— У нас немає матері.
— Була, але її вбили,— докинула друга. Найстарша зробила крок уперед, заховавши маленьку собі за спідницю.
— Ви хто? — запитала вона вимогливо.
— Порядні мандрівники, які шукають де заночувати. Мене звати Брієнна, а це септон Мерібальд — його в приріччі добре знають. Хлопчик — це мій зброєносець, Подрик Пейн, а лицар — сер Гайл Гант.
Зненацька стукіт урвався. Дівчинка окинула гостей сторожким поглядом, які бувають лише в десятирічних.
— Мене звати Верба. Вам потрібні кімнати?
— І кімнати, і ель, і чого-небудь гаряченького поїсти,— сказав сер Гайл, спішуючись.— Ти хазяйка?
Вона похитала головою.
— Хазяйка — моя сестра Джейн. Але її зараз немає. Поїсти можемо дати тільки конину. Якщо вам потрібні повії, то в нас їх нема. Сестра їх вигнала. Зате є де спати. Є і перини, та переважно солом'яники.
— І всі з вошами, понад сумнів,— мовив сер Гайл.
— У вас є чим платити? Срібло маєте?
— Срібло? — розсміявся сер Гайл.— За нічліг і кінську ногу? Ти нас грабувати зібралася, дитино?
— Ми беремо сріблом. Або йдіть ночуйте в лісі з мертвяками,— сказала Верба і глянула на віслючка з повними тюками й діжками на спині.— Це у вас харчі? Де ви взяли?
— У Дівоставі,— пояснив Мерібальд. Пес підгавкнув.
— Ти так усіх постояльців допитуєш? — поцікавився сер Гайл.
— У нас постояльців небагато. Не те що перед війною. Нині мандрують тільки горобці, ба й гірші за них.
— Гірші? — перепитала Брієнна.
— Злодії,— почувся хлоп'ячий голос зі стайні.— Грабіжники.
Обернувшись, Брієнна побачила привида.
«Ренлі!» Удар молотом у саме серце не вразив би її дужче.
— Мілорде? — видихнула вона.
— Лорд? — хлопець відкинув чорний кучерик, що впав йому на чоло.— Я простий коваль.
«Це не Ренлі,— збагнула Брієнна.— Ренлі мертвий. Ренлі помер у мене на руках, йому був двадцять один рік. А цей ще хлопчик». Хлопчик — викапаний Ренлі, коли той вперше приплив на Тарт. Ні, навіть молодший. «Підборіддя в нього квадратніше, а брови густіші».
Ренлі був стрункий і гнучкий, а в цього хлопця широкі плечі й натруджена права рука, як часто буває в ковалів. На собі він мав довгий шкіряний фартух, вдягнений просто на голі груди. Щоки й підборіддя вкривала чорна щетина, а чуприна — густа чорна кучма — спускалася нижче вух. У короля Ренлі волосся було таке саме вугільно-чорне, але завжди вимите й зачесане. Іноді він його підстригав коротко, а іноді відрощував аж до плечей і носив розпущеним або завізував ззаду золотою стрічкою, проте ніколи воно не бувало сплутаним чи мокрим від поту. І хоча очі в хлопці були такого самого насиченого синього кольору, в Ренлі вони завжди світилися теплом і турботою, іскрилися сміхом, а в хлопця випромінювали гнів і підозру.
Септон Мерібальд теж це помітив.
— Ми не скривдимо вас, хлопче. Коли цей заклад ще належав Маші Гедл, вона завжди для мене мала медівник. Іноді навіть ліжко мені виділяла — коли в заїзді не було завізно.
— Вона померла,— сказав хлопець.— Її повісили леви.
— Схоже, у ваших краях вішати — улюблена розвага,— зронив сер Гайл Гант.— Мав би я тут трохи землі, то сіяв би коноплю, продавав мотузку — й заробив цілий статок.
— Усі ці діти,— звернулася Брієнна до Верби,— це твої сестри і брати? Рідні й двоюрідні?
— Ні,— роздивлялася її Верба поглядом, який Брієнна знала дуже добре.— Вони просто... не знаю... Їх іноді приводять горобці. А інші дають собі раду самі... Якщо ви жінка, чого ви вбрані як чоловік?
Але відповів їй септон Мерібальд.
— Леді Брієнна — діва-воїтелька, яка мандрує з особливим дорученням. Але зараз їй потрібне сухе ліжко й тепле вогнище. Як і нам усім. Мої старі кості пророкують близький дощ. То знайдуться для нас кімнати?
— Ні,— сказав юний коваль.
— Так,— водночас із ним сказала Верба.
Вони обмінялися сердитими поглядами. А тоді Верба тупнула ніжкою.
— У них їжа є, Гендрі. А малеча голодна.
