Зранку вона снідала з Томеном. Поводився він дуже тихо: схоже, покарання Пейта його дечого навчило. Снідали яєшнею з підсмаженим хлібом і шинкою, а наостанок подали криваві апельсини, які щойно розвантажили з корабля з Дорну. Син був зі своїми кошенятами. Спостерігаючи, як кошенята граються у нього під ногами, Серсі почулася трішки краще. «Поки я жива, з Томеном нічого не трапиться». Коли йдеться про його безпеку, королева ладна повбивати половину лордів у Вестеросі й весь простолюд до ноги.
— Іди з Джоселін,— мовила Серсі по сніданку.
А тоді послала по Кайберна.
— Леді Фаліза ще жива?
— Так, жива. Може, тільки не зовсім... здорова.
— Зрозуміло,— Серсі якусь мить поміркувала.— А той Брон... Не можу сказати, що мене тішить ворог просто під боком. Уся його сила — в Лоліс. А якби ми пред'явили її старшу сестру.:.
— На жаль,— мовив Кайберн,— боюся, леді Фаліза більше не зможе правити у Стоукворті. Ба навіть їсти сама навряд чи зможе. Я багато від неї дізнався, щира правда, але яким коштом? Сподіваюся, я не перевищив своїх повноважень, ваша світлосте.
— Ні.
Хай що хотіла Серсі зробити, та вже запізно. Але нема чого шкодувати. «І краще буде, якщо вона помре,— сказала собі Серсі.— Хіба захочеться їй жити без чоловіка? Хай який то був йолоп, а ця дурепа, схоже, його любила».
— Є ще одна справа. Мені вночі наснився жахливий сон.
— Усім людям час до часу такі сняться.
— Мені наснилася відьма, до якої я колись сходила в дитинстві.
— Полісунка? Вони здебільшого нікому не шкодять. Трохи знахарки, трохи повитухи, але в іншому...
— Ні, та була інакша. До неї половина Ланіспорту ходила по амулети й зілля. Матір третьорядного лорда — заможного купця, якому титул дарував мій дідо. Батько цього лорда знайшов собі дружину, коли вів торгівлю на сході. Подейкували, що вона його приворожила, хоча, швидше за все, вистачило й того привороту, що вона мала між ногами. Вона ж не завжди була потворна, принаймні так казали. Імені її я не пригадую. Щось таке довге, східне й іноземне. Простолюд називав її Магі.
— Мейгі?!
— Це так воно вимовляється? Жінка висмоктувала у тебе з пальця краплину крові й оповідала, що тобі принесе завтра.
— Криваві чари — найтемніші. І, кажуть, наймогутніші.
Серсі про це й слухати не хотіла.
— Ця мейгі зробила декілька пророцтв. Спершу я тільки сміялася, однак... вона передбачила смерть однієї з моїх подружок. У той час дівчинці було всього одинадцять років і вона, здорова як корова, мешкала за безпечними мурами Кичери. Однак незабаром упала в криницю і втопилася.
Мелара благала Серсі ніколи не згадувати того, що вони почули в наметі мейгі. «Якщо ми про це не говоритимемо, то скоро все забудемо, й тоді то буде просто як поганий сон, що нам наснився,— сказала Мелара.— А погані сни не збуваються». Вони обидві ще бути такі малі, що це звучало майже мудро.
— Ви й досі горюєте за своєю давньою подружкою? — запитав Кайберн.— Ось що вас непокоїть, ваша світлосте?
— За Меларою? Ні. Та я вже й обличчя її не пригадаю. Просто... ця мейгі знала, скільки я матиму дітей і скільки в Роберта буде байстрюків. За багато років до того, як у нього народився бодай один, вона вже знала все. Пообіцяла мені, що я стану королевою, але з'явиться інша...— («Молодша і вродливіша», вона сказала),— інша королева, яка відбере в мене все найдорожче.
— І ви хочете відвернути пророцтво?
«Понад усе на світі»,— подумала вона.
— А його можна відвернути?
— О так. Не сумнівайтеся.
— А як?
— Думаю, ваша світлість знає як.
І вона таки знала. «З самого початку знала,— подумала вона.— Ще в наметі. Хай вона тільки спробує — мій брат її уб'є».
Однак одна справа — знати, що треба робити, і зовсім інша — знати, як це зробити. На Джеймі більше покладатися не можна. Раптова хвороба — ото був би вихід, але боги рідко бувають такі послужливі. Тоді як? Ніж, подушка, кухлик серцезгубу? З усім цим можуть виникнути проблеми. Коли уві сні помирає літня людина, ніхто не дивується, та якщо в ліжку знайдуть мертву шістнадцятирічну дівчину, це викличе багато незручних запитань. Крім того, Марджері ніколи не спить сама. Навіть коли сер Лорас при смерті, біля неї все одно день і ніч чатують мечі.
