— Просто дайте йому кухлик солодкого молока перед дорогою і ще один перед бенкетом, і проблем не повинно виникнути.
— Гаразд,— озвався мейстер; вони зупинилися біля підніжжя сходів.— Але це востаннє. Принаймні на найближчі півроку, ба й більше.
— Це питання ви ліпше з лордом-оборонцем вирішуйте,— Алейн, переступивши поріг, рушила через двір. Колмон хотів як краще для свого підопічного, усвідомлювала Алейн, однак як краще для хлопчика Роберта і як краще для лорда Арина — це часом зовсім різні речі. Так і Пітир казав, і це правда. «Мейстер Колмон піклується тільки про хлопчика. А в нас із батьком турботи масштабніші».
У дворі лежав старий сніг, з терас і веж звисали кришталевими ратищами бурульки. Соколине Гніздо було збудоване з білосніжного каменю, а зимове покривало робило його ще білішим. «Яка неприступна краса!» — подумала Алейн. Скільки не старалася, не могла вона полюбити це місце. Ще до того, як униз спустилися гвардійці та слуги, в замку вже було порожньо, як у могилі, а коли поїхав Пітир Бейліш, стало ще гірше. Після Марильйона ніхто тут більше не співав. Ніхто голосно не сміявся. Навіть боги мовчали. Гніздо мало септ, але не мало септона, мало богопраліс, але не мало серце-дерева. «На послані звідси молитви ніхто не відповість»,— часто думалося Алейн, але бували такі дні, коли вона почувалася настільки самотньою, що хотілося бодай спробувати. Однак відповідали тільки вітри — свистіли невгамовно довкола сімох струнких білих веж і з кожним дужим поривом шарпали місячні двері. «Узимку тут буде ще гірше,— розуміла Алейн.— Узимку тут буде холодна біла в'язниця».
І все одно думка про від'їзд лякала її не менше, ніж Роберта. Просто вона краще це приховувала. Батько казав, що нема ганьби в самому страху, тільки не треба його показувати. «Всі люди чогось бояться»,— казав він. Алейн не дуже йому вірила. Самого Пітира Бейліша не лякало нічого. «Він так казав, просто щоб додати мені сміливості». А внизу сміливість їй знадобиться, бо там ризик викриття буде більший. Пітирові друзі при дворі повідомили, що королева розіслала вояків, які шукають Куця і Сансу Старк. «І якщо мене знайдуть, мені відрубають голову,— нагадала вона собі, спускаючись закрижанілими сходами.— Маю повсякчас лишатися Алейн — і зовні, і в душі».
У коловоротній кімнаті Лотор Брун допомагав тюремнику Морду та двом слугам складати скрині з одягом і тюки в шість величезних дубових цебер, у кожному з яких легко помістилося б троє людей. Великі ланцюгові коловороти — найлегший спосіб спуститися у придорожній замок Небо, який розташований на шістсот футів унизу; ще можна спуститися з підвалу через природний кратер. «Або тим самим шляхом, яким спустився Марильйон, а перед ним — леді Лайса».
— Хлопчик встав? — запитав сер Лотор.
— Його саме купають. За годину він буде готовий.
— Дуже сподіваюся. Майя чекатиме тільки до обіду.
У коловоротній кімнаті не було напалено, тож із рота в нього з кожним словом вилітала пара.
— Вона дочекається,— сказала Алейн.— Мусить дочекатися.
— Я б не мав такої певності, м'леді. Вона сама як мулиця, та Майя. Вона всіх нас радше голодувати тут покине, ніж своїми тваринками ризикне,— сказав він з усмішкою. «А він завжди всміхається, коли говорить про Майю». Майя набагато молодша за сера Лотора, однак, узгоджуючи шлюб між лордом Корбреєм і купецькою дочкою, батько сказав Алейн, що молоденькі дівчата завжди найщасливіші з чоловіками старшими. «Невинність і досвідченість — запорука ідеального шлюбу»,— сказав він.
Цікаво, думала Алейн, як Майя ставиться до сера Лотора. З цим приплюснутим носом, квадратним підборіддям і ріденьким кучерявим сивим волоссям, Брун навряд чи може вважатися привабливим, але він і не потворний. «Обличчя в нього просте, але щире». Сер Лотор хоч і лицар, та походження він зовсім низького. Одного вечора він розповів, що вони — родичі Брунів з Брунатнодолу, старовинного лицарського роду на мисі Ломиклішня. «Коли батько помер, я до них поїхав,— зізнався він,— та вони накинулися на мене — сказали, що нас нічого не пов'язує». Що було далі, він розповідати не схотів, сказав тільки, що бойового мистецтва вчився здебільшого на практиці. Коли тверезий, він був зовсім тихий, але дужий. «І відданий, запевняє Пітир. Довіряє йому більше за всіх. Для такої байстрючки, як Майя Стоун, Брун був би доброю партією,— подумала Алейн.— Звісно, якби її батько визнав дочку офіційно, все б могло бути інакше, але він не визнав. А Мадді каже, що Майя, до всього, і цноту вже втратила».
