— Вітер сильний? — запитала Алейн.
— Бувало й гірше... і буде поночі,— Майя відкинула з очей чубчик.— Якщо він ще трішки покупається, ми тут застрягнемо на всю зиму, і їсти нам не буде чого, окрім як одне одного.
Алейн не знала, що на це відповідати. На щастя, їй не довелося: нарешті з'явився Роберт Арин. Маленький лорд вдягнув небесно-блакитний оксамит, золотий ланцюжок із сапфірами й білий ведмежий плащ. Ззаду з двох боків його поділ несли зброєносці, щоб той не волочився по підлозі. З ними був мейстер Колмон у благенькому сірому плащі, облямованому білкою. За ним ішли і Гретчел з Мадді.
Відчувши на обличчі холодний повів вітру, Роберт позадкував, але за ним стояли Теранс і Гайлз, тож тікати не було куди.
— Мілорде,— заговорила Майя,— поїдете зі мною?
«Це надто різко,— подумала Алейн.— Слід було всміхнутися до нього, привітатися, сказати, який він сильний і хоробрий».
— Хочу Алейн,— озвався лорд Роберт.— Я поїду тільки з нею.
— У цебро ми всі втрьох помістимося.
— Хочу тільки Алейн. Від тебе смердить мулами.
— Як скажете,— на обличчі Майї не відбилося жодних емоцій.
На деяких ланцюгах кріпилися плетені кошики, на інших — міцні дубові цебра. Найбільше цебро сягало Алейн вище голови; темно-брунатні клепки скріплені були залізними кільцями. Та все одно в Алейн серце упало в п'яти, коли вона, взявши Роберта за ручку, завела його всередину. За ними зачинилися дверцята, й тепер зусібіч було дерево, тільки лишалася дірка вгорі. «Так краще,— сказала собі Алейн,— униз дивитися не можна». Внизу тільки Небо й небо. Шістсот футів неба. У голові промайнуло: скільки ж падала тітка з такої висоти, якими були її останні думки, коли в обличчя їй летіли гори? «Ні, не можна про це думати, не можна!»
— РУШАЙ! — гаркнув сер Лотор. Цебро щосили штурхнули. Воно гойднулося, накренилося, шкрябаючи по підлозі, і нарешті повисло. Почувся виляск Мордового батога й бряжчання ланцюга. Почали спуск, спершу ривками, а далі плавніше. Роберт стояв блідий на обличчі, з напухлими очима, але руки в нього не тремтіли. Угорі зменшувалося Гніздо. Небесні камери в підвалинах замку робили його схожим знизу на медові стільники. «Крижані стільники,— подумала Алейн,— сніговий замок». Чути було, як навколо цебра свище вітер.
Здолали сотню футів, і тут їх підхопив несподіваний порив вітру. Цебро гойднулося вбік, крутнулося в повітрі, тоді врізалося в скелю. На голову посипалися уламки криги й сніг, дерево зарипіло. Роберт, хапнувши ротом повітря, притиснувся до Алейн, сховавши обличчя в неї на грудях.
— Мілорд дуже хоробрий,— мовила дівчина, відчуваючи, що він тремтить.— Мені так страшно, що я слів дібрати не можу, а ти зовсім не боїшся.
Вона відчула, як він кивнув.
— Крилатий лицар був хоробрий, і я теж,— похвалився він їй у груди.— Я ж Арин!
— Мій Славний Робін обійме мене міцніше? — прохально спитала вона, хоча він уже вчепився в неї так, що вона заледве дихнути могла.
— Якщо хочеш,— прошепотів він. Отак, тримаючись одне за одного, вони продовжили спуск до Неба.
«Назвати це замком — усе одно що назвати калюжу у виходку озером»,— подумала Алейн, коли цебро нарешті відчинилося, щоб вони вдвох могли вийти у придорожньому замку. Небо — не більш як збудована півколом стіна з нескріпленого розчином каміння, яка охоплює печеру у кам'янистому виступі. Усередині розташувалися склади і стайня, велика природна зала й вибиті в камінні опори в кратері, що веде в Соколине Гніздо. Знадвору земля була засипана більшим і меншим камінням. На стіну можна було піднятися по земляних насипах. А Гніздо за шістсот футів звідси здавалося таким малесеньким — рукою затулити можна, а от зелено-золотий Видол унизу розкинувся широко.
У замку чекало двадцять мулів, а також двоє погоничів і леді Міранда Ройс. Донька лорда Нестора виявилася пишною коротункою одного віку з Майєю Стоун, але Майя — струнка й сильна, а Міранда — пухка й пахка, пишна і в стегнах, і в талії, і особливо у грудях. Густі каштанові кучері обрамляли круглі червоні щоки, маленький ротик і пару жвавих карих очей. Коли Роберт боязко виліз із цебра, вона опустилася перед ним у сніг, поцілувала йому руку й розцілувала в обидві щоки.
