У Дорні є приказка: половина Улерів шалені, а друга половина — скажені. Еларія Санд — позашлюбна дочка лорда Гармена. Її разом з меншими сестрами замкнули так само, як і решту гадюк. Лорд Гармен, без сумніву, розгнівався, а Улери в гніві небезпечні. Навіть занадто небезпечні. А князівна більше не хотіла ризикувати ще чиїмось життя.
Мабуть, кращий вибір — лорд Фаулер. Старий Яструб, як його називають. Він ніколи не ладнав з Андерсом Айронвудом: їхні доми розділяла кровна ворожнеча, якій уже тисяча років,— почалося це ще за тих часів, коли під час Наймірійської війни Фаулери підтримали не Айронвудів, а Мартелів. Крім того, близнючки Фаулер, як відомо, найкращі подруги леді Нім, та чи зворушить це Старого Яструба?
Багато днів Аріанна, складаючи листа, вагалася. «Людині, яка це принесе, заплатіть сто срібних оленів»,— почала вона. Тільки за такої умови листа точно доправлять. Далі Аріанна писала, де вона, і просила її врятувати. «Обіцяю, одружуючись, не забути про того, хто визволить мене з камери». Герої тепер мають бігти до неї наввипередки. Якщо князь Доран не зрікся її, вона й досі лишається законною спадкоємицею Сонцесписа, і той, хто її пошлюбить, одного дня нарівні з нею правитиме Дорном. Аріанна тільки й сподівалася, що рятівник виявиться трохи молодшим за тих сивобородих старих, з якими батько вже багато років поспіль намагається її одружити. «Я волію мати консорта з зубами»,— сказала йому Аріанна, відмовляючи останньому претенденту.
Щоб не викликати підозр у своїх полонителів, вона не наважилася просити пергаменту, отож листа свого написала внизу на аркушику, видертому з «Семикутної зірки», і коли прийшов день наступної купелі, вклала його в руку Седри.
— Біля Троякої брами є місце, де завантажуються припасами каравани, перш ніж вирушити в пустелю,— пояснила дівчині Аріанна.— Знайдеш когось, хто прямує у княжий коридор, і пообіцяєш сто срібних оленів, якщо він зможе вручити листа лорду Фаулеру.
— Гаразд,— Седра сховала записку за корсаж.— Ще до заходу сонця я когось знайду, князівно.
— От і добре,— мовила Аріанна.— А завтра розповіси, як усе минулося.
Однак дівчина не прийшла ні завтра, ні позавтра. Коли ж настав час Аріанні купатися, купіль їй наповнювали Мора й Меллі, вони ж лишилися потерти їй спину й розчесати коси.
— Седра захворіла? — запитала Аріанна, але обидві мовчали. Отже, Седру впіймали — а що ще було думати? Уночі князівна майже не спала, боячись наслідків.
Коли зранку Тимот приніс їй сніданок, Аріанна попросила про зустріч з Рикассо. Князя Дорана їй не докликатися, це вже очевидно, та простий сенешаль не може ігнорувати виклик від законної спадкоємиці Сонцесписа.
Але він проігнорував.
— Ви переказали Рикассо мої слова? — наступного разу спитала вона в Тимота.— Переказали, що він мені потрібен?
Відповідати чоловік відмовився, й Аріанна, підхопивши карафу вина, вилила йому на голову. Слуга, весь мокрий, з виразом ображеної гідності на обличчі вийшов геть. «Батько збирається тут мене згноїти,— вирішила князівна.— Або ж планує віддати мене за якогось бридкого старого блазня й триматиме під замком до самої шлюбної ночі».
Аріанна Мартел змалечку знала, що одного дня одружиться з яким-небудь можним лордом, якого для неї обере батько. З князівнами завжди так, учили її з дитинства... але княжич Оберин, скажімо, мав на це зовсім інші погляди. «Хочете одружуватися — одружуйтеся,— казав він своїм донькам.— А не хочете — насолоджуйтеся життям. На світі й так небагато втіхи. Тільки обережніше з насолодами. Якщо зв'яжетеся з якимось дурнем чи покидьком, не біжіть до мене скаржитися. Самі звільняйтеся від нього — я вас для цього забезпечив усіма засобами».
Однак законна спадкоємиця князя Дорана ніколи не мала тої свободи, яку дозволяв своїм байстрючкам княжич Оберин. Аріанна мусить одного дня взяти шлюб, і князівна з цим змирилася. Вона знала: її хоче і Дрі, і його брат Дезіл, лицар Лимонарію. Деймон Санд навіть просив її руки. От тільки Деймон народився байстрюком, та й князь Доран не збирався віддавати доньку за дорнянина.