«Але ж мечі двосічні. Ті, хто її чатує, можуть її і погубити». Але докази мають бути настільки переконливими, щоб власний лорд-батько Марджері не мав іншого виходу, як дати згоду на страту. А це буде нелегко. «Коханці її навряд чи зізнаються, бо ж добре знають, що і їм це коштуватиме голови. Хіба що тільки...»
Наступного дня королева підійшла у дворі до Озмунда Кетлблека, коли той змагався з одним з близнюків Редвинів. З яким саме — хто-зна, Серсі їх не розрізняла. Якийсь час вона спостерігала, як літають мечі, а потім відкликала сера Озмунда вбік.
— Прогуляйтеся зі мною,— попросила вона,— і скажіть мені правду. Не хочу слухати ні порожніх хвастощів, ні балачок про те, що Кетлблек вартий трьох інших лицарів. Від вашої відповіді багато що залежить. Ваш брат Озні. Він добрий мечник?
— Добрий. Ви ж його бачили. Не такий дужий, як ми з Осфридом, але меткий.
— Якби до цього дійшло, він зміг би здолати сера Бороса Блаунта?
— Бороса Барило? — пирхнув сер Озмунд.— Йому скільки — сорок? П'ятдесят? Половину часу напідпитку, а коли й тверезий, він же товстий. Якщо колись і мав він хист до бою, то давно вже розгубив. Так, ваша світлосте, якщо убити треба сера Бороса, Озні з цим упорається легко. А що таке? Сер Борос вчинив зраду?
— Ні,— відповіла вона. «Це Озні вчинив».
Брієнна
На перший труп наїхали за милю від роздоріжжя.
Гойдався на гілці всохлого дерева, на почорнілому стовбурі якого й досі виднілися сліди блискавки, яка те дерево вбила. Круки вже добре приклалися до обличчя трупа, а вовки побенкетували на тій частині ніг, що звисала ближче до землі. Нижче колін зосталися хіба кістки й обривки шкіри... і ще пожований черевик, весь у болоті й цвілі.
— А що це в нього в роті? — зацікавився Подрик.
Брієнні довелося зібратися на мужності, щоб поглянути. На моторошному сіро-зеленому обличчі зяяв роззявлений, розтягнутий ротяка. Між зуби хтось запхав гострого білого камінця. Камінця чи...
— Це сіль,— сказав септон Мерібальд.
За п'ятдесят ярдів побачили ще один труп. Падальники вже стягнули його на землю, отож його рештки валялися на землі попід пошарпаним зашморгом, що звисав з гілки в'язу. Брієнна, може, проїхала б мимо й не помітила його, якби не Пес, який занюхав сморід і скочив у бур'яни, щоб краще все рознюхати.
— Що там, Песику? — зістрибнув з коня сер Гайл, широким кроком рушив за собакою — і повернувся з напівшоломом у руках. Усередині була голова, а ще трохи хробаків і жуків.— Добра криця,— оголосив сер Гайл,— і не дуже пом'ята, от тільки лев без голови. Поде, хочеш собі шолом?
— Тільки не цей. Там хробаки.
— Хробаків змиєш, хлопче. Ти гидливий, як дівчина.
— Шолом на нього завеликий,— кинула на сера Гайла сердитий погляд Брієнна.
— Доросте.
— Не хочу,— сказав Подрик. Сер Гайл знизав плечима й пожбурив поламаного шолома назад у бур'яни разом з левом на гребені. Пес, гавкнувши, задер під деревом задню лапу.
Затим не можна було і ста ярдів проїхати, щоб не натрапити на труп. Висіли на ясенах і яворах, на буках і березах, на вільхах і в'язах, на старих сивих вербах і ставних каштанах. І всі мали на шиях зашморг — гойдалися на конопляній мотузці, з набитим сіллю ротом. Дехто з повішеників був у плащах — сірих, блакитних чи малинових, так вицвілих від сонця і дощу, що кольори заледве розрізнялися. У декого на грудях були нашиті герби. Брієнна помітила сокири, стріли, кілька лососів, сосну, дубовий листок, жуків, когута, вепрячу голову, півдюжини тризубів. «Зломлені,— збагнула вона,— рештки дюжини різних армій, покидьки лордів».