Хай що снилося Брієнні, а коли її збудив світанок, усі сни розтанули. Ноги після лежання на холодній землі заціпеніли й стали як дерев'яні, однак ніхто Брієнну не скривдив, і речей її ніхто не чіпав. Лицарі-бурлаки вже попіднімалися. Сер Іліфер білував на сніданок білку, а сер Крейтон стояв лицем до дерева, пускаючи добрий такий струмінь. «Лицарі-бурлаки,— подумала Брієнні,— старі, марнославні, гладкі й підсліпуваті, а зате гідні люди». Приємно було знати, що на світі ще зосталися гідні люди.
Поснідали смаженою білкою, жолудевим паштетом і солоними огірками під розпатякування сера Крейтона про його успіхи на Чорноводді, де він зарубав дюжину грізних лицарів, про яких Брієнна й не чула ніколи.
— Ох і знатна битва була, м'леді,— казав він,— знатна й кривава сутичка.
Визнав він, що і сер Іліфер теж бився гідно в цій битві. Сам Іліфер говорив мало.
Коли прийшов час продовжити подорож, лицарі оточили Брієнну обабіч, наче гвардійці, що охороняють можну леді... хоча в порівнянні з цією леді вони здавалися карликами, ще й озброєна вона була краще.
— На ваших чатах хтось проїздив мимо? — поцікавилася Брієнна.
— Хтось такий, як ота тринадцятирічна панна з золотисто-каштановими косами? — спитав сер Іліфер-без-гроша.— Ні, міледі. Ніхто не проїздив.
— На моїх чатах проїздило кілька,— втрутився сер Крейтон.— Якийсь сільський хлопчина на рябому коні, а за годину — півдюжини піших з дрючками й косами. Помітили наше вогнище й затрималися роздивитися наших коней, але я продемонстрував їм нашу крицю й порадив іти собі, куди йшли. Суворі хлопці, схоже, і відчайдушні, але не настільки відчайдушні, щоб жартувати з сером Крейтоном Довгоногом.
«Ні,— подумала Брієнна,— не настільки». Вона відвернулася, ховаючи посмішку. На щастя, сер Крейтон занадто захопився, оповідаючи про битву з Лицарем Червоної Курки, щоб зауважити її сміх. Приємно було мати в дорозі товариство, навіть таке товариство, як ці двоє.
Близько опівдня з голого брунатного лісу долинув монотонний спів.
— Що це за звуки? — поцікавився сер Крейтон.
— Голоси, піднесені в молитві.
Брієнна впізнала цей спів. «Молять Воїна заступити, просять Старицю осяяти шлях».
Сер Іліфер-без-гроша, очікуючи наближення незнайомців, оголив пощербленого меча й натягнув повіддя, зупиняючи коня.
Спів гуркотав у лісі, наче праведний грім. І зненацька попереду на дорозі показалося його джерело. Першим ішов гурт жебручих братів з нечесаними бородами, у рясах з грубого полотна, хто босий, а хто в сандаліях. Позаду них рухалося зо шість десятків обшарпаних чоловіків, жінок і дітей, плямиста льоха й кілька овець. Декілька чоловіків у руках мали сокири, але більшість — прості дерев'яні дрючки й дубці. У самій середині юрми котився двоколісний дерев'яний віз, посірілий і пощеплений, навантажений горою черепів і поламаних кісток. Побачивши лицарів-бурлак, жебручі брати зупинилися, і співи стихли.
— Добрі лицарі,— мовив один з братів,— любов Матері з вами.
— Із вами, брате,— відгукнувся сер Іліфер.— Хто ви?
— Бідарі,— мовив кремезний чолов'яга з сокирою. Попри холод осіннього лісу, він був без сорочки, а на грудях мав вирізану семикутну зірку. Такі зорі собі на шкірі вирізало андальське воїнство, коли тільки перетнуло вузьке море, щоб захопити королівства перших людей.
— Ми прямуємо в місто,— мовила рослява жінка, впряжена в посторонок воза,— веземо ці святі кості Бейлору Благословенному, шукаючи помочі й заступництва короля.
— Приєднуйтеся, друзі,— запропонував сухорлявий коротун у потертій септонівській хламиді, на шиї в якого висів на шнурку кристал.— Вестеросу потрібен кожен меч.
— Ми їдемо в Сутінь-діл,— заявив сер Крейтон,— але можемо провести вас на Королівський Причал.
— Якщо маєте чим заплатити за такий супровід,— докинув сер Іліфер, який був хоч і без гроша, та не без практичності.
— Горобцям золото до нічого,— сказав септон.
— Горобцям? — розгубився сер Крейтон.
