— А може, вона б його спалила. Червона жінка,— озвалася Жиллі; навіть тут, за тисячу льє від Стіни, вона не хотіла вимовляти вголос ім'я Мелісандри.— Вона ж хотіла для своїх багать королівської крові. Вал це розуміла. І лорд Сноу також. Саме тому вони змусили мене забрати Даллиного малюка, а свого залишити замість нього. Мейстер Еймон заснув навіки й уже не прокинеться, та якби він лишився, вона б його спалила.
«Він усе одно згорить,— жалібно подумав Сем,— тільки тепер це доведеться зробити мені». Таргарієни завжди віддавали своїх небіжчиків вогню. Кугуру Мо не дозволив палити погребове багаття на борту «Цинамонового вітру», отож Еймонове тіло поклали в діжку чорного рому, щоб таким чином довезти до Старгорода.
— Напередодні ввечері, перед смертю, він попросив потримати немовля,— вела далі Жиллі.— Я боялася, він його впустить, але ж ні. Він погойдав малюка на руках, промурмотів для нього пісеньку, і Даллин хлопчик простягнув ручку й торкнувся його обличчя. Потім так почав смикати за губу, що я подумала, старому буде боляче, але той тільки засміявся,— вона погладила Сема по руці.— Можемо назвати маленького Мейстром, якщо хочеш. Коли підросте, не зараз. Так, можемо назвати.
— Мейстер — це не ім'я. Але можеш назвати його Еймоном.
Жиллі поміркувала.
— Далла його народила під час бою, коли навколо співали мечі. Ось яке повинно в нього бути ім'я. Еймон Битвороджений. Еймон Мечислав.
«Таке ім'я навіть моєму лорду-батькові сподобалося б. Ім'я для справжнього воїна». Зрештою, хлопчик — син Манса Рейдера й онук Крастера. У ньому не тече Семова боягузницька кров.
— Так і назви його.
— Коли йому виповниться два роки,— пообіцяла вона,— але не раніше.
— А де хлопчик? — раптом запитав Сем. Через ром і смуток він і не помітив, що Жиллі не тримає на руках малюка.
— Його забрала Коджа. Я попросила пригледіти за ним.
— А!
Коджа Мо, капітанська дочка, була вища за Сема й струнка як спис, зі шкірою чорною і гладенькою, як полірований гагат. Вона була зверхницею над корабельними червоними лучниками, а ще вправно володіла вигнутим луком зі златосерця, спроможним випускати стрілу на чотириста ярдів. Коли на Східцях на корабель напали пірати, Коджа своїми стрілами поцілила в дюжину нападників, а Семові стріли в цей час тільки у воду падали. Єдине, що Коджа Мо любила більше за свій лук, то це чукикати Даллиного синочка на коліні та співати до нього літньою мовою. Дикунського королевича полюбили всі жінки на кораблі, й Жиллі довіряла їм хлопчика, хоча ніколи не довіряла його чоловікам.
— Дуже мило з її боку,— мовив Сем.
— Спершу я її боялася,— сказала Жиллі.— Вона така чорна, а зуби такі великі й білі, що я злякалася — це якесь чудовисько чи звір, але ж ні! Коджа добра. Мені вона подобається.
— Я бачу.
За все життя Жиллі знала тільки одного чоловіка — свого жахливого батька. Решту її світу населяли жінки. «Чоловіки її лякають, а от жінки — ні»,— збагнув Сем. І це було зрозуміло. Він сам у Сурмосхилі надавав перевагу товариству дівчат. Сестри були до нього лагідні, а хоч інші дівчата іноді й дражнили, від лихих слів відмахнутися легше, ніж від штурханів і стусанів, які він отримував від інших хлопчаків у замку. Навіть тут, на «Цинамоновому вітрі», Сем почувався краще в товаристві Коджі Мо, ніж її батька, хоча можливо, це просто через те, що вона балакала загальною мовою, а батько — ні.
— І ти мені подобаєшся, Семе,— прошепотіла Жиллі.— І цей напій. Він як вогонь!
«Так,— подумав Сем. Напій для драконів». Кухлі їхні спорожніли, отож Сем підійшов до діжки й налив ще. Сонце на заході, утричі розбухнувши, скотилося зовсім низько. У його червонуватому світлі обличчя Жиллі аж пашіло. Випили за Коджу Мо, за Даллиного хлопчика, за малюка Жиллі, який лишився на Стіні. Далі не лишалося нічого, тільки випити по кухлику за Еймона з дому Таргарієнів.
— Най Отець судить його справедливо,— сказав Сем, шморгнувши носом. Коли допили за мейстра Еймона, сонце вже й геть закотилося. Над обрієм на заході світилася тільки довга тонка червона смужка, наче розтин у небі. Жиллі поскаржилася, що від випивки корабель, здається, кружляє, тож Сем допоміг їй спуститися драбиною на жіночу половину в носовій частині трюму.