Морд хльоснув батогом, і перша пара волів важко рушила по колу, обертаючи коловорот. Ланцюг із брязкотом розмотувався, шкребучи по камінню, і велике цебро, погойдуючись, почало довгий спуск до Неба. «Бідолашні воли»,— подумала Майя. Перед від'їздом Морд їх заріже й зоставить соколам. Якщо на той час, коли люди повернуться в Гніздо, ще лишатиметься м'ясо, його засмажать на весняний бенкет,— якщо не зіпсується, звісно. Великий кавалок замороженого м'яса означає родюче літо, запевняла стара Гретчел.
— М'леді,— мовив сер Лотор,— хочу, щоб ви знали. Майя буде не сама. З нею леді Міранда.
— О!
«Навіщо це їй було дертися стільки нагору, щоб зразу знову вниз спускатися?» Міранда Ройс — донька лорда Нестора. Того разу, коли Санса побувала у Місячній брамі разом з тіткою Лайсою і лордом Пітиром дорогою у Соколине Гніздо, Міранди не було, але відтоді Алейн чимало чула про неї від гвардійців і слуг у Гнізді. Мати її давно померла, тож леді Міранда управляє батьковим замком; якщо вірити чуткам, коли вона вдома, при дворі значно більше крутиться людей, ніж коли її немає. «Рано чи пізно тобі доведеться познайомитися з Мірандою,— попередив Пітир.— І коли це станеться, будь обережна. Вона любить вдавати дурненьку веселуху, але вона проникливіша за свого батька. З нею завжди тримай язика на припоні».
«Триматиму,— подумала Алейн,— тільки хто б міг подумати, що доведеться починати так рано».
— Роберт зрадіє,— сказала вона: Роберт любить Міранду Ройс.— Перепрошую, сер. Мені спакуватися треба.
Сама-одна вона востаннє піднялася сходами у свою кімнату. Вікна заклеєні на зиму й зачинені віконницями, меблі зачохлені. Деякі з її речей уже винесли, решту сховали. Всі атласи й адамашки леді Лайси лишаться тут. Найвитонченіші лляні й оксамитові сукні, розшиті мирським мереживом, теж зостануться. Унизу Алейн має вдягатися скромно, як і належить дівчині скромного походження. «Байдуже,— подумала вона.— Я й тут не наважувалася носити найкраще вбрання».
Гретчел прибрала з ліжка постільну білизну й приготувала речі, які залишилися. Алейн уже натягнула під сукню дві пари спіднього і вовняні панчохи, а тепер вдягнула пояркову кофту й підбитий хутром плащ із каптуром, застебнувши його на емальованого пересмішника, якого їй подарував Пітир. На додачу був шалик і пара підбитих хутром шкіряних рукавичок, які пасували до верхових чобіт. Нап'явши на себе все це, вона почувалася пузатим і пухнастим ведмежатком. «У горах ще радітимеш, що так убралася»,— нагадала вона собі. Перед виходом востаннє окинула поглядом кімнату. «Тут я була в безпеці,— подумала Алейн,— а от унизу...»
Повернувшись у коловоротну кімнату, Алейн виявила, що там уже нетерпляче очікує Майя Стоун разом з Лотором Бруном і Мордом. «Мабуть, у цебрі піднялася — поглянути, чого ми так забарилися». Струнка й жилава, Майя мала такий самий загартований, обвітрений вигляд, як стара верхова шкірянка, яку вона вдягнула попід сріблясту кольчугу. Волосся дівчина мала чорне, як воронове крило, й таке коротке і наїжачене, що Алейн підозрювала: Майя самотужки його кинджалом вкорочує. Найкращими в Майї були очі: великі й сині. «Вдягла б сукню — була б дуже навіть гарненька». Цікаво, подумала Алейн, серу Лотору подобається Майя в криці й шкірі — чи він мріє перевдягнути її в мереживо й шовки? Майя любила повторювати, що батько в неї — гірський цап, а мати — сова, та Алейн вивідала правду в Мадді. «Так,— подумала вона, роздивляючись дівчину,— ці очі вона успадкувала від нього, і волосся теж — густе й чорне, таке саме як і в Ренлі».
— Де він? — поцікавилася байстрючка.
— Його милість купають і вдягають.
— Йому слід поквапитися. Холодає, не відчуваєте? Маємо аж до Снігу спуститися ще до заходу.