«Ви ж знаєте мене, капітане,— казала Аріанна, а милі пролітали повз.— Ви ж мене змалечку знаєте. Ви ж завжди мене захищали, як захищали мою маму, коли ще тільки приїхали з нею з Великого Норвоса, щоб стати в чужому краю їй за щит. Ви мені потрібні. Потрібна ваша допомога. Я не хотіла...»
«Немає значення, чого ви хотіли, маленька князівно,— мовив нарешті Арео Гота,— а тільки те, що зробили,— обличчя в нього лишалося кам'яним.— Мені дуже прикро, але командує мій князь, а Гота підкоряється».
Аріанна очікувала, що її поставлять перед батьковим престолом під вітражною банею у Вежі сонця. Натомість Гота доправив її у Списовежу під опіку батькового сенешаля Рикассо й сера Манфрея Мартела, каштеляна. «Князівно,— звернувся до Аріанни Рикассо,— пробачте старому сліпцю, що не зможу піднятися нагору разом з вами. Ноги мої з такою кількістю сходинок не впораються. Вам приготували кімнату. Проведе вас туди сер Манфрей, і там ви чекатимете на милість князя».
«Ви хотіли сказати — немилість князя. Моїх друзів ув'язнять так само, як і мене?» В полоні Аріанну розлучили з Гарином, Дрі й рештою, і Гота відмовлявся казати, що буде з ними. «Це вирішуватиме князь»,— ось і все, що мовив на це капітан. Але сер Манфрей виявився трохи приязнішим. «Їх усіх доправили в Дощаницю й морем перевезуть на Голий Гастон — потримають там, поки князь Доран вирішуватиме їхню долю».
Голий Гастон — старий півзруйнований замок, що ліпиться на скелі в Дорнському морі, страшна й сувора в'язниця, куди засилають гнити й гинути найлихіших злочинців. «Батько збирається їх стратити? — не могла повірити Аріанна.— Вони робили це з любові до мене. Якщо батько хоче пролити кров, то нехай мою проливає».
«Як скажете, князівно».
«Я хочу з ним поговорити».
«Він так і думав, що схочете». Сер Манфрей, узявши її за руку, повів її сходами нагору — вище й вище, аж їй нарешті забракло повітря. Списовежа півтори сотні футів заввишки, а камера Аріанни була майже на самій горі. Аріанна дорогою роздивлялася двері: цікаво, чи не замкнено за одними з них когось із гадюк.
Коли ж і по ній замкнулися двері, Аріанна обстежила нову домівку. Камера була простора, вигідна. На підлозі розстелені мирські килими, захочеться випити — є червоне вино, закортить почитати — є книжки. В кутку стояв вишуканий столик для гри в сивас, фігури на якому були зі слонової кості й онікса, от тільки Аріанні не було з ким пограти в сивас, навіть якби закортіло. Ліжко з периною і виходок з мармуровим сидінням, де стояв кошик ароматних трав. З такої висоти відкривався чудовий краєвид. Одне вікно виходило на схід, тож можна було помилуватися, як над морем піднімається сонце. З другого виднілася внизу Вежа сонця, а далі — Серпантинові стіни й Трояка брама.
Обстежити камеру забрало менше часу, ніж забирає шнурування сандалій, та принаймні це допомогло поки що втриматися від сліз. Аріанна побачила миску й карафу прохолодної води, тож вимила руки й обличчя, але хоч як вона терла шкіру, не могла стерти свого горя. «Арис,— подумала вона,— мій білий лицар». На очі набігли сльози — й от уже вона схлипує, здригаючись усім тілом. Їй пригадалося, як важка Готина барда розтинає м'ясо й кістки, як летить голова... «Навіщо ти це зробив? Навіщо змарнував своє життя? Я ж тебе не просила, я не хотіла, я просто хотіла... я хотіла... я хотіла...»
В сльозах вона заснула... вперше, якщо не востаннє. Навіть уві сні не знайшла вона спокою. Наснилося їй, як Арис Окгарт пестить її, усміхається до неї, каже, як він її кохає... але з нього стирчали стріли, а з ран цебеніла кров, перетворюючи біле вбрання на червоне. Десь у глибині душі Аріанна вві сні усвідомлювала, що це — нічний кошмар. «Зранку все розвіється»,— сказала собі князівна, однак ранок прийшов, а вона й досі сиділа в камері, сер Гарис так і був мертвий, а Мірселла... «Я не хотіла такого, не хотіла... Не збиралась я кривдити дівчинку. Я хотіла королевою її зробити. Якби нас не зрадили...»
«Виказав хтось»,— ось як висловився Гота. На згадку про це Аріанна й досі закипала гнівом. Вона чіплялася за цей гнів, підживлюючи полум'я в серці. Гнів — це ліпше за сльози, ліпше за горе, ліпше за докори сумління. Виказав хтось, кому вона довіряла. Через це загинув Арис Окгарт, убитий радше тихим словом зрадника, ніж капітановою бардою. І кров, що заюшила обличчя Мірселли, це теж справа рук зрадника. Виказав хтось, кого князівна любила. Це був найболючіший удар.