У каюті висів ліхтар, і Сем, заходячи, примудрився врізатися в нього головою.
— Ой,— скрикнув він, а Жиллі мовила:
— Боляче? Дай гляну.
Вона схилилася до нього...
...й поцілувала у вуста.
Сем незчувся як відповів на поцілунок. «Я ж дав обітницю»,— подумав він, але руки Жиллі сіпали на ньому чорний одяг, смикали шнурівку на бриджах. Сем на мить відірвався від її вуст, щоб сказати:
— Нам не можна.
— Можна,— заперечила Жиллі та знову припала до його вуст.
«Цинамоновий вітер» кружляв навколо, Сем відчував на язиці Жиллі присмак рому, а за мить її груди виявилися оголеними, й Сем поклав на них долоні. «Я ж дав обітницю»,— подумав він, але одна пипка незбагненним чином опинилася в нього в губах. Була вона рожева й тверда, й коли він почав смоктати, до рота йому полилося молоко, змішуючись зі смаком рому,— Сем у житті не куштував нічого ніжнішого й солодшого. «Якщо я так вчиню, я ж буду не кращий за Дареона»,— подумав Сем, але почувався так добре, що не міг зупинитися. І знагла прутень його випірнув зі штанів — стирчав, наче дебела рожева щогла. У нього був такий безглуздий вигляд, що Сем мало не розреготався, але Жиллі вже штовхнула хлопця на матрац, задерла до пояса спідниці та з легеньким стогоном сіла на нього згори. Це було навіть краще за її пипки. «Яка вона волога,— подумав Сем, аж затамувавши подих.— Я й не думав, що жінка отак стікає соком».
— Тепер я твоя жінка,— прошепотіла Жиллі, ковзаючи вгору-вниз. А Сем, застогнавши, подумав: «Ні, ні, не можна, я ж дав обітницю, я ж промовив слова»,— але натомість промовив тільки одне слово:
— Так.
А потім вона заснула, обійнявши його й поклавши голову йому на груди. Семові теж слід було поспати, та він занадто сп'янів од рому й молока й Жиллі. Він розумів, що час забиратися назад у свій гамак на чоловічій половині, але так було приємно відчувати Жиллі під боком, що він не міг поворухнутися.
Почали заходити інші — чоловіки й жінки, й Сем дослухався до їхніх поцілунків, сміху й парування. «Мешканці Літніх островів. Ось яка в них жалоба. На смерть вони відповідають життям». Сем колись читав про це, давним-давно. Цікаво, думав він, чи знала про це Жиллі, чи розповіла їй Коджа Мо, що треба робити.
Вдихаючи запах її волосся, він дивився на ліхтар, який гойдався над головою. «Сама Стариця не зможе вивести мене з цієї ситуації». Найкраще було би просто зараз вислизнути та стрибнути в море. «Якщо я потону, ніхто й не дізнається, як я зганьбився, порушивши обітницю, а Жиллі знайде собі когось кращого — не такого тлустого боягуза».
Вранці він прокинувся у власному гамаку в чоловічій каюті, під крики Зондо.
— Вітер! — гуркотав помічник капітана.— Підйом і до роботи, Чорний Семе! Вітер іде!
Брак словникового запасу Зондо компенсував гучністю. Сем скотився з гамака, став на ноги — й одразу про це пошкодував. Голова розколювалася, одна з водянок уночі луснула, ще й нестримно нудило.
Але Зондо не знав жалю, отож Семові довелося натягати своє чорне вбрання. Воно відшукалося під гамаком, звалене на купу й вологе. Понюхавши, чи не дуже воно смердить, Сем виявив, що пахне сіллю, морем і смолою, вологою парусиною і цвіллю, фруктами, рибою і чорним ромом, дивними прянощами й екзотичною деревиною, а ще відгонить п'янким букетом його власного висохлого поту. Але відчувався й дух Жиллі — свіжий аромат волосся й солодкий запах молока, тож Семові приємно було вдягатися. От якби ще знайти десь теплі сухі шкарпетки! Бо між пальців уже грибок завівся.
Скрині з книжками і близько було недосить, щоб оплатити подорож на чотирьох з Браавоса в Старгород, однак на «Цинамоновому вітрі» бракувало робочих рук, тож Кугуру Мо погодився взяти пасажирів, якщо вони теж працюватимуть. Коли Сем запротестував, адже мейстер Еймон був заслабий, немовля працювати не могло, а Жиллі страшенно боялася моря, Зондо розреготався: «Чорний Сем — великий і товстий. Чорний Сем працюватиме за чотирьох».