— Не пригадую такої панни. Золотисто-каштанові коси?
— Рудуваті тобто,— мовив старший чоловік.— Ні, ми такої не бачили.
— Ми її не бачили, м'леді,— мовив до Брієнни молодший.— Злазьте з коня, риба майже готова. Ви зголодніли?
Вона таки зголодніла, а ще втомилася. От тільки в лицарів-бурлак лиха репутація. Як-то кажуть: лицар-бурлака й лицар-розбійник — два боки одного меча. Але ці двоє занадто небезпечними не видавалися.
— Можна спитати ваші імена, панове?
— Маю честь називатися сер Крейтон Довгоніг, про якого співці співають,— мовив черевань.— Ви, певно, чули про мої звитяги на Чорноводді. А мій товариш — сер Іліфер-без-гроша.
Якщо про Крейтона Довгонога і склали пісню, то її Брієнна точно не чула. Імена їхні сказали їй не більше, ніж їхні герби. У сера Крейтона на зеленому щиті виднілася тільки коричнева смуга вгорі та глибока зазублина, полишена чиїмсь бойовим топором. Сер Іліфер на гербі мав золоті й горностаєві клинці, от тільки видно було, що в житті він бачив хіба мальоване золото й мальованого горностая. Було йому щонайменше шістдесят, вузьке сухорляве обличчя ховалося під каптуром латаного домотканого плаща. Носив кольчугу, тільки вся вона була обсипана іржею, як ластовинням. Брієнна була на голову вища за них обох, мала кращого коня, та й кращу зброю, як на те пішло. «Якщо боятися таких, як оці, то слід мені міняти меча на пару спиць».
— Дякую, добре панство,— озвалася Брієнна.— Залюбки скуштую вашого пструга.
Зіскочивши з кобилиці, вона розсідлала її і добре напоїла, перш ніж пустити пастися. Зброю, щит і сакви склала попід в'язом. На той час пструг уже засмажився до хрускоту. Сер Крейтон приніс Брієнні рибину, і дівчина, всівшися на землю схрестивши ноги, заходилася їсти.
— Ми прямуємо в Сутінь-діл, м'леді,— заговорив до неї Довгоніг, розламуючи власного пструга.— Вам ліпше їхати з нами. На дорогах небезпечно.
Брієнна могла б розповісти йому про небезпеки на дорогах стільки, скільки йому й не снилося.
— Дякую, сер, але захисту я не потребую.
— Я наполягаю. Справжній лицар має захищати слабшу стать.
— Мене захистить оце, сер,— торкнулася Брієнна руків'я меча.
— Меч добрий лише у вправних руках.
— Руки в мене достатньо вправні.
— Як зволите. Нечемно сперечатися з леді. Ми проведемо вас у Сутінь-діл. Утрьох їхати безпечніше, ніж самотою.
«Нас було троє, коли ми виїхали з Річкорину, от тільки Джеймі руки позбувся, а сер Клеос Фрей — життя».
— Ваші коні відстануть.
Темно-гнідий кінь сера Крейтона був радше старою шкапою з глибокою сідловиною і сльозливими очима, а кінь сера Іліфера мав вигляд заморений і голодний.
— На Чорноводді цей коник не підвів мене,— не здавався сер Крейтон.— Я там улаштував добрячу різанину й отримав з дюжину викупів. М'леді не знає сера Герберта Болінга? Вже й не познайомитеся. Я його зарубав на місці. Там, де стикаються мечі, сер Крейтон Довгоніг ніколи не ховається по затиллях.
Його товариш сухо засміявся.
— Крею, облиш. Таким, як ото вона, такі, як ми, тільки муляють.
— Таким, як я? — Брієнна не була певна, що саме мав він на увазі.
Сер Іліфер тицьнув кістлявим пальцем у її щита. Хоча фарба на ньому полущилася, герб ще виднівся добре: чорний кажан на срібно-зеленому полі, розділеному навскоси.
— У вас чужий щит, на який ви не маєте права. Дід мого діда приклав руку до знищення останнього Лотстона. Відтоді ніхто ще не наважувався виступати під кажаном — чорним, як ті справи, що під ним чинилися.
Щита сер Джеймі взяв у зброярні Гаренхолу. Брієнна знайшла його в стайні разом з кобилою та іншим спорядженням: сідлом і вуздечкою, кольчугою і великим шоломом із заборолом, гаманами золота і срібла та пергаментом, ціннішим і за срібло, і за золото.
— Свого щита я втратила,— пояснила вона.
— Справжній лицар — ось єдиний щит, який потрібен панні,— рішучо заявив сер Крейтон.
Сер Іліфер не звернув на нього уваги.