Вона свиснула — і, мов за помахом чарівної палички, з'явилися ще діти: з-під ґанку повилазили обдерті хлоп'ята з нестриженими чубами, а у вікнах, які виходили у двір, показалися скрадливі дівчатка. Дехто стискав у руках заряджені арбалети.
— Назвіть заїзд «Арбалетниця»,— порадив сер Гайл.
«Краще „Сиротинець“»,— подумала Брієнна.
— Воте, піди допоможи їм з кіньми,— звеліла Верба.— Віллє, опусти каменюку, вони не збираються нас кривдити. Гвоздико, Пейте, ані біжіть принесіть дров для вогнища. Джоне Пенні, поможи септону тюки познімати. А я проведу їх у кімнати.
Врешті-решт обрали три суміжні кімнати, кожна з яких могла похвалитися вікном, нічним горщиком і ліжком з периною. У Брієнни в кімнаті був ще й коминок. За кілька пенні їй принесли трохи дров.
— Мені спати у вашій кімнаті чи в сера Гайла? — запитав Подрик, коли вона відчиняла віконниці.
— Це ж не Тихий острів,— озвалася вона.— Можеш лишатися в мене.
Завтра вранці вона планувала продовжити шлях уже тільки вдвох із Подриком. Септон Мерібальд прямував через Ліщину і Річколук у Місто Лорда Гаровея, але Брієнна не бачила сенсу йти далі з ним. Товариство йому складе Пес, а Брієнну старший брат цілком переконав, що на Тризубі вона Сансу Старк не відшукає.
— Хочу встати до схід сонця, поки сер Гайл ще спатиме,— сказала Брієнна, яка так і не пробачила йому Небосаду... та й Гант сам казав, що ніяких обітниць стосовно Санси не давав.
— А куди ми поїдемо, сер? Тобто міледі?
На це запитання Брієнна не мала готової відповіді. Нині вони в буквальному розумінні опинилися на роздоріжжі: тут сходилися королівський, річковий і високий гостинці. Високий гостинець через гори веде у Видол Аринів, де до самої смерті правила тітка леді Санси. Річковий гостинець біжить на захід уздовж Червоного Зубця до Річкорину, де в облозі сидить Сансин двоюрідний дідусь,— принаймні він ще живий. А можна поїхати на північ королівським гостинцем — мимо Близнючок, а потім через Перешийок з його болотами й мочарами. Якби Брієнна змогла пробитися повз Кейлінський рів — хай у чиїх він нині руках,— королівський гостинець вивів би її до Вічнозиму.
«А можна королівським гостинцем поїхати на південь,— подумала Брієнна.— Облизавши макогона, повернутися на Королівський Причал, зізнатися серу Джеймі в провалі й пошукати корабель, який доправить мене назад на Тарт, як і радив старший брат». Думка була гірка, але в душі Брієнні дуже хотілося у Вечірній палац до батька, а ще подумалося: чи втішав би її Джеймі, якби вона розплакалася в нього на плечі? Хіба ж не про це мріють чоловіки? Про безпомічних жінок, які потребують захисту?
— Сер? Міледі? Я запитав, куди нам далі...
— Вниз у вітальню — вечеряти.
У вітальні аж мурашилося від дітей. Брієнна спробувала їх полічити, але вони й миті не могли спокійно всидіти на місці, отож декого вона порахувала двічі, ба й тричі, а декого — ні разу, тому зрештою покинула цю справу. Столи зіставили у три ряди, а тепер старші хлопці тягали з кінця кімнати лавки. «Старші» — це років десятьох-дванадцятьох. Гендрі серед них єдиний був майже дорослий, однак накази роздавала Верба, так наче вона — королева в замку, а всі інші дітлахи — її слуги.
«Була б вона шляхетного роду, їй би не довелося вчитися командувати, а їм — підкорятися, це в неї природне». Цікаво, подумала Брієнна, чи не може виявитися, що Верба не така проста, як здається? Дівчинка не вийшла ні віком, ні вродою, щоб бути Сансою Старк, однак вона може виявитися її молодшою сестрою, а навіть леді Кетлін казала, що їй далеко до сестриної краси. «Каштанові коси, карі очі, худенька... таке можливо?» Наскільки вона пригадувала, в Арії Старк волосся і справді каштанове, от тільки щодо кольору її очей Брієнна не мала певності. Карі, ні? Існує шанс, що вона не загинула у Варниці?
За вікном уже згасало світло дня. У вітальні Верба запалила чотири лойові свічки та звеліла дівчатам добре напалити в коминку. Хлопці допомогли Подрику Пейну розвантажити віслючка й занесли всередину солону тріску, баранину, овочі, горіхи й кружало сиру, а септон Мерібальд у цей час попрямував на кухню, щоб покерувати приготуванням каші.