Серсі пильно її роздивилася.
— Це не мій брат.
У роті стояв квасний присмак. «Мабуть, забагато я хотіла, особливо після Лораса. Не можуть боги бути настільки милостиві».
— У цього чоловіка карі очі. А в Тиріона одне око було чорне, а друге — зелене.
— Очі, атож... ваша світлосте, очі вашого брата трішки... зіпсувалися. Отож я взяв на себе сміливість замінити їх скляними... але помилився з кольором, як ви й сказали.
Це її тільки гірше роздратувало.
— Може, в цієї вашої голови очі й скляні, а от у мене — ні. Та на Драконстоні химери більше схожі на Куця, ніж цей дядько. Він лисий і вдвічі старший за мого брата. І куди поділися його зуби?
Чоловік, зачувши лють у її голосі, аж скулився.
— У нього був разочок чудових золотих зубів, ваша світлосте, але ми... я так шкодую...
— О, поки що ні. Але дуже скоро пошкодуєте.
«Слід би його повісити. Нехай хапає ротом повітря, доки обличчя не посиніє, як у мого любого синочка». Ці слова мало не зірвалися їй з вуст.
— Це просто помилка, чесно. Карлики всі такі схожі один на одного, і... ваша світлосте, ви ж бачите, в нього немає носа...
— В нього немає носа, бо ви його відрізали.
— Ні! — чоло його зросилося потом, виказуючи, що він бреше.
— Так,— у голос Серсі просочилася солодка отрута.— Принаймні вам на це вистало розуму. Бо перед вами один дурень намагався мене переконати, що ніс йому наново відростив чаклун-бурлака. Однак мені здається, що ви тепер винні цьому карлику носа. Дім Ланістерів завжди сплачує свої борги, і ви сплатите також. Пане Мірине, заберіть цього шахрая до Кайберна.
Сер Мірин Трант, підхопивши тайросянина під руку, потягнув його геть, а той ще намагався протестувати. Коли вони зникли за дверима, Серсі обернулася до Озмунда Кетлблека.
— Пане Озмунде, заберіть оце з-перед моїх очей і приведіть решту трьох, які начебто знають щось про Куця.
— Так, ваша світлосте.
На жаль, троє потенційних інформаторів принесли користі не більше, ніж тайросянин. Один сказав, що Куць ховається в старгородському борделі, беручи в рот у чоловіків. Серсі одразу уявила цю кумедну картинку, але й на мить у це не повірила. Другий запевняв, що бачив карлика в балагані у Браавосі. Третій наполягав, що Тиріон став пустельником, оселився в приріччі, на якомусь пагорбі з привидами. Всім трьом королева відповіла однаково.
— Якщо ваша ласка, проведіть одного з моїх бравих лицарів до цього карлика — й отримаєте гарну винагороду,— пообіцяла вона.— Якщо, звісно, то буде Куць. Якщо ж ні... лицарі мої брехню не дуже толерують, так само як і дурнів, які відсилають їх ганятися за тінями. Тож дехто може і язика втратити.
І раптом усі троє інформаторів втратили певність і припустили, що, може, бачили якогось іншого карлика.
Серсі й не уявляла, що карликів так багато.
— Ці малі чудовиська заполонили цілий світ? — скаржилася вона, коли виводили останнього інформатора.— Скільки ж їх може бути?
— Вже менше, ніж було,— озвалася леді Мерівезер.— Прошу честі провести вашу світлість до суду.
— Якщо ви там не занудьгуєте,— сказала Серсі.— Багато в чому Роберт поводився як дурень, однак в одному мав рацію. Правити королівством — тяжка робота.
— Сумно дивитися, як ваша світлість виснажує себе турботами. Я б на вашому місці втекла, щоб веселитися, а всі ці маркітні скарги хай вислуховує правиця. Можемо перевдягтися у служниць і провести день серед простолюду — послухати, що люди кажуть про падіння Драконстону. Я знаю один заїзд, де грає Блакитний Бард, коли не співає для маленької королеви, а ще знаю один підвальчик, де штукар перетворює свинець на золото, воду — на вино, а дівчат — на хлопців. Хай би спробував свої чари на нас двох. Цікаво буде вашій світлості одну ніч побути чоловіком?
«Була б я чоловіком, то стала б Джеймі,— подумала королева.— Була б я чоловіком, то правила б державою від власного імені, а не від Томенового».
