У Брієнни палало в грудях, а в очах вирувала буря, засліплюючи. Десь усередині терлися одна об одну зламані кістки. Рот Куслія роззявився до неможливості широко. Брієнна дивилася на жовті криві зуби, загострені як ікла. Коли ці зуби зімкнулися на м'якій шкірі її щоки, Брієнна заледве це відчула. Вона по спіралі провалювалася кудись у темряву. «Я не можу померти,— сказала вона собі,— я ще маю недороблену справу».
Куслій мотнув головою, рвонув,— рот був повний крові й м'яса. Сплюнув, вищирився — і знову застромив загострені зуби їй у шкіру. Цього разу прожував і ковтнув. «Він мене пожирає»,— збагнула Брієнна, та вже не мала сили опиратися. Відчуття було таке, наче вона злітає понад власним тілом і з жахом спостерігає за всім збоку, ніби це відбувається з якоюсь іншою жінкою — з якимсь дурним дівчиськом, яке забрало собі в голову, наче може бути лицарем. «Скоро все закінчиться,— сказала собі Брієнна.— Тоді вже байдуже буде, що він мене жере». Відкинувши голову, Куслій знову роззявив рота, завив і вистромив язика. Той теж був гострий, закривавлений, довший за будь-який нормальний язик. Виповзав з рота й заповзав назад, виповзав і заповзав, червоний, мокрий і блискучий, страхітливий і безсоромний. «У нього язик з фут завдовжки,— подумала Брієнна, перш ніж провалитись у темряву.— Та він схожий на меч!»
Джеймі
Застібка на плащі сера Бриндена Таллі була у формі чорної рибини з оздобленого золотом гагату. Кольчуга — сувора й сіра. До неї Чорнопструг одягнув поножі, латний комір, латні рукавиці, наплічники й наколінники з воронованої криці, але ще темніший був погляд на обличчі сера Бриндена, який чекав на Джеймі Ланістера в кінці підйомного мосту, сам-один на рудому рисаку під червоно-синьою опоною.
«Не подобаюсь я йому». Під кучмою жорсткого сивого волосся в Таллі ховалося вугласте, порите зморшками й обвітрене обличчя, але у ньому Джеймі й досі впізнавав видатного лицаря, що колись зачарував зброєносця своїми оповідками про девятипенсових королів. Копита Гонора стукотіли по дошках підйомного мосту. Джеймі довго роздумував, вдягти йому на цю зустріч обладунки золоті чи білі; врешті-решт схилився до шкіряної безрукавки й малинового плаща.
Зупинився він за ярд від сера Бриндера, уклонившись йому, старшому.
— Царевбивце,— привітався Таллі.
Те, що першим з його вуст зірвалося саме це слово, багато про що говорило, але Джеймі вирішив стримуватися.
— Чорнопструже,— озвався він.— Дякую, що вийшли до мене.
— Я так розумію, ви повернулися, щоб виконати присягу, яку дали моїй небозі,— мовив сер Бринден.— Наскільки пригадую, ви обіцяли Кетлін її дочок в обмін на свою свободу,— вуста його напружилися,— та щось я не бачу дівчаток. Де ж вони?
«Обов'язково примушувати мене казати це вголос?»
— У мене їх немає.
— Шкода. То ви волієте повернутися в полон? Ваша камера досі вільна. Ми на підлогу навіть свіжого очерету насипали.
«І принесли нове гарне цебро на лайно, навіть не сумніваюся».
— Дякую за турботу, сер, але боюся, що мушу відмовитися. Надаю перевагу вигодам мого шатра.
— В той час як Кетлін насолоджується вигодами своєї могили.
«Я не винен у смерті леді Кетлін,— міг би сказати Джеймі,— та й доньки її зникли до того, як я потрапив на Королівський Причал». У нього просто на язиці крутилося — розповісти про Брієнну і про меч, якого Джеймі їй дав. Але Чорнопструг дивився на нього точно таким самим поглядом, яким дивився Едард Старк, коли заскочив на Залізному троні з клинком, досі в крові Божевільного Короля.
— Я прийшов розмовляти про живих, а не про мертвих. Про тих, хто не мусив би помирати, але помре...
— ...якщо я не віддам вам Річкорин. Оце тут ви погрожуєте повісити Едмура? — очі Таллі під кущистими бровами здавалися камінними.— Небожу моєму призначено померти, хай що я зроблю. Отож уже вішайте його — та й по всьому. Думаю, Едмур і сам уже втомився стояти отам на шибениці, як я стомився дивитися на нього.