— Горобець — найскромніша й найпростіша пташка, а ми — найскромніші й найпростіші люди,— сказав септон з худим вилицюватим обличчям і короткою борідкою, каштановою з сивиною. Ріденьке волосся він стягнув на потилиці в Гульку, а його босі ноги були чорні, шишкуваті й загрубілі, як коріння дерева.— Це кості праведників, замордованих за віру. До самої смерті служили вони Сімом. Деякі померли від голоду, а декого закатували. Септи в нас порабовані, дівчата й молодиці поґвалтовані безбожниками й бісопоклонниками. Навіть над німотними сестрами чинили наругу. Матір Небесна плаче від муки. Час усім помазаним лицарям покинути своїх земних володарів і захистити святу Віру. Ходіть з нами до міста, якщо шануєте Сімох.
— Шанувати я їх шаную,— мовив сер Іліфер,— але маю щось їсти.
— Як і всі діти Матері.
— Ми прямуємо в Сутінь-діл,— прямо сказав сер Іліфер.
Один із жебручих братів сплюнув, а якась жінка застогнала.
— Липові ви лицарі,— мовив здоровань з вирізаною на грудях зіркою. Дехто почав вимахувати дубцями.
Босий септон втихомирив їх:
— Не судіть, бо суд належить Отцеві. Нехай ідуть з миром. Вони теж бідарі, які загубилися на землі.
Брієнна пустила кобилу трохи ближче.
— І моя сестра загубилася. Тринадцятирічна панна з золотисто-каштановими косами, мила на вроду.
— Всі Материні діти милі на вроду. Нехай Діва стереже бідолашну панну... і вас також,— мовив септон, закидаючи собі на плече один з посторонків воза, щоб тягнути його далі. Жебручі брати знову заспівали. Брієнна разом з лицарями-бурлаками, сидячи верхи, дивилася, як валка повільно проходить повз, рухаючись поритою коліями дорогою Розбі. Помалу співи стихли вдалині.
Сер Крейтон відірвав від сідла зад, щоб почухатися.
— Що за люди здатні вбити святого септона?
Брієнна добре знала, що то за люди. Поблизу Дівоставу, пригадувала вона, браві компанійці за ноги підвісили на дерево септона та вправлялися на цій мішені в стрільбі з лука. Цікаво, подумала Брієнна, чи нема на возі і його кісток серед інших?
— Тільки дурень ґвалтуватиме німотну сестру,— казав сер Крейтон.— Вже торкнутися її... Кажуть, вони — Невідомцеві жони, й жіночі принади в них холодні й мокрі, як лід,— він зиркнув на Брієнну.— Ее-е... перепрошую.
Брієнна приострожила коня, рушаючи в напрямку Сутінь-долу. За мить за нею попрямував сер Іліфер, а замикав вервечку сер Крейтон.
За три години наздогнали ще один гурт, що рухався у Сутінь-діл: купця зі слугами в товаристві ще одного лицаря-бурлаки. Купець їхав на сірій у яблуках кобилі, а слуги по черзі тягнули його фургон. Четверо впряглися в посторонки, а ще двоє йшли біля коліс, однак, зачувши тупотіння коней, оточили фургон, озброєні ясеневими пішнями з залізними гостряками. Купець тримав напоготові арбалет, а лицар-бурлака — клинок.
— Пробачте за таку підозріливість,— гукнув купець,— але часи тривожні, а захистити мене може тільки добрий пан Шадрик. Хто ви?
— Ну,— ображено озвався сер Крейтон,— я — славний сер Крейтон Довгоніг, їду з битви на Чорноводді, а це мій товариш, сер Іліфер-без-гроша.
— Ми не збираємося вас кривдити,— сказала Брієнна.
Купець з сумнівом роздивлявся її.
— Міледі, вам безпечніше було вдома сидіти. Навіщо ви вдяглися так неприродно для жінки?
— Я шукаю сестру,— Брієнна не наважилася згадувати Сансине ім'я, адже дівчину звинувачували у царевбивстві.— Високородну панну, прегарну на вроду, з синіми очима й золотисто-каштановим волоссям. Може, ви бачили її з огрядним сорокарічним лицарем, або ж із п'яним блазнем.
— На дорогах повно п'яних блазнів і збезчещених панн. Що ж до огрядних лицарів, то в людини чесної недовго черево лишатиметься круглим, коли навколо стільки людей недоїдає... хоча ваш сер Крейтон, схоже, зовсім не голодував.
— У мене кістки широкі,— заперечив сер Крейтон.— Може, проїдемо трохи разом? Не маю сумнівів щодо відваги сера Шадрика, проте він дрібненький, а три мечі завжди кращі, ніж один.
«Чотири мечі»,— подумала Брієнна, але притримала язика.