— Мілорде,— сказала вона,— ви так виросли!
— Справді? — задоволено перепитав Роберт.
— Ви скоро вже вищий за мене станете,— збрехала леді. Звівшись на ноги, вона обтріпала сніг зі спідниці.— А ти, певно, донька лорда-оборонця,— докинула вона, коли цебро з гуркотом поїхало назад нагору.— Мені переказували, що ти красуня. Бачу, це правда.
— Міледі дуже люб'язна,— присіла Алейн у реверансі.
— Люб'язна? — розсміялася старша дівчина.— Як це нудно! От бешкети — це інша справа. Поки їхатимемо вниз, маєш поділитися зі мною всіма таємницями. Можна кликати тебе Алейн?
— Як зволите, міледі.
«Але жодних таємниць ти в мене не вивідаєш».
— Це я у Місячній брамі міледі, але тут, у горах, можеш кликати мене Рандою. Скільки тобі років, Алейн?
— Чотирнадцять, міледі,— озвалася вона, бо давно вже вирішила: нехай Алейн Стоун буде більше, ніж Сансі Старк.
— Ранда,— виправила Міранда.— Таке враження, що вже сто років минуло відтоді, як мені було чотирнадцять. Яка я тоді була наївна і цнотлива! А ти цнотлива, Алейн?
Алейн спалахнула.
— Не можна про таке пита... Так, звісно.
— Бережеш себе для лорда Роберта? — підкусила леді Міранда.— Чи якийсь палкий зброєносець мріє про твої принади?
— Ні,— озвалася Алейн, а Роберт водночас мовив:
— Це моя подруга. Теранс і Гайлз її не отримають.
На той час спустилося вже друге цебро, м'яко приземлившись на гірку підмерзлого снігу. З нього з'явився мейстер Колмон у супроводі зброєносців — Теранса і Гайлза. Далі прибули Мадді та Гретчел разом з Майєю Стоун. Байстрючка одразу перебрала командування.
— У горах краще не купчитися,— звернулася вона до інших погоничів.— Я беру з собою лорда Роберта і його почет. Оссі, ви поведете сера Лотора з рештою, тільки зачекайте годинку, поки ми від'їдемо. Морквянику, ви берете скрині та ящики.
У вирі розмаяного чорного волосся вона обернулася до Роберта Арина.
— На якому мулі ви сьогодні поїдете, мілорде?
— Всі вони смердять. Я поїду на сірому, з відкушеним вухом. І нехай Алейн їде зі мною. І Міранда теж.
— Де дозволятиме дорога. Ходімо, мілорде, всадовимо вас на мула. В повітрі вже пахне сніговієм.
Та поки приготувалися до виїзду, минуло ще півгодини. Коли всі нарешті сиділи на мулах, Майя кинула рішучу команду, і двоє вояків Неба розчахнули браму. Майя вела перед, за нею їхав лорд Роберт, сповитий у свій ведмежий плащ. За ним їхали Алейн з Мірандою Ройс, тоді Гретчел і Мадді, а далі Теранс Ліндерлі й Гайлз Графтон. Замикав валку мейстер Колмон, ведучи поряд ще одного мула, навантаженого скринями з травами й настоянками.
За мурами одразу почав відчуватися вітер. Тут ще не росли дерева, тож валка була відкрита всім вітрам. Алейн раділа, що так тепло вдягнулася. Ззаду гучно виляскував плащ, а несподіваний порив вітру зірвав з голови каптур. Вона розсміялася, а от Роберт за кілька ярдів попереду, скулившись, мовив:
— Холодно! Слід повернутися й почекати, поки потеплішає.
— У долині стане тепліше, мілорде,— озвалася Майя.— От побачите, коли спустимося.
— Не хочу я нічого бачити,— відказав Роберт, але Майя не звернула уваги.
Дорога являла собою нерівні прольоти східців, видовбаних у гірському схилі, але мули знали тут кожен дюйм. Алейн це втішило. Чергування пір року, всі ці морози й відлиги вельми позначилися на камінні, яке тут і там уже обвалювалося. На скелях лежали острівці сліпучо-білого снігу. Ясно світило сонце, небо було блакитне, а над головою на крилах вітру кружляли соколи.
Нагорі схил був найкрутіший, і східці не спускалися прямо вниз, а петляли туди-сюди. «Піднімалася в гори Санса Старк, а спускається Алейн Стоун». Дивна це була думка. Тут дівчина пригадала, що коли піднімалися нагору, Майя веліла не відривати очей від стежки. «Вгору дивіться, а не вниз»,— сказала вона тоді... але на спуску це було неможливо. «Можу заплющити очі. Мул сам знає дорогу, мені не потрібно його спрямовувати». Але так радше вчинила б Санса, перелякане дівчисько. Алейн же — доросла жінка, хоробра байстрючка.