— Тільки якщо ви залишитеся жінкою,— сказала вона, знаючи, що саме це Тейна й хотіла почути.— От пустунка — на таке мене підбиваєте! Та що з мене буде за королева, якщо я віддам свою державу в тремтячі руки Гариса Свіфта?
— Ваша світлість надто сумлінна,— закопилила губи Тейна.
— Так,— погодилася Серсі,— але до кінця дня я вже про це шкодуватиму.
Вона взяла леді Мерівезер під руку.
— Ходімо.
Першим прохачем сьогодні був Джалабар Ксо, як і належиться йому за рангом: він-бо королевич, хай і вигнанець. У своєму яскравому плащі з пір'я вигляд він мав пишний, однак прийшов канючити. Серсі вислухала його звичні благання надати йому людей і зброю, щоб відвоювати Долину Червоної Квітки, а тоді мовила:
— Королевичу Джалабаре, його світлість і сам веде війну. Просто зараз у нього вільних людей немає. Можливо, наступного року.
Саме так йому завжди відповідав і Роберт. Наступного року Серсі йому відмовить раз і назавжди, але не сьогодні. Бо сьогодні Драконстон нарешті належить їй!
Лорд Галін з гільдії алхіміків явився, щоб попросити дозволу для піромантів спробувати висидіти драконові яйця, якщо такі знайдуться на Драконстоні, оскільки нині острів повернувся в королівські руки.
— Якщо такі яйця ще зоставалися, Станіс уже давно продав їх, щоб оплатити витрати на свій заколот,— відповіла йому королева. Вирішила утриматися й не казати, що цей план — чисте божевілля. Відтоді як помер останній дракон Таргарієнів, усі такі спроби призводили до згуби, зганьблення й заглади.
Потім перед королевою постали купці, які благали трон заступитися за них перед Залізним банком Браавоса. Браавосяни, схоже, вимагали погашення простроченої заборгованості й відмовлялися надавати нові позики. «Нам потрібен власний банк,— вирішила Серсі,— Золотий банк Ланіспорту». Може, коли Томен надійно сидітиме на престолі, вона цим займеться. Але поки що вона могла тільки порадити купцям сплатити борги браавоським лихварям.
Делегацію від Віри очолював її давній приятель септон Рейнард. Через місто його супроводжували шестеро Воїнових синів, тобто разом їх було семеро — сакральне і сприятливе число. Новий верховний септон — а чи верховний горобець, як обізвав його Сновида,— в усьому шанував сімку. Лицарські пояси з мечами були смугасті — в сімох кольорах Віри. Руків'я мечів і гребені великих шоломів прикрашали семигранні кристали. Ходили ці лицарі з мигдалеподібними щитами, які не були у вжитку ще з часів Завоювання, з гербом, якого в Сімох Королівствах не бачили вже багато сторіч: яскравим веселковим мечем на темному полі. Вже близько сотні лицарів віддали своє життя і свій меч ордену Воїнових синів, стверджував Кайберн, і щодня приходили нові й нові. «їх усіх оп'янили боги. Хто б міг подумати, що в королівстві їх набереться стільки?»
Здебільшого то були замкові лицарі та лицарі-бурлаки, та була серед них і жменька високородних: молодших синів, маломожних лордів, літніх людей, які хотіли спокутувати старі гріхи. І Лансель! Серсі спершу подумала, що Кайберн жартує, коли він сказав їй, що її блаженний брат у других зрікся замку, земель і дружини й повернувся в місто, щоб вступити в шляхетний і могутній орден Воїнових синів, але ж ні: он стоїть Лансель серед інших набожних дурнів.
Серсі це зовсім не сподобалося. Незадоволена вона була й постійною різкістю й невдячністю верховного горобця.
— Де верховний септон? — поцікавилася вона в Рейнарда.— Я викликала його.
Септон Рейнард підпустив у голос жалю.
— Його святість послав натомість мене й просив переказати, що Семеро відрядили його на боротьбу зі злом.
— І як він це збирається робити? Проповідуватиме про скромність на вулиці Шовковій? Він гадає, що, помолившись за повій, поверне їм цноту?
— Отець і Мати створили наше тіло так, щоб чоловік міг з'єднатися з жінкою і зачати законних дітей,— відгукнувся Рейнард.— Грішно й негоже жінці продавати своє священне тіло за гроші.
Ці благочестиві повчання звучали б значно переконливіше, якби Серсі не знала, що септон Рейнард має близьких подруг у всіх борделях на Шовковій. Він, певно, зміркував, що підцвірінькувати верховному горобцю значно приємніше, ніж драїти підлогу.