделі найкращі цілителі на всі Сім Королівств. Я вже думав... я сподівався...
У Браавосі здавалося, що Еймон може й одужати. Зондова оповідь про драконів майже привела старого до тями. Того вечора він з'їв до крихти все, що йому подав Сем. «Ніхто ніколи й не думав про дівчину,— говорив він.— Був же обіцяний королевич, а не королівна. Я думав, то Рейгар... дим — з вогню, який пожер Літній Палац у день його народження, сіль — з тих сліз, якими оплакували загиблих. Змалечку він і сам у це вірив, але згодом у нього з'явилося переконання, що то його син має втілити пророцтво, адже в ніч зачаття Ейгона над Королівським Причалом бачили комету, а Рейгар був певен, що закривавлена зірка — то комета. Ми вважалися мудрецями, та виявилася дурнями! Помилка закралася при перекладі: дракони не мають статі, Барт правильно писав, вони можуть бути і чоловічого, і жіночого роду — мінливі, як вогонь. Це мова дурила нас тисячу років. Це Данерис народилася серед диму й солі. І дракони — найкращий доказ,— говорячи про неї, мейстер наче відчував приплив сил.— Я мушу плисти до неї. Мушу. Був би я хоч на десять років молодший!»
Старий був настільки сповнений рішучості, що навіть перетнув трап «Цинамонового вітру» на своїх двох, коли Сем нарешті домовився за корабель. Сем уже віддав Зондо навіть свій меч із піхвами, щоб відплатити кремезному помічнику капітана в плащі з пір'я за те, що врятував Сема, коли той мало не втопився. Єдина цінність, яка ще в нього лишалася, це книжки з підземель Чорного замку. Попрощався з ними Сем неохоче. «Вони призначалися для Цитаделі»,— пояснив Сем, коли Зондо поцікавився, в чому проблема. Коли Зондо переклав його слова, капітан розсміявся. «Кугуру Мо каже, що сірі люди так і так отримають ці книжки,— мовив Зондо,— просто їм доведеться їх купити в Кугуру Мо. Мейстри платять за книжки, яких не мають, сріблом, а іноді навіть червоним і жовтим золотом».
Капітан хотів ще отримати Еймонового ланцюга, але тут уже Сем відмовився. Для мейстра велика ганьба — віддати свій ланцюг, пояснив він. Зондо довелося це тричі перекладати, перш ніж Кугуру Мо погодився. Заки закінчилися переговори, в Сема лишилися тільки чоботи, чорний костюм і білизна, а ще тріснутий ріжок, якого Джон Сноу знайшов на Кулаці Перший Людей. «У мене вибору не було,— запевняв себе Сем.— Ми не могли залишатись у Браавосі й не мали іншої можливості заплатити за корабель — хіба що піти жебрати чи красти». Та навіть утричі більше було б усе одно дешево, якби вдалося безпечно доправити мейстра Еймона в Старгород.
Однак на південь довелося плисти крізь шторми, і з кожною бурею старий підупадав на силі й дусі. У Пентосі він попросив винести його на палубу, щоб Сем описав місто словами, але то було востаннє, коли він підвівся з капітанського ліжка. Незабаром по тому голова його знову затуманилася. Коли «Цинамоновий вітер», проминувши Криваву вежу, зайшов у Тайроську гавань, Еймон уже й не просив шукати корабель, який доправить їх на схід. Натомість він знову заговорив про Старгород і архімейстрів з Цитаделі.
«Ти маєш усе їм розповісти, Семе,— казав він.— Архімейстрам. Так, щоб вони зрозуміли. Ті люди, яких я знав у Цитаделі, померли півстоліття тому. Теперішні мене не знають. Усі мої листи... у Старгороді, певно, їх вважали маячнею старого, який з глузду зсунувся. Ти мусиш зробити те, що не вдалося мені,— переконати їх. Розкажи їм, Семе... розкажи про все, що трапилося на Стіні... про блідавців і білих блукальців, про те, як підступає холод...»