«Райман Фрей — клятий бевзень». Після цього балагану з Едмуром Чорнопструг тільки гірше затявся, це ж очевидно.
— Ви утримуєте леді Сибеллу Вестерлінг з трьома дітьми. В обмін на них я поверну вам небожа.
— Як повернули дочок леді Кетлін?
Але Джеймі не піддався на провокацію.
— Літня жінка з дітьми в обмін на вашого сюзерена. На таку міньбу ви й сподіватися не могли.
На вуста сера Бриндена наповзла жорстока посмішка.
— А вам нахабства не бракує, Царевбивце. Однак укладати угоди з клятвопорушником — усе одно що будувати на сипучих пісках. Не варто було Кет довіряти такому, як ви.
«Це Тиріону вона довірилася,— мало не бовкнув Джеймі.— Але й Куць теж її обдурив».
— Обіцянки, які я дав леді Кетлін, вирвали з мене на вістрі меча.
— А обітниці, які ви давали Ейрису?
Джеймі відчув фантомний біль у пальцях.
— Ейрис тут ні до чого. То ви обміняєте Вестерлінгів на Едмура?
— Ні. Король довірив мені королеву, я присягався гарантувати їй безпеку. І не віддам її у зашморг Фреїв.
— Дівчина отримала прощення. Її не скривдять. Даю вам слово.
— Ваше слово честі? — сер Бринден звів брову.— Та ви бодай знаєте, що таке честь і гонор?
«Гонор — це кінь такий».
— Я дам будь-яку присягу, яку ви схочете.
— Та облиште, Царевбивце.
— Облишу вас залюбки. Складіть прапори, відчиніть браму — і я дарую вашим людям життя. Хто схоче зостатися в Річкорині на службі в лорда Емона, хай зостається. Решта вільні йти собі куди заманеться, тільки, звісно, спершу повинні здати зброю і обладунки.
— Цікаво мені, як далеко встигнуть відійти вони, неозброєні, перш ніж на них нападуть «беззаконники» — в лапках, звісно? Ви ж не можете дозволити їм приєднатися до лорда Берика, ми обидва це добре знаємо. А що ж зі мною? Мене пишно проведуть через увесь Королівський Причал і стратять, як Едарда Старка?
— Вам я дозволю вбратися в чорне. Нині на Стіні лордом-командувачем — байстрюк Неда Старка.
Чорнопструг звузив очі.
— Це теж ваш батько влаштував? Кетлін тому хлопчакові ніколи не довіряла, наскільки пригадую, так само як і Теону Грейджою. Схоже, мала рацію щодо обох. Ні, сер, я так не згоден. Волію гарячої смерті, з вашого дозволу, з мечем у руці, червоним від лев'ячої крові.
— У Таллі кров така сама червона,— нагадав йому Джеймі.— Якщо не здасте замок, мені доведеться його штурмувати. Сотні людей загинуть.
— Сотні — з нашого боку. А з вашого — тисячі.
— Ваш гарнізон загине до ноги.
— Стара пісня! Ви її співаєте на мотив «У Кастамері дощ»? Мої вояки ліпше вже загинуть стоячи, в бою, ніж навколішках під сокирою ката.
«Щось не йде розмова».
— Вам немає сенсу тримати оборону, сер. Війна скінчилася, ваш Юний Вовк мертвий.
— Закатруплений проти всіх священних законів гостинності.
— Це Фреї зробили, а не я.
— Ну звісно, ще б пак. Тільки щось смердить від цього Тайвіном Ланістером.
Це важко було заперечити.
— Батько мій теж уже мертвий.
— Най Отець судить його справедливо.
«Не дуже приємна перспектива».
— Я б зарубав Роба Старка ще в Лопотючому лісі, якби дотягнувся до нього. Якісь блазні стали мені на заваді. Хіба не байдуже, як загинув хлопець? І так і так він мертвий, і королівство його померло разом з ним.
— Ви, певно, не лише каліка, а й сліпець, сер. Розплющте очі — й побачите, що над нашими мурами й досі майорить деривовк.
— Я його бачив. Самотній у нього вигляд. Гаренхол упав. Так само Стражморе і Дівостав. Бракени вже прихилили коліно, а Тайтос Блеквуд затиснений у Крукодереві. Пайпер, Ванс, Мутон — здалися всі ваші прапороносці. Лишається один Річкорин. Ми вдвадцятеро перевершуємо вас чисельно.