— Босий шукає собі чоботи, змерзлий шукає плащ. Але хто затулятиметься ганебним щитом? Цього кажана носив лорд Лукас на прізвисько Звідник, а потім Манфрид Чорний Каптур, його син. Як можна їхати під таким гербом, питаю я себе... хіба що власний твій гріх ще гірший... і недавніший,— він висмикнув з піхов кинджал — потворний клинок з дешевого заліза.— Жінка, химерно велика й химерно дужа, свої кольори ховає... Крею, поглянь на панну Тартську, яка розтяла королівське горло Ренлі.
— Це неправда!
Ренлі Баратеон для Брієнни був більш ніж королем. Вона закохалася в нього, ще коли він уперше завітав на Тарт, неквапно подорожуючи своїми володіннями на відзначення отримання титулу лорда й досягнення повноліття. Батько влаштував на його честь гостину й наказав дочці теж бути присутньою, а то Брієнна заховалася б у себе в кімнаті, як поранене звіря. Тоді вона була не старша за Сансу і кпинів боялася більше, ніж клинків. «Усі, певно, вже знають про троянду,— сказала вона лорду Селвину,— вони з мене сміятимуться». Але Селвин Вечірниця був невблаганний.
Ренлі Баратеон повівся з нею дуже чемно, як зі справжньою панною, вродливою панною. Навіть потанцював з нею, і в його руках вона почувалася граційною, а ноги аж літали над підлогою. А згодом, беручи з нього приклад, й інші чоловіки просили в неї танець. З того для їй одного хотілося — бути ближче до Ренлі, служити йому й захищати його. Та врешті-решт вона його підвела. «Ренлі помер у мене на руках, але я його не вбивала»,— подумала вона, от тільки лицарі-бурлаки все одного нічого не зрозуміють.
— Я б життя віддала на короля Ренлі, і то з радістю,— сказала вона.— Я не робила йому кривди. Мечем присягаюся.
— Мечем тільки лицарі присягаються,— мовив сер Крейтон.
— Присягніться Сімома,— звелів сер Іліфер-без-гроша.
— Присягаюся Сімома. Я не зробила кривди королю Ренлі. Присягаюся Матір'ю. Нехай не знатиму більше милості її, якщо збрехала. Присягаюся Отцем, і нехай судить мене справедливо. Присягаюся Дівою і Старицею, Ковалем і Воїном. І присягаюся Невідомцем — нехай забере мене просто зараз, якщо я облудниця.
— Як на панну, присягається вона добре,— визнав сер Крейтон.
— Ага,— сер Іліфер-без-гроша знизав плечима.— Ну, якщо вона збрехала, боги з нею розберуться,— він знову заховав кинджала.— Перша варта — ваша.
Поки лицарі-бурлаки спали, Брієнна невпокійно міряла кроками маленький табір, дослухаючись до потріскування багаття. «Треба їхати далі, поки можна». Людей цих вона не знала, проте не могла примусити себе залишити їх беззахисних. Навіть глупої ночі на дорозі з'являлися вершники, а з лісу линули звуки, зовсім не схожі на ухкання сови чи скрадання лисиць. Отож Брієнна й далі походжала, вивільнивши меч у піхвах.
Загалом чати її минулися легко. Важко стало потім, коли сер Іліфер прокинувся й повідомив, що змінить її. Брієнна розстелила на землі покривало та скрутилася калачиком, готова заплющити очі. «Все одно не засну»,— подумалося їй, хоч яка вона була змучена. Ніколи вона не засинала легко в присутності чоловіків. Навіть у таборах лорда Ренлі завжди був ризик зґвалтування. Цей урок вона добре засвоїла під мурами Небосаду, а вдруге — коли вони з Джеймі потрапили в руки бравих компанійців.
Холод від землі просочувався крізь простирадло і пронизував до самих кісток. Зовсім скоро кожен м'яз у тілі звело і зсудомило — від щелеп аж до пальців на ногах. Цікаво, а Санса Старк — хай де вона є — теж зараз мерзне? Леді Кетлін розповідала, що Санса — виніженочка, яка обожнює лимонні пироги, шовкові сукні й лицарські балади, але ж у неї на очах спершу відрубали голову її батькові, а потім саму її примусили одружитися з одним з його вбивць. Якщо бодай половина пліток правдива, то карлик — найлихіший з Ланістерів. Якщо це справді Санса отруїла короля Джофрі, її рукою водив Куць. При дворі Санса лишилася сама, без друзів. На Королівському Причалі Брієнні вдалося розшукати таку собі Бреллу, яка була однією з Сансиних служниць. Жінка розповіла, що в стосунках Санси з карликом тепла не відчувалося. Можливо, вона втікала не тільки через убивство Джофрі, а й геть від чоловіка.