«Обіцяю,— запевнив його Сем.— Я долучу свій голос до вашого. Ми обидва їм усе розповімо — ви і я разом».
«Ні,— озвався старий.— Це маєш ти зробити. Розкажи їм. Пророцтво... сон мого брата... Леді Мелісандра відчитала знаки неправильно. Станіс... Так, Станіс має у жилах трохи драконової крові. Так само як і його брат мав. Рейль, Бовтунова донечка... це через неї вони отримали ту кров... це ж їхня бабуся по батькові... маленькою вона кликала мене „дядько Мейстер“. Я так добре це пам'ятав, що дозволив собі сподіватися... може, мені просто хотілося... ми всі обманюємо самі себе, коли дуже хочеться вірити. А Мелісандра більше за всіх, гадаю. Меч не той, вона повинна це розуміти... світло без жару... порожній блиск... меч не той, а облудне світло заведе нас тільки глибше в темряву, Семе. Наша надія — Данерис. Скажи це їм усім у Цитаделі. Змусь їх вислухати. Нехай відішлють до неї мейстра. Данерис необхідний порадник, навчитель, захисник. Усі ці роки я вагався, чекав і спостерігав, а коли прийшов день, я вже занадто старий. Я помираю, Семе,— визнав старий, і зі сліпих очей покотилися сльози.— Смерть не повинна лякати людину настільки стару, як я, а вона лякає. Хіба не безглуздо? У моєму світі завжди темно, то чи мені боятися темряви? Та однак я не можу не думати про те, що буде далі — коли з тіла мого висотається останнє тепло. Чи полину я в Отчі золоті палати на вічний бенкет, як запевняють септони? Чи зможу я там побалакати з Бовтуном, чи знайду там Дейрона живим і жвавим, чи почую, як сестри мої співають своїм дітям? А що як мають рацію комонники? Може, мені судилося навіки-вічні скакати в нічному небі на вогняному огирі? Чи мені знову доведеться повернутися в наш паділ смутку? Хто знає правду? Хто був там, за межею смерті, й бачив? Лише блідавці, а ми-бо знаємо, які вони. Ми знаємо».
Семові не було що казати на таке, однак він постарався втішити старого, як міг. А потім прийшла Жиллі й заспівала для нього — якусь безглузду пісню, якої навчилася від інших Крастерових жінок. Старий з усмішкою на вустах поринув у сон.
То був один з його останніх ясних днів. Далі старий переважно дрімав, скулившись під горою хутра в капітанській каюті. Іноді щось бурмотів уві сні. Прокидаючись, він кликав Сема, наполягаючи, що конче має щось йому сказати, та здебільшого на той час, коли приходив Сем, він уже й забував, що саме мав йому сказати. А коли й пам'ятав, белькотів щось нерозбірливо. Говорив про сни, але не згадував, кому вони наснилися, про скляну свічку, яку неможливо запалити, про яйця-бовтуни, з яких нічого не вилуплюється. Казав, що сфінкс — загадка, а не загадник,— хай що це могло означати. Просив Сема почитати йому з книжки септона Варта, чиї писання всі спалили за правління Бейлора Благословенного. Одного разу прокинувся в сльозах. «Три голови у дракона,— схлипував він,— але я застарий і заслабий, щоб стати однією з них. Я маю бути з нею, вказувати їй шлях, але тіло зрадило мене».
Коли «Цинамоновий вітер» плив через Східці, мейстер Еймон почав забувати Семове ім'я. Бувало, приймав його за одного зі своїх братів-небіжчиків.
— Надто він був слабий для такої довгої мандрівки,— сказав Сем до Жиллі на півбаку, ковтнувши ще рому.— Джон мав би це розуміти. Еймону було вже сто два роки, не можна було йому взагалі випливати в море. Може, якби він лишився в Чорному замку, прожив би ще десять років.