Аріанна і з цим змирилася. Одного разу з візитом приїхав брат короля Роберта, й Аріанна доклала всіх можливих зусиль, щоб його спокусити, але на той час вона була ще зовсім дівчинка, і лорда Ренлі її залицяння не так розпалювали, як розважали. Згодом, коли Гостер Таллі запросив її в Річкорин познайомитися зі своїм спадкоємцем, вона з удячністю запалила свічки Діві, але князь Доран відхилив запрошення. Князівна згодна була навіть на Вілласа Тайрела, попри криву ногу, однак батько відмовився відпустити її в Небосад для знайомства. Вона спробувала вирватися туди в нього за спиною, у цьому їй допомагала Тієна... проте княжич Оберин устиг перехопити їх у Вейті й завернув додому. Того ж таки року князь Доран спробував заручити її з Беном Бісбері, дрібним лордійчуком років вісімдесятьох, не менше, сліпим і беззубим.
За кілька років Бісбері помер. Це вже було полегшення: за небіжчика ніхто її не примусить виходити заміж. А лорд Переправи вже знову одружився, тож і від нього Аріанна була врятована. «Ще Елдон Естермонт живий і неодружений, лорд Розбі й лорд Грандисон». Грандисон носив прізвисько Сивобородий, та коли князівна з ним познайомилася, борода в нього вже побіліла як сніг. На вітальному бенкеті він між рибною і м'ясною стравами просто заснув. Дрі зауважив, що це дуже дотепно, бо на гербі в нього сплячий лев. Гарин під'юджував її тихенько, щоб він не прокинувся, зав'язати йому бороду у вузол, але Аріанна втрималася від такого жарту. Грандисон здавався приязним паном, не таким буркітливим, як Естермонт, і явно здоровішим за Розбі. Та Аріанна в житті за нього не вийде. «Навіть якщо в мене за спиною стоятиме Гота зі своєю бардою».
Але ніхто не прийшов з нею одружуватися ні завтра, ні позавтра. Не повернулась і Седра. Аріанна спробувала в такий самий спосіб перетягнути на свій бік Мору й Меллі, але нічого не вийшло. Якби можна було поговорити з ними окремо, може, якась надія і з'явилася б, але разом сестри були непробивні, як стіна. На той час князівна вже згодна була на розпечене залізо, ба й на вечір, проведений на дибі. Від самотності вона вже божеволіла. «За те, що накоїла, я заслуговую кари на горло, але він і цього мене позбавив. Отак просто замкнув мене й забув про моє існування». Цікаво, а мейстер Калеот уже підготував текст декрету про оголошення спадкоємцем Дорну Аріанниного брата Квентина?
Дні минали один по одному, і скоро вже Аріанна втратила лік часу, проведеному в ув'язненні. Дедалі більше вона почала валятися в ліжку, поки не дійшла до того, що взагалі не вставала — хіба що у виходок. Страви, принесені слугами, так і холонули неторкані. Аріанна спала, прокидалася, знову засинала — і все одно почувалася втомленою. Молилася — в Матері просила ласки, а у Воїна — мужності,— а потім знову засинала. Замість холодних страв приносили нові, але вона так нічого й не їла. Одного разу, коли відчула в собі сили, князівна донесла їжу до вікна й висипала у двір, щоб не спокушатися. Витрачені зусилля цілком виснажили її, отож опісля вона залізла в ліжко й половину дня проспала.
А тоді прийшов день, коли її розбуркала шорстка долоня, потрусивши за плече.
— Князівно,— почувся голос, знайомий з самого дитинства.— Вставай і вдягайся. Князь послав по тебе.
Над нею стояв Арео Гота, старий друг і захисник. Розмовляв з нею! Аріанна сонно всміхнулася. Приємно було бачити його пошрамоване й порізане зморшками обличчя та чути його грубий низький голос із сильним норвоським акцентом.
— Що ви зробили з Седрою?
— Князь відіслав її у Водосад,— мовив Гота.— Батько сам тобі все розповість. Але спершу тобі слід помитися й поїсти.
Вигляд у неї, певно, жалюгідний. Аріанна, слабка як кошеня, виповзла з ліжка.
— Скажіть, щоб Мора з Меллі приготували купіль,— попросила вона Готу,— а Тимот щоб поїсти приніс. Але нічого ситного. Холодної юшечки й трохи хліба і фруктів.
— Гаразд,— відгукнувся Гота. Аріанна в житті таких солодких звуків не чула!
Капітан чекав під дверима, поки князівна помилася й зачесалася, а потім ще трохи подзьобала сиру й фруктів, яких їй принесли. Випила крапельку вина, щоб допомогти травленню. «Мені лячно,— збагнула вона раптом,— вперше в житті лячно — я боюся власного батька». Вона так розреготалася, що аж вино з носа порснуло. Коли прийшов час одягатися, вона вбралася в просту лляну сукню кольору слонової кості, вишиту по рукавах і ліфі виноградними лозами з фіолетовими гронами. Прикрас не вдягала. «Слід вдавати невинність, скромність і розкаяння. Кинутися батькові до ніг і вимолювати пробачення, бо до кінця життя можу не почути людського голосу».