Аріанна побачила в ногах ліжка кедрову скриню, повну її речей, отож скинула брудний після подорожі одяг, у якому й спала, й убралася в найвідвертішу сукню, що там була,— у шовковий серпанок, який наче й затуляв усе, але не приховував нічого. Може, князь Доран і ставиться до неї, як до дитини, але вдягатися як дитина вона не буде. Вона знала: таке вбрання збентежить батька, коли той прийде шпетити її за те, що втекла з Мірселлою. На це Аріанна й розраховувала. «Якщо мені доведеться плазувати в ногах і плакати, нехай і йому буде ніяково також».
Вона чекала на нього, та коли двері нарешті відчинилися, виявилося, що то слуги принесли обід.
— Коли я побачуся з батьком? — запитала вона, однак ніхто не відповів. Козеня запекли з медом і лимоном. До нього подали долму з начинкою з родзинок, цибулі, грибів і пекучого дряконячого перцю.— Я не голодна,— сказала Аріанна. Її друзі дорогою на Голий Гастон їстимуть корабельні галети і яловичу солонину.— Заберіть це і приведіть князя Дорана.
Але їжу залишили, а батько не з'явився. За деякий час Аріанна зголодніла, рішучості в неї поменшало, тож вона таки сіла і поїла.
Але страва закінчилася, а більше зайнятися не було чим. Аріанна обійшла вежу по периметру: двічі, тричі, і ще тричі по три. Присіла біля сивасного столика й безцільно посовала слона. Скрутилася калачиком на підвіконні, намагаючись заглибитись у читання, але слова почали розпливатися, й Аріанна збагнула, що знову плаче. «Арисе, любий мій білий лицарю, навіщо ти це зробив? Доблесний дурню, я ж не хотіла, щоб ти помирав, не хотіла, щоб Мірселла... о боги праведні, ця дівчинка...»
Нарешті вона знову залізла під перину. За вікном потемніло, тож лишалося хіба що спати. «Виказав хтось»,— подумала Аріанна. Гарин, Дрі й Ластата Сильва — її друзі з самого малечку, вона їх любить не менше, ніж кузину Тієну. Аріанна не могла повірити, що хтось із них її викаже... але тоді лишається тільки Темнозір, та якщо зрадник він, навіщо він підняв клинок на бідолашну Мірселлу? «Якщо не коронувати її — то вбити, ось як він сказав у Шандистоні. Сказав, що так я отримаю жадану війну». Але Дейн не може бути зрадником, це безглуздя. Якщо хробачком у яблучку був сер Герольд, навіщо йому здіймати меча на Мірселлу?
Виказав хтось... Міг це зробити сер Арис? Може, докори сумління в білому лицарі перемогли жагу? Може, він любив Мірселлу більше за Аріанну та зрадив свою князівну заради своєї королівни? Може, йому так соромно стало за те, що він зробив, аж він віддав своє життя на Зеленокровиці, тільки б не жити з ганьбою?
Виказав хтось... Аріанна дізнається хто, коли прийде батько. Але й назавтра князь Доран не прийшов. І позавтра теж. Князівну лишили на самоті — міряти кроками камеру, плакати і ятрити свої рани. Вдень вона намагалася читати, але їй залишили смертельно нудні книжки: нечитабельні праці з історії і географії, карти з описами, а ще сухий-як-самум довідник з дорнського законодавства, «Семикутну зірку» й «Житія верховних септонів» — величезний томище про драконів, з якого — дивовижа! — вони поставали приблизно такими самими «цікавими», як тритони. Аріанна багато віддала б за примірник «Десятьох тисяч кораблів» чи «Пристрастей королеви Наймірії», щоб чимось зайняти голову й на годину-дві втекти з вежі, але таких розваг їй не дозволили.
З підвіконня видно було хіба велику золоту баню з вітражними шибками — внизу, де на престолі сидить батько. «Скоро він мене викличе»,— сказала собі Аріанна.
До неї нікого не пускали, окрім слуг: Борса з порослим щетиною підборіддям; рослявого Тимота, що аж випромінював гідність; сестер Мору й Меллі; маленьку гарненьку Седру та стару Беландру, що була челядницею ще в Аріанниної матері. Вони приносили їсти, перестилали постіль, виливали цебро з-під виходку, але ніхто не хотів з нею розмовляти. Коли вона просила вина, Тимот приносив. Коли просила улюблену страву — інжир, оливки чи фарширований сиром перець, досить було сказати про це Беландрі — й страва вже тут. Мора й Меллі забирали брудний одяг, а повертали його вже випраним. Через день Аріанні приносили купіль, і маленька сором'язлива Седра намилювала князівні спину й допомагала зачесати коси.