— Навіть не думайте тут мені проповідувати,— мовила королева.— Власниці борделів почали скаржитися, й небезпідставно.
— Коли говорять грішники, навіщо праведниками слухати?
— Ці грішники наповнюють королівську скарбницю,— прямо сказала королева,— їхні пенні допомагають платити золотим плащам і будувати галери для захисту наших берегів. А ще подумайте про торгівлю. Якщо на Королівському Причалі не залишиться борделів, кораблі зупинятимуться в Сутінь-долі й Мартингороді. Його святість обіцяв мені спокій на вулицях. Повії і допомагають його підтримувати. Чоловіки, якщо у них забрати повій, схильні вдаватися до ґвалту. Отож нехай його святість проповідує і молиться в своєму септі, де й належиться.
Королева сподівалася побачити й лорда Гайлза, однак натомість з'явився великий мейстер Пайсел, сірий з обличчя, й почав вибачатися: мовляв, Розбі надто слабий, щоб підвестися з ліжка.
— Це дуже сумно, але, боюся, лорд Гайлз зовсім скоро приєднається до своїх шляхетних пращурів. Най Отець судить його справедливо.
«Якщо Розбі помре, Мейс Тайрел і маленька королева спробують знову нав'язати мені Гарта Грубого».
— Лорд Гайлз кашляє вже багато років, і досі кашель не вбив його,— заперечила королева.— Прокашляв половину Робертового правління й усе царювання Джофрі. Тож якщо він помирає, хтось йому в цьому допоміг.
Великий мейстер Пайсел недовірливо закліпав.
— Ваша світлосте! Хто міг би зичити лорду Гайлзу смерті?
— Може, його спадкоємець...— («Або маленька королева»).— Або колись зневажена жінка...— («Марджері, і Мейс, і королева колючок — чом ні? Гайлз у них на дорозі стоїть»).— Давній ворог. Новий ворог. Ви.
Старий побілів.
— В-ваша світлість жартує. Я... я його милості прочищав шлунок, робив кровопускання, лікував припарками та вливаннями... оковита з льодом і лимоном трохи полегшує його стан, а солод-сон притамовує кашель, але нині лорд Гайлз, боюся, вже почав разом із кров'ю викашлювати власні легені.
— Нехай так. Повертайтеся до нього й перекажіть йому, що я не давала йому дозволу помирати.
— Як зволите, ваша світлосте,— Пайсел силувано вклонився.
А прохачі йшли, йшли і йшли, один нудніший за іншого. Увечері, коли нарешті пішов останній, королева сіла розділити просту вечерю з сином.
— Томене,— заговорила вона,— коли молитимешся перед сном, подякуй Матері й Отцеві, що ти ще маленький. Бути королем — тяжка праця. Запевняю, вона тобі не сподобається. Всі тебе дзьобають зусібіч, як вороняча зграя. І кожне хоче урвати собі шматочок твого м'яса.
— Гаразд, мамо,— сумно озвався Томен. Серсі зрозуміла, що маленька королева вже повідомила йому про сера Лораса. Сер Озмунд казав, що хлопчик плакав. «Він ще маленький. Заки доросте до Джофового віку, вже й забуде, який той Лорас був з обличчя».— Хоча я не проти — нехай дзьобають,— провадив син.— Мені слід щодня виходити з тобою до суду й слухати. Марджері говорить...
— ...забагато,— обірвала його Серсі.— Я б їй залюбки язика вирвала.
— Не кажи так,— зненацька закричав Томен, і його маленьке кругле личко почервоніло.— Не чіпай її язика. Не чіпай її. Тут король — я, а не ти.
Вона, не вірячи власним вухам, витріщилася на нього.
— Що ти сказав?
— Тут король — я. Це я вирішую, кому вирвати язика, а не ти. Я тобі не дозволю скривдити Марджері. Не дозволю. Я забороняю.
Серсі, вхопивши його за вухо і не зважаючи на його вищання, потягнула його до дверей, де стояв на варті сер Борос Блаунт.
— Пане Боросе, його світлість забувається. Будь ласка, заберіть його в спальню й приведіть нагору Пейта. Цього разу нехай Томен сам відшмагає хлопчика. І не зупиняється, поки в того на щоках кров не виступить. А якщо його світлість відмовиться чи бодай словом заперечить, викличте Кайберна і накажіть йому вирвати Пейту язика, щоб його світлість добре затямив, чого коштує зухвальство.
— Як накажете,— засопів сер Борос, ніяково поглядаючи на короля.— Ваша світлосте, будь ласка, ходімо.
Коли на Червону фортецю опустилася ніч, Джоселін запалила у спальні королеви коминок, а Доркас — свічки біля ліжка. Серсі відчинила вікно, щоб впустити повітря, й виявила, що хмари знов затягнули небо, поховавши всі зірки.
— Яка сьогодні темна ніч, ваша світлосте,— пробурмотіла Доркас.
«Так,— подумала Серсі,— однак не така темна, як у Дівосклепі, чи на Драконстоні, де лежить попечений і закривавлений Лорас Тайрел, чи в чорних камерах під замком». Королева гадки не мала, чому це спало їй на думку. Вона ж вирішила викинути Фалізу з голови. «Двобій! Не треба було заміж виходити за такого бовдура». Зі Стоукворту прийшла звістки, що леді Танда померла від запалення у грудях, яке стало результатом зламаного стегна. Лоліс Льоха проголошена леді Стоукворт, а лордом — сер Брон. «Танда померла, а Гайлз помирає. Добре, що лишається Сновида, бо при дворі вже зовсім блазнів не зосталося». Посміхнувшись, королева відкинула голову на подушку. «Коли я її в щічку поцілувала, відчула солоний смак її сліз».
Але наснився їй той давній сон про трьох дівчат у брунатних плащах і про зобасту стару в наметі, де відгонило смертю.
Гостроверхий намет старої стояв темний. Серсі не хотіла заходити — так само як не хотіла й тоді, в десять років, але ж на неї дивилися інші дівчата, й вона не могла просто розвернутися й піти геть. У сні вони були втрьох, так само як і наяву. Гладка Джейн Фарман трималася, як завжди, позаду. Дивина, що вона взагалі на це погодилася. Мелара Гезерспун була сміливіша, старша й симпатичніша — ну, якщо ластовиння можна вважати симпатичним. Усі троє потихеньку висковзнули з ліжок і, горнучись у домоткані плащі й низько натягнувши каптури, перетнули турнірне поле в пошуках чаклунки. Мела чула, як служниці між собою шепотілися, буцімто чаклунка може чоловіка проклясти, а може приворожити, вміє викликати духів і передбачати майбутнє.
Тоді, наяву, дівчата захекано хихикали, дорогою перешіптувалися, збуджені були не менше, ніж налякані. Уві сні все було інакше. Уві сні у шатрах миготіли тіні, а лицарі та слуги, що траплялися дорогою, були немов з туману зіткані. Дівчата довгий час блукали, поки знайшли намет старої ворожки. На той час уже почали гаснути смолоскипи. Серсі дивилася, як туляться одна до одної подруги, перешіптуючись. Повертайтеся,— намагалася сказати їм Серсі,— йдіть геть, нема вам тут чого робити. Та хоча губи її ворушилися, з них не зривалося ні слова.
Першою зайшла, відкинувши запинало, донька лорда Тайвіна, одразу за нею — Мелара. Джейн Фарман увійшла остання і постаралася сховатися за подруг, як робила зазвичай.
Намет повнився різними запахами. Кориця і мускатний горіх. Перець — червоний, білий, чорний. Мигдалеве молоко й цибуля. Гвоздика, цитронелла, дорогоцінний шафран — і ще дивніші прянощі, зовсім рідкісні. Світло давала тільки залізна жаровня у формі голови василіска — слабке зеленкувате сяйво, у якому стінки намету здавалися холодними, мертвими, зотлілими. А наяву було так само? Серсі вже й не пам'ятала.
Уві сні ворожка вже спала — як і тоді, наяву. Облиште її,— кортіло крикнути королеві,— малі дурепи, ніколи не будіть чаклунку. Але, без'язика, могла тільки спостерігати, як одна з дівчат скинула плаща, буцнула ногою відьмине ліжко й мовила: «Прокидайтеся, ми хочемо дізнатися своє майбутнє».
Щойно Магі Ропуха розплющила очі, як Джейн Фарман, перелякано пискнувши, втекла з намету, сторчголов пірнувши в ніч. Товста, дурна й боязка маленька Джейн, бліда й одутла, лякалася кожної тіні. Але якраз вона вчинила мудро. Джейн і досі живе на Білому острові. Одружилася з якимсь прапороносцем свого лорда-брата й наплодила дюжину діток.
Очі в старої були жовті й каправі. У Ланіспорту переказували, що чоловік її привіз зі сходу, з цілою скринею прянощів, молоду та вродливу, однак вік і зло полишили на ній свій слід. Була вона приземкувата, вся в бородавках, з ластатою зеленкуватою шкірою на щоках і підборідді. Зуби давно повипадали, а цицьки звисали до колін. Зблизька від неї відгонило хворістю, а коли вона заговорювала, чути було дивний і насичений бридкий віддих. «Забирайтеся»,— хрипко прошепотіла вона